2. Економічний район та економічне районування, їх суть та основні ознаки.

Важливим шляхом забезпечення раціональної територіальної організації господарства в країнах з різноманітними природними, соціальними та економічними умовами є науково обґрунтоване формування територіальних господарських комплексів і економічних районів різних типів. Особливе значення економічні райони мають для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил та комплексного соціально-економічного розвитку окремих територій (регіонів).

Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного і територіального поділу праці. Економічне районування спрямоване:

• на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарською діяльністю;

• дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території;

• на комплексний соціально-економічний розвиток регіону;

• на формування раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.

Виділяючи економічні райони, ми одержуємо територіальну структуру господарства у вигляді мережі економічних районів, яка відображає особливості та закономірності господарювання в просторі й часі, тобто результати історичного розвитку господарства країни. Тобто завдяки економічному районуванню можна прогнозувати майбутній розвиток продуктивних сил.

Районоформування національного господарського комплексу, відбувається з урахуванням закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил та управління їх розвитком у майбутньому, є новим підходом до територіальної організації господарства, яка розвивається_за_рахунок прогнозованого територіального поділу праці. Такий підхід дає можливість визначити певні економічні та соціальні цілі розвитку територій, обґрунтувати засоби й механізми їх досягнення, тобто здійснювати районоформування згідно з поставленою метою. Цей підхід характеризується конструктивною спрямованістю районоформування на вирішення сучасних і прогнозованих проблем у районах України. Дає можливість досягти поставленої мети шляхом розробки та реалізації державної регіональної економічної політики, законодавчих механізмів розміщення нових об'єктів, удосконалення територіальної організації виробництва і розселення населення.

Розвиток вчення про економічний район. Д. І. Менделєєв вважав, що це — частина країни, яка відрізняється таким сполученням трудових, сировинних, паливно-енергетичних ресурсів і транспортних умов, що дозволяє їй спеціалізуватися на головних галузях господарства та брати широку участь у територіальному поділі праці всередині країни.

З кінця XIX — початку XX ст. економічне районування не тільки набуває наукового значення, але й розглядається як засіб управління територіальною організацією господарства. Ідеї економічного районування набули практичного значення у зв'язку з розробкою плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), згідно з яким на території країни виділялося вісім економічних районів.

Вагомий внесок у розробку наукових засад економічного районування зробили такі відомі економіко-географи та економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Ю. Пробст, А. М. Колотієвський, Е. Б. Алаєв. Серед українських учених ідеї економічного районування розвивали П. М. Перший, М. М. Паламарчук, М. Д. Пістун, В. А. Поповкін, Ф. Д. Заставний та ін. Найсуттєвішими ознаками економічного району більшість цих учених вважали наявність територіально-виробничого комплексу, його цілісність, системність внутрішніх зв'язків, спеціалізацію і комплексний розвиток.

Економічний район - частина території країни, в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство.

Формування економічних районів це процес, характерний для кожної країни, оскільки він зумовлений територіальним поділом праці. Саме тому цей процес є не тільки об'єктивним, але й історично необхідним.

Завдяки територіальному поділу праці між різними частинами країни розвиваються міжрайонні економічні зв'язки, посилюється процес спеціалізації окремих частин країни на виробництві тих чи інших видів продукції, що надходить у обмін. Тобто розвивається товарне виробництво, яке в свою чергу веде до спеціалізації території. А там, де існують крупні галузі спеціалізації, неминуче розвиваються допоміжні та обслуговуючі галузі. Таким чином відбувається формування економічних районів, тобто спеціалізованих у виробничому відношенні частин країни.