Глава 6

ДОКАЗУВАННЯ І ДОКАЗИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

6.1. Поняття і предмет доказування в адміністративному судочинстві

Відповідно до частини 2 ст. 2 КАС України в адміністративні суди можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли відносно таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повнова­жень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

з використанням повноваження з метою, з якою це повнова­ження надано;

обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

безсторонньо (неупереджено);

добросовісно;

розсудливо;

з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У зв'язку з цим суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі (ст. 11. п. 4 КАС України). Як відомо, вияснення фактичних обставин ситуації, яка потребує вирі­шення, за своєю природою є пізнанням невідомого, переходом від незнання до знання. Пізнання — складний процес чуттєвого сприйняття і абстрактного мислення, оснований на практиці і перевіреній діалектиці характер, незалежно від того, що служить об'єктом пізнання: закономірність того чи іншого явища, дія і ефективність правової норми або звичайна життєва ситуація. Разом з цим, залежно від конкретних цілей пізнання, особливостей методик, прийомів, які при цьому використовуються, в науці розрізняють три його різно­види: звичайне (життєве), спеціальне та наукове. Спеціальне спрямо­вано на вияснення фактичних обставин для вирішення певних прак­тичних завдань і відбувається в певних, завчасно встановлених фор­мах, з використанням при цьому вже обумовлених прийомів.

Тому після набуття чинності КАС України у структурі юридично­го доказування з'явилась нова його частина — доказування у спра­вах, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, тобто у адміністративному процесі. Вичленення такого роду пізна­вальної діяльності в окремий вид доказування обумовлене такими підставами:

по-перше, специфікою обставин, які повинен встановити суд при розгляді адміністративної справи;

по-друге, існуванням особливої групи суб'єктів юридичного пізнання, які мають особливий процесуальний статус, у зв'язку з цим і специфічні повноваження відносно з'ясування цих обставин;

по-третє, появою нових прийомів, методів та засобів для вста­новлення цих обставин;

по-четверте, появою нової групи процесуальних та процедур­них норм, які регламентують дії учасників адміністративного проце­су та суду по встановленню необхідних для винесення об'єктивного, аргументованого та основаного на законі рішення, що розглядають­ся в порядку адміністративного судочинства.

Це основні ознаки відокремлення доказування в адміністративно­му процесі як самостійного підвиду юридичного доказування. Однак особливе значення має перший з них: специфіка обставин, які пови­нен встановити суд для винесення законного та обґрунтованого рішення у справі. Сукупність таких обставин має назву предмета доказування.

Стаття 138 КАС України встановлює, що предметом доказування в адміністративному судочинстві є обставини, якими обґрунтовують­ся позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судову рішення у справі.

У судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які 6еруть участь у справі, показання свідків, досліджуються письмові та речові докази, у тому числі носії інформації із записаною на них інформацією, висновки експертів.

Обставини, які встановлюються за допомогою доказів, поділя­ються на дві групи: обставини, які належать до предмета доказуван­ня, та обставини, які не входять до предмета доказування, але ма­ють значення для встановлення істини в адміністративній справі Тому доказування в адміністративному процесі тільки тоді виконує своє призначення, коли у повному обсязі будуть встановлені як основні, так і проміжні (другорядні) обставини, оскільки визнання їх судом, встановлення їх зв'язків з обставинами предмета доказуван­ня дозволяє скласти повну картину справи та постановити не тільки обґрунтований й законний висновок по суті справи, а й здійснити за­ходи щодо недопущення в подальшому винесення будь-якого рішен­ня, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень відносно людини або колективного суб'єкта, які порушують або звужують їх права, встановлені Конституцією України та законами України.

Специфікою предмета доказування в адміністративному судочинстві є обставини прийняття (неприйняття) відповідних рішень суб'єктами владних повноважень, здійснення дій чи прояву бездіяльності у випад­ках, що торкаються певних прав та обов'язків позивачів. Коло обста­вин, які повинен встановити суд, викладене у п. З ст. 2 КАС. Оскільки вони, по-перше, дуже різноманітні, а по-друге, мають певну специфіку, що обумовлюється цілями та завданнями адміністративного процесу, участь в їх встановленні бере широке коло суб'єктів, які є учасниками у справі. Як відомо, ст. 47 КАС України визначає склад таких осіб, серед яких особливе місце належить сторонам та суду.

На перших покладається обов'язок доказування тих чи інших обставин, які повинен встановити суд, останньому належить право вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування об­ставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування до­казів з власної ініціативи. Стаття 69 КАС України встановлює та­кож і право суду запропонувати учасникам процесу надати додат­кові докази або витребувати додаткові докази за їх клопотанням.

Поряд із цим треба відзначити ще одну можливість суду встанов­лювати об'єктивну істину при розгляді справи, яка встановлена у п. 3 ст. 71 КАС України. В ньому ще раз підтверджується сформу­льоване ст. 2 КАС України завдання адміністративного судочинства про захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі делегованих повноважень, яке у стадії доказування знаходить своє вираження у правилах, що містяться у п. З ст. 71 КАС України "обов'язок доказування". Крім цього, якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна вказати причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази.

Тому, у зв'язку із цим, керуючись ст. 271 КАС України, у разі не­подання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. В ухвалі зазначаються: ім'я (найменування) осо­би, в якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування, зна­ходження), назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення, кому доручається вилучен­ня. Вона надсилається державному виконавцю для виконання, тобто законодавець неодноразово підкреслює активну роль суду у встанов­ленні та з'ясуванні всіх обставин справи, яку він розглядає. Відпо­відно до ч. З ст. 39 КАС України суд має право оголошувати про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідомо. В розвиток цього поло­ження Кабінет Міністрів України своєю постановою від 25.01.2006 р. № 52 затвердив Порядок визначення друкованого засо­бу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про ви­клик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного про­живання (перебування) яких невідоме і визначив, що у 2006 році друкованим засобом масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, у якому розміщуються зазначені оголошення, є газета "Урядовий кур'єр".

Оголошення про виклик до суду публікується в установлені зако­нодавством строки у друкованому засобі масової інформації загаль­нодержавної сфери розповсюдження та в друкованому засобі масової сфери за останнім відомим місцем проживання (перебування) на території України відповідача, третіх осіб, свідків.

Поряд з цим Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації визначають друковані засоби масової інформації місцевої сфери розповсюдження, у яких розміщуються оголошення про виклик до суду з урахуванням їх тиражу і популярності та щороку до 1 жовтня по­відомляють про це Державну судову адміністрацію. Друковані засо­би масової інформації, в яких розміщуються оголошення про виклик до суду, обираються з числа друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження, що висвітлюють діяльність місце­вих органів державної влади або є їх друкованим органом.

Стаття 71 КАС України розкриває зміст обов'язків сторін по доведенню до суду тих обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення. Особливістю доказування в цьому виді юридичного процесу є те, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'я­зок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. І, взагалі, він повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

Накладаючи на відповідних осіб обов'язки по доказуванню обста­вин, від з'ясування яких залежить постанова суду у справі, законо­давець в той же час встановлює підстави для їх звільнення від цього обов'язку. Стаття 72 КАС України визначає дві такі підстави. По-перше, не треба доказувати обставини, встановлені судовим рішен­ням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Деякі застереження відносно звільнення від доказу­вання обставин, які встановлені судом у кримінальній справі або у справі про адміністративне правопорушення, містяться у п. 4 ст. 72. В ньому вказується, що вирок суду у кримінальній справі або поста­нова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що роз­глядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та вчинене воно цією особою.

По-друге, обставини, визнані судом загальновідомими, не по­трібно доказувати. Якщо відносно кола обставин, які можуть бути включені до першої групи, в практичній діяльності суддів не повинні виникнути сумніви, то виключення із предмета доказування обста­вин, які визнані судом загальновідомими, можуть привести до неод­норідної судово-адміністративної практики. Це пов'язано з тим, що визнання судом обставин як загальновідомих залежить виключно від думки суду, який розглядає цю справу.

По-третє, обставини, які визнаються сторонами, можуть не дока­зуватися в суді, якщо проти цього не заперечують сторони, і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добро­вільності їх визнання.

6.2. Поняття та види доказів

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність об­ставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правиль­ного вирішення справи. Фактичні дані, на підставі яких виноситься рішення по адміністративній справі, визнаються доказами за умови дотримання двох вимог: належності та допустимості. Вони сформу­льовані у ст. 70 КАС України й обумовлені, по-перше, необхідністю захищати суд від аналізу та оцінки тієї інформації, яка не стосується предмета доказування. Тому належними є докази, які містять інфор­мацію щодо предмета доказування. Якщо суд сумнівається відносно належності тих чи інших доказів, то сторони мають право обґрунту­вати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. По-друге, необхідністю захисту суду від аналізу та оцінки інформації, яка була здобута з використанням непередбачених законодавцем методів і заходів, тому докази, одержані у встановле­ному законом порядку, є допустимими, а з порушенням закону — не беруться до уваги судом при вирішенні справи. Причому обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказу­вання, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами дока­зування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Ці засоби мають назву джерел доказування. Стаття 69 КАС України визначає такі джерела: пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів. Враховуючи значення доказів для об'єктивного, обгрунтованого та законного вирішення справи, а також можливості їх втрати, ст. 73 КАС встановлює можливість їх забезпечення. Ініціатором такої процесуальної дії суду є особи, які беруть участь у справі, а також, якщо вони обґрунтовано вважають, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці докази.

Забезпечення доказів може здійснюватися також за заявою заін­тересованої особи до відкриття провадження у справі. В цьому разі вона подає заяву про забезпечення доказів, у якій повинні бути зазначені докази, що необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або усклад­неним, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів подається до суду, який розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито — до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені про­цесуальні дії щодо забезпечення доказів. Вона розглядається протя­гом п'яти днів після її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття на судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду за­яви. У разі обґрунтованої вимоги особи, яка подала заяву про забез­печення доказів, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом висунуто вимоги, заява про забезпечення доказів розгля­дається судом невідкладно лише за участю особи, яка подала заяву.

Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визнача­ються порядок і спосіб її виконання. Ухвала про відмову в забезпе­ченні доказів може бути оскаржена особою, яка звернулася із відпо­відною заявою.

Кожний доказ відіграє особливу роль у процесі встановлення істи­ни у справі. Для визначення місця того чи іншого доказу у системі створена їх класифікація. Найбільш поширений поділ доказів на первісні та похідні, прямі та непрямі, концентровані та звичайні, безпосередні та посередні.

Залежно від того, чи розкривають докази безпосередньо суть адміністративної справи або будь-який побічний факт, що служить передумовою для розкриття суті справи, вони поділяються на прямі та непрямі. Враховуючи специфіку адміністративного процесу при розгляді справи, характерно використання головним чином прямих доказів.

За характером джерела надходження інформації докази поділя­ються на первісні та похідні. Первісними доказами є першоджерела інформації про обставини справи, які потрібно встановити: дійсні до­кументи, речові докази, показання свідків-очевидців та інше. По­хідними є докази, які містять не первісну інформацію, а інформацію, отриману з інших джерел: копії документів, показання свідків або потерпілих відносно того, що вони чули від інших осіб, копії речових доказів (зліпки, фотографії та інше).

У тих випадках, коли в законі не містяться вимоги про викорис­тання тільки первісних доказів, в адміністративному процесі можуть застосовуватися і первісні, і похідні. Однак частіше всього на прак­тиці віддається перевага первісним доказам. Це пояснюється тим, що доказуюча сила інформації в міру віддалення її від джерела зни­жується. Первісні докази переважні і в тому випадку, коли законо­давець не потребує обов'язкового їх використання у справі.

Разом із цим повністю відмовитися від похідних доказів неможли­во, та і не має потреби. Більше того, похідні докази у ряді випадків мають свої переваги над первісними. Так, копії документів можуть бути поширені серед будь-якої кількості осіб, знімки або зменшені зліпки речових доказів можуть бути відправлені у найвіддаленіші місця без страху їх втрати або пошкодження та інше. За змістом до­кази можуть бути безпосередніми та посередніми.

Залежно від характеру отриманої суб'єктом вживання інформації докази можуть бути перепрацьованими (концентрованими) та зви­чайними.

Залежно від методів виявлення докази можуть бути кваліфі­ковані на безпосередні та опосередковані.

Будь-яка класифікація має умовний характер, що притаманно і класифікації доказів. Очевидно, що одна і та ж сама інформація в деяких випадках може бути віднесена до різних видів. Однак при цьому слід мати на увазі, що кожен із доказів має чітко визначену назву й при зміні процесуального стану його джерела та цілі вико­ристання ця назва може змінитися, що, у свою чергу, спричинить іншу оцінку змісту інформації, яка надійшла до суду. Так, ст 76 КАС України, яка визначає як джерела доказів пояснення сторін третіх осіб, їхніх представників, встановлює, що сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки.

КАС України визначає не тільки коло джерел доказів, а й назву доказу, а також порядок їх збирання та фіксації. Тому відносно ст. 76 КАС України інформація сторін, третіх осіб, їхніх представ­ників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, зако­нодавець називає поясненнями. Стаття 139 КАС України визначає порядок надання та процедуру закріплення інформації, яка законо­давцем визначена як пояснення осіб, які беруть участь у справі. Вони визначені у гл. 5 кодексу "Учасники адміністративного процесу". Ця глава закріплює процесуальний статус двох груп учасників цього процесу — "особи, які беруть участь у справі, та інші учасни­ки адміністративного процесу", тому інформація, яка надходить до суду від осіб, які належать до різних груп, має різну назву, порядок її закріплення та дослідження і оцінки. Вимоги до інформації, яка має назву пояснення викладена в ст. 76 КАС України.

Частина перша ст. 139 КАС України підкреслює значимість інформації, що міститься у поясненнях позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору і бере участь на стороні позивача, та пояснення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Таке ж ставлення законодавця й до пояс­нень представників визнаних вище осіб.

Якщо у справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобов'я­зати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них. Активну роль суду при дослідженні цього виду доказу сформульовано в п. 4 ст. 139 КАС України, в якому підкреслюється, що сторони або інші особи, що беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують проти них, суд може зажадати від них конкретної відповіді — "так" чи "ні". Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Інформація, яка надходить від свідка, має назву показання. Пока­зання — це усний або письмовий виклад обставин якої-небудь спра­ви. Відповідно до ст. 77 КАС України показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Однак не може бути доказом показання свідка, який не може назва­ти джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

А якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Тобто суд повинен перевірити непрямі докази, які надані свідком, тому інформація цих осіб вже визнається як прямі докази, але на них розповсюджується статус свідка, визначений ст. 65 КАС Украї­ни. В тому числі діє п. 8, який передбачає кримінальну відпові­дальність за завідомо неправдиві показання або за відмову від да­вання показань з непередбачених законом підстав. Однак фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).

Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування), роботи чи служби та обста­вини, щодо яких він може дати показання.

Свідок зобов'язаний прибути до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Однак щодо осіб діє правило п. 2 ст. 65 КАС України про те, хто не може бути допитаний як свідок. Тобто КАС України вводить у дію новий засіб отримання інформації від особи про відомі їй обста­вини, які мають значення для справи, — допит — це опитування об­винуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка для з'ясування чого-небудь.

Розвиток науки та техніки суттєво вплинув на коло предметів, які можуть бути розглянуті в адміністративному суді як письмові докази. Тривалий час при розгляді справ про спори у галузі держав­ного управління (виконавчої влади) України поняття письмових до­казів ототожнювалося з поняттям "документи" (наприклад ст. 265 КУпАП України). Стаття 79 КАС України як документ визначає один із видів письмових доказів, закріплюючи тезу про те, що письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи) акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Тобто документи визначені лише як різновид письмових доказів На жаль, автори деяких видань, коментуючи положення КАС України, стверджують, що аналіз ст. 1 коментованої статті дозволяє дійти висновку, що законодавець ототожнює поняття "письмові докази" із поняттям "документи". В той же час, коли існують державні стандарти на управлінську документацію, відповідно до яких документи (у тому числі електронні) повинні бути оформлені у встанов­леній формі компетентною особою тощо, інші види письмових до­казів — листи, телеграми, будь-які інші письмові записи повинні вважатися судом допустимими незалежно від тих форм, процедури видання тощо, головне, щоб вони містили в собі відомості про обста­вини, які мають значення у справі. Суд сам оцінює значення у справі відомостей, які містяться у документах або у інших письмових дока­зах (листи, телеграми тощо).

Письмові докази є об'єктом дослідження у суді у двох випад­ках — при клопотанні учасника адміністративного процесу або за ініціативою суду.

У першому випадку особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазна­чити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та обставини, які можуть підтвердити цей доказ.

У другому - письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповно­важити зацікавлену сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для подання його в суд. При вирішенні питання відносно викладання письмових доказів у справі, суд повинен чітко виконувати вимогу п. З ст. 70 КАС України про допустимість доказів, оскільки деякі з них можуть містити інформа­цію, яка є державною таємницею або конфіденційною чи службовою і містить комерційну, банківську та інші види інформації, викорис­тання кожної з котрих повинно бути здійснено при дотриманні норм, що регламентують режим тієї чи іншої інформації. Особливу увагу суд повинен приділити інформації, яка підпадає під дію Закону Ук­раїни "Про державну таємницю", який регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекре­чуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною дер­жавної таємниці, з метою захисту національної безпеки України. Державною таємницею згідно зі ст. 1 Закону України є вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопо­рядку, розголошування яких може завдати шкоди національній без­пеці України і які визнані в порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею та підлягають охороні державою. Статтею 8 Закону України "Про державну таємницю" визначається коло інфор­мації, яка може бути віднесена до державної таємниці. Перелік відо­мостей, які відповідно до рішень державних експертів з питань таєм­ниці становлять державну таємницю, зазначений у зведеній відо­мості, затверджений наказом Голови Служби безпеки України № 52 від 01.03.2001 р. Тому витребувати деякі джерела, що містять пись­мові докази, суд може, лише отримавши згоду державних експертів з питань державної таємниці.

Письмові докази можуть бути як первісними, так і похідними, але до останніх існує низка вимог щодо дотримання порядку засвідчення копій документів. Оригінали письмових доказів, що є у справі, по­вертаються судом після їх дослідження, якщо це не шкодить розгля­ду справи, або після набрання законної сили судового рішення у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу. В більшості справ, що розглядаються адміністративними судами, як докази використову­ються речові докази. Пункт 1 ст. 80 КАС України визначає, що речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речови­ми доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Речові докази — це носії певної визначеної інформації, яка може бути вилучена судом або експертом (якщо для цього потрібні спе­ціальні знання). Носіями інформації виступають не тільки люди і створені ними різноманітні письмові документи, але і інші об'єкти матеріального світу. У числі будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути й інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини і винесення обґрунтованого правозастосовчого акта. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами. Таким чином, речові докази — це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи. Головною особливістю речових доказів у порівнянні з іншими видами доказів є те, що вони являють собою "не словесний або ко­довий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження по справі". В адміністративному судочинстві предмети матеріального світу виступають як речові докази найчасті­ше у таких випадках:

при відхиленні їх від адміністративно-технічних норм (стан­дартів та інших нормативів);

за наявності у них (на них) змін, пов'язаних зі встановлюва­ним фактом;

при забороні адміністративно-правовими нормами їх створення або використання;

при використанні їх особами, що беруть участь у справі;

при виявленні їх у визначеному місці або в певний час, якщо ці обставини мають значення для справи;

при відповідності їх у встановлених законом випадках адміні­стративно-технічним нормам (стандартам і іншим нормативам).

Частина 2 п. 1 ст. 80 КАС України до числа речових доказів відно­сить також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи, тобто законодавець визнає речовими доказами носії будь-якої інформації незалежно від того стосується вона справи чи ні.

Витребування речових доказів проводиться в порядку, встанов­леному для витребування письмових доказів, тобто речові докази, які потрібні суду, надсилаються безпосередньо до нього. Він може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для подання його в суд.

Ці докази повертаються судом після їх дослідження за клопотан­ням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набран­ня рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким нале­жать ці докази. Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з ци­вільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Враховуючи це, за клопо­танням державних експертних установ вони можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

Об'єктивне, аргументоване, основане на законі вирішення справ, що входять до компетенції адміністративних судів і стосуються діяльності різноманітних галузей та сфер державної діяльності, по­требує знань, які виходять за межі тих, якими повинні володіти судді таких судів. Тому законодавець визначив у ч. 4 ст. 81 КАС України можливість призначення експертизи.

Експертиза (фр. expertise, від лат. expertus — досвідчений, ви­пробуваний) — вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кіль­кісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які вимагають спеціальних знань у відповідній сфері суспільної діяль­ності.

Отже, головним призначенням експертизи в адміністративному судочинстві є якісна оцінка фахівцем (фахівцями) з урахуванням вимог законодавства обставин справи, усвідомлення та оцінка яких виходять за межі обов'язкових знань суддів адміністративного суду. Як свідчить зміст ч. 2 ст. 81 КАС України такими знаннями є спе­ціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо.

Тому висновок експерта є одним із видів доказів, на підставі яких (ст. 69 КАС України) суд встановлює наявність або відсутність об­ставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правиль­ного вирішення справи. Висновок повинен відповідати вимогам ст. 70 КАС України, яка визначає належність та допустимість до­казів. У п. 1 ст. 82 КАС України ретельно викладено реквізити, які повинні бути зазначені у висновку експерта, але суддя, оцінюючи такий висновок, повинен пам'ятати, що схема та реквізити висновку співробітника експертних установ, на яких поширюється дія Закону України "Про судову експертизу", дещо відрізняється від тієї, що запропонована вимогами цієї статті. Інструкція Міністерства юстиції України, що визначає організацію роботи експертних установ, у ст. ст. 32—35 містить дещо іншу схему відповідей на поставлені пе­ред ними питання. Цю обставину суд повинен враховувати при оцінці висновку експерта.

Висновок експерта складається з трьох частин: вступної, досліджувальної та висновків дослідження. Головним завданням вступної частини висновку експертизи є питання, які повинен розв’язати експерт.

У досліджувальній частині висновку експертизи описується про­цес дослідження та його результати, а також дається обґрунтування висновку експерта. Кожному питанню, яке вирішується експертом має відповідати певний розділ досліджувальної частини.

У заключній частині висновки дослідження викладаються у виг­ляді відповідей на поставлені запитання в тій послідовності, в якій вони викладені у його вступній частині.

На кожне з поставлених запитань має бути дана відповідь по суті або вказано, з яких причин неможливо його вирішити.

Висновок експертизи підписується експертами, які проводили дослідження, та засвідчується печаткою експертної установи.

Відповідно до п. 4 ст. 82 КАС України суд має право в судовому засіданні запропонувати експерту дати усне пояснення до свого висновку. Якщо експертиза проводиться в судовому засіданні, екс­перт може дати усний висновок.

Для роз'яснення і доповнення висновку експерта особи, які бе­руть участь у справі, а також суд можуть ставити експерту запитан­ня. Першими ставлять запитання експерту особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотан­ням обох сторін, першими ставлять запитання експертові позивач і його представник. Головуючий судового засідання та інші судді мо­жуть поставити експертові запитання в будь-який час дослідження висновку експерта.

Викладені письмово і підписані пояснення експерта приєднують­ся до справи. Стаття 83 КАС України передбачає в якості доказів висновок комісійної та комплексної експертиз. Законодавець не виз­начає підстави призначення комісійної експертизи. Практика свідчить про те, що при проведенні комісійної експертизи кожний експерт вирішує поставлене завдання у повному обсязі. У процесі цієї роботи здійснюється внутрішньогрупова комунікація: обговорю­ються шляхи, методи та засоби вирішення завдань, результати інди­відуальної праці. Колективне рішення комісії експертів виражає їх повну згоду один з одним.

Спільний висновок експертизи підписується експертами, які бра­ли участь у сукупній оцінці результатів усіх досліджень і дійшли згоди.

Ухвала адміністративного суду про призначення комплексної ек­спертизи має деякі особливості. По-перше, в ухвалі про призначення комплексної експертизи зазначається її назва та установа (устано­ви), експертам якої (яких) доручено її проведення, а у разі участі в її проведенні особи, яка не є співробітником експертної установи, — також її прізвище, ім'я та по батькові.

По-друге, у випадках, коли проведення комплексної експертизи доручено експертам декількох установ, у постанові (ухвалі) про її призначення зазначається, яка з них є провідною, тобто яка з них здійснює організацію проведення експертизи, зокрема координацію роботи експертів і зв'язок з особою або органом, які призначили експертизу.

Про-третє, постанова (ухвала) про призначення комплексної екс­пертизи направляється в кожну з установ-співвиконавців, а також особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти досліджен­ня і матеріали справи направляються провідній установі.

Висновок комплексної експертизи складається з урахуванням таких особливостей:

у вступній частині додатково зазначається прізвище голови експертної комісії і дані про попередні експертизи, якщо їх резуль­тати мали значення для вирішення питань, поставлених перед ком­плексною експертизою;

дослідження, які проводились окремими експертами, опису­ються у відповідних розділах досліджувальної частини із зазначен­ням прізвищ експертів;

узагальнення та оцінка результатів досліджень фіксується в синтезувальному розділі досліджувальної частини висновку експер­тизи.

Відповідно до ст. 85 КАС України як докази можуть виступати висновки додаткової та повторної експертизи. Значимість цих вис­новків неоднозначна. Підставою цього ставлення є оцінка висновку експерта судом — або висновок експерта є неповним або неясним, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності. Тобто підставою призначення додатко­вої або повторної експертизи є незадоволення суду якістю проведе­ної експертизи, висновок якої був предметом дослідження в судовій справі. Додаткова експертиза може бути призначена, якщо суд виз­нав висновок експерта неясним або неповним, у зв'язку з чим суд повинен винести ухвалу про призначення додаткової експертизи для роз'яснення додаткових питань, пов'язаних з попереднім експертним дослідженням. Ця ухвала може бути винесена для задоволення кло­потань учасників адміністративного судочинства або за ініціативою суду.

На відміну від додаткової експертизи, яка призначається у випад­ку неясності або неповноти висновку експерта, повторна експертиза призначається тоді, коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, або викликає сумніви в його правильності. Повторна експертиза дору­чається іншому експерту, а не тому, що робив попередню.

Частина 2 ст. 138 КАС України закріплює порядок дослідження доказів для встановлення обставин, від з'ясування та оцінки яких залежить винесення рішення у справі. В ній стверджується, що до­слідження доказів є стадією процесу доказування, яка полягає в безпосередньому сприйнятті, вивченні судом інформації про факти, що містяться у передбачених законом джерелах доказів. Досліджен­ня доказів здійснюється під час судового розгляду справи. Ознайом­лення із змістом доказів поза процесом не має ніякого значення.

Допит свідка може бути проведений за місцем або у місці його проживання (перебування) (ст. 78 КАС України). Це може бути зроблено з ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка. Оцінка інформації, яка міститься у допиті свідка, оцінюється судом при розгляді справи. Стаття 78 КАС України визначає можливість використання у справі письмових пояснень свідка по справі. Пункт 2 ст. 78 КАС України встановлює, що за дорученням суду, що розгля­дає справу, свідок, який не може з поважних причин прибути в судове засідання і проживає (перебуває) за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитуєть­ся суддею адміністративного суду, який знаходиться за місцем проживання (перебування) свідка.

Відповідно до вимог цієї статті свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом за місцем його прожи­вання (перебування).

У дослідженні доказів в суді важливе місце належить особі, яка відповідно параграфу другого глави п'ятої КАС України "Учасники адміністративного процесу" визначена у якості інших учасників ад­міністративного процесу й має назву "спеціаліст". Стаття 67 КАС України визначає, що консультації спеціаліста не можуть розгляда­тися як джерела доказів, вони мають якість поради.

у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення ек­сперт невідкладно заявляє суду клопотання про його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за поставленими питаннями.

Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

Експерт має право:

ознайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та на­вичками застосування технічних засобів і може надавати консуль­тації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Він може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

Процес доказування в адміністративному судочинстві включає в себе елемент дослідження доказів. Дослідження полягає у встанов­ленні змісту доказу, його достовірності і узгодженості з іншими доказами у справі.

Кожен доказ — носій інформації про те чи інше явище, факт, він становить зміст доказу і може бути одержаний при простому роз­гляді доказу або шляхом експертного дослідження, якщо необхідні спеціальні пізнання.

Встановлення достовірності доказів — їх перевірка — може поля­гати: у аналізі, дослідженні джерела доказів з погляду змісту і досто­вірності відомостей, що містяться в ньому; у зіставленні з іншими доказами в цілях з'ясування узгодженості їх один з одним; у вияв­ленні нових доказів, які підтверджують достовірність тих, що є.

Завершується процес доказування в адміністративному судочинстві оцінного дослідження доказів судом. Оцінка доказів — Це логічний процес встановлення належності, допустимості, достовірності та достатності доказів для прийняття рішення у справі, вста­новлення характеру зв'язків між доказами, визначення значення та шляхів їх використання для встановлення істини у справі. Оцінка доказів здійснюється протягом всього адміністративного судочин­ства, однак остаточну їх оцінку дає суд, який приймає рішення у справі. Тому законодавець вимоги до оцінки доказів в адміністратив­ному судочинстві визначив у ст. 86, яка завершує гл. 6 "Докази" КАС України.

Оцінка доказів — розумова, пізнавальна діяльність адміністратив­ного суду, що полягає у дослідженні якісних і кількісних ознак зібраних доказів і здійснюється за його внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності на підставі принципів адмініст­ративного судочинства: верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі. При цьому суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаєм­ний зв'язок доказів у їх сукупності.

Основні положення цієї діяльності викладені у ст. 86 КАС Украї­ни. У ній відзначається, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосереднь­ому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. При цьому, ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Тому суд оцінює належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Дослідження доказів здійснюється не лише у приміщенні суду під час розгляду справи. Докази можуть бути дослідженні й поза при­міщенням — у місці находження того чи іншого доказу, у разі якщо суд дійде висновку про доцільність цієї процедури. Відповідно до ст. 78 КАС України суд може допитати свідка за місцем його прожи­вання або перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка.

За дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може поважних причин з'явитися в судове засідання і проживає за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитується суддею адміністративного суду за місцем проживання свідка.

Свідок, який не може прибути у судове засідання внаслідок хво­роби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допи­тується судом за місцем його перебування. Причому ст. 93 КАС України визначає, що витрати пов'язані з проведенням огляду до­казів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сто­ронами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Однак кожний доказ займає у структурі доказування своє особ­ливе місце, тому суд проводить оцінку кожного доказу, спираючись на його специфіку, й тільки після цього робить загальну оцінку доказам, які є у справі. Так, наприклад, згідно зі ст. 76 КАС України сторони, треті особи або їх представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їх згодою допитані як свідки, однак при цьому ці особи попереджа­ються про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправ­дивих показань (ст. 65 п. 8), тому рівень об'єктивності інформації, яка міститься у показаннях сторін, кожна з котрих має особливі інтереси у справі, в той час коли свідок не повинен їх мати, є різним. Те ж стосується й оцінки висновків експерта. Оцінюючи їх, суд може дійти висновку про їх неякісність (немає відповіді на постав­лені завдання, неясність висновку тощо), може призначити повторну або комплексну експертизу. Таким чином, спочатку дається оцінка кожного доказу окремо із точки зору їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності й взаємності доказів у сукуп­ності, а потім на підставі цього рішення виноситься рішення у справі.

Оцінка доказів також залежить від місця того чи іншого доказу в системі їх класифікації. Так, доказове значення прямих доказів більш, ніж похідних, оскільки інформація, яку несуть останні, потрібна бути підкріплена іншими доказами. Тобто етап оцінки доказів є дуже складним й важливим, здійснення його потребує високого кваліфіка­ційного рівня суду та інших учасників адміністративного судочинства.