Валютна система.

Формування стабільних відносин з приводу купівлі-продажу валюти і їхнє юридичне закріплення історично привели до формування спочатку національних, а потім і світових валютних систем. Тому валютну систему можна розглядати з двох сторін: по-перше, вона є об'єктивною реальністю, що виникає з поглибленням економічних зв'язків між країнами; з іншого боку, ця об'єктивна реальність усвідомлюється і закріплюється в правових нормах, інститутах, міжнародних угодах. Саме в цьому розумінні можна говорити про створення валютної системи як про цілеспрямовану діяльність.

Таким чином, валютну систему можна визначити як сукупність економічних відносин, пов'язаних з функціонуванням валюти, і форм їх організації.

Валютна система як національна, так і світова складається з ряду взаємозалежних елементів і взаємозалежностей.

Основою її є валюта: у національній системі такою служить національна, у світовій - резервні валюти, що виконують функції міжнародних платіжних і резервних коштів, а також міжнародні рахункові валютні одиниці.

Дуже важлива для характеристики системи ступінь конвертованості валюти, тобто ступінь свободи її обміну на іноземну.

З цього погляду розрізняються:

- вільно конвертовані (валюти, що вільно використовуються),

- частково конвертовані

- неконвертовані (замкнуті) валюти.

Ступінь конвертованості визначається наявністю або відсутністю валютних обмежень, що виступають як економічні, правові й організаційні заходи, які регламентують операції з національною й іноземними валютами. В даний час лише валюти основних промислово розвинутих країн є цілком конвертованими, у більшості ж країн існують ті або інші обмеження. Україна вже досягла конвертованості гривні з поточних операцій, хоча зберігаються деякі обмеження. Повна ж конвертованість гривні можлива лише при глибокій структурній перебудові економіки країни.

Національна валюта обмінюється на іноземну валюту іншої країни по паритету - відповідному співвідношенню, встановленому в законодавчому порядку. Для функціонування валютної системи важливий режим валютного курсу.

Існують два полярних режими:

• фіксований (в деяких випадках допускається коливання у вузьких межах) і

• вільно плаваючий (такий, що складається під впливом попиту і пропозиції), а також їхні різні поєднання і різновиди.

Валютні системи містять у собі також такі елементи, як режим валютного ринку і ринку золота. Необхідним елементом є регулювання міжнародної валютної ліквідності, під якою необхідно розуміти наявність платіжних коштів, прийнятних для погашення міжнародних зобов'язань, регламентація міжнародних розрахунків.

Нарешті, одним з елементів валютної системи є органи регулювання, контролю і управління, роль яких відіграють відповідно національні або міждержавні організації.

. Еволюція світової валютної системи

Першою сформованою світовою валютною системою була Парижська (з 1867 р. до початку 20-х рр. XX ст.). Характерними ознаками цієї системи були прийняття золотого (золотомонетного) стандарту і режим вільно плаваючих валютних курсів з врахуванням попиту і пропозиції. Золотий стандарт являє собою форму організації валютних відносин, в якій золото використовується як грошовий товар. Тому кожна національна валюта мала золотий вміст, відповідно до якого встановлювався її паритет до інших валют. Здійснювався вільний обмін валют на золото, за яким була визнана роль світових грошей.

Зміна умов розвитку світового капіталізму наприкінці XIX - початку XX сторіччя, кризові потрясіння у світовому господарстві, що спричинили Першу світову війну, створили революційну ситуацію в багатьох країнах, привели до краху Парижської валютної системи. На зміну їй у 1922 р. була законодавчо оформлена Генуезська валютна система, що базувалася на золото-девізному стандарті (поряд із золотом використовувалися девізи - іноземні валюти). Золоті паритети були збережені, а режим плаваючих валютних курсів відновлений. Якийсь час в окремих країнах (наприклад, США, Великобританії, Франції) використовувався також золотозлитковий стандарт.

Генуезська система проіснувала недовго. Вже в першій половині 30-х років світова валютна система пережила найсильніші потрясіння, викликані світовою економічною кризою, що охопила і грошово-кредитну сферу. Золото - девізний стандарт зазнав краху. До початку Другої світової війни розмін банкнот на золото здійснювався фактично тільки в США.

Під час Другої світової війни співвідношення світових економічних сил перетерпіло корінні зміни. США перетворилися в найпотужнішу державу світу, позиції Великобританії і Франції були ослаблені, а економіка Німеччини і Японії була зруйнована. В цих умовах розробка проектів реформування світової валютної системи виявилася під сильним впливом США і в найменшій мірі - Великобританії. В основу нової валютної системи, юридично оформленої рішеннями міжнародної конференції в м. Бреттонвудсі (США) в 1944 р. і тому отримавшої назву Бреттонвудської валютної системи, лягли наступні принципи.

Був збережений, хоча і в урізаному вигляді, золото - девізний стандарт: золото продовжувало використовуватися в різних формах (були збережені золоті паритети, зберігся зв'язок долара США із золотом, проте обмінювати американську валюту на шляхетний метал могли тільки центральні банки країн, золото могло також використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб). Крім долара роль резервної (ключової) валюти почав відігравати також англійський фунт стерлінгів, проте в дійсності був встановлений доларовий стандарт, оскільки долар став єдиною валютою, конвертованою в золото.

Важливою особливістю Бреттонвудської системи був перехід до системи фіксованих валютних курсів, що могли відхилятися від встановлених меж лише у вузьких межах.

Були також створені дві валютно-фінансові і кредитні організації - Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, що були призначені для надання кредитів країнам-членам при виникненні серйозного дефіциту платіжного балансу, втраті стабільності національної валюти, а також здійснювати контроль за дотриманням країнами-членами прийнятих ними зобов'язань.

Бреттонвудська валютна система відбила посилення економічних позицій США в післявоєнному світі і діяла більш-менш успішно доти, поки вони залишалися досить міцними. Проте уже в 60-х роках позиції США виявилися підірваними, до початку 70-х років криза Бреттонвудської системи стала цілком очевидною. Цілий ряд економістів і політичних діячів стали висловлювати пропозиції про необхідність переходу до плаваючих валютних курсів. На їхню думку, це дозволило б забезпечити більш широку автономію урядів в проведенні кредитно-грошової політики, оскільки відпадала б потреба в підтримці стабільних валютних курсів. Введення плаваючих валютних курсів усунуло б також двояку асиметрію системи, що мала місце.

1) фактично тільки США визначали світову пропозицію грошей;

2) на відміну від інших країн, що могли девальвувати свої валюти стосовно долара, США були позбавлені такої можливості. Нарешті, плаваючі валютні курси могли б служити автоматичними стабілізаторами при виникненні ряду диспропорцій, зокрема, вони могли б стати захистом проти імпортованої інфляції. Хоча ці погляди не були загальноприйнятими, проте практичний розвиток подій привів спочатку до кризи, а потім і краху Бреттонвудської системи.

Пошуки шляхів виходу з кризи привели до заміни Бреттонвудської системи Ямайською. Угода, підписана в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р., і яка втупила в дію в 1978 р., означала юридичне оформлення четвертої світової валютної системи.

Замість золото-девізного стандарту був введений стандарт СДР (спеціальних прав запозичення), створених ще наприкінці 60-х років і які являють собою міжнародні активи у вигляді записів на спеціальних рахунках в Міжнародному валютному фонді. Вартість 1 одиниці СДР визначається на основі валютного кошика, до складу якого в даний час, входять (у відсотках) американський долар (39), японська ієна (18), німецька марка (21), англійський фунт стерлінгів (11) і французький франк (11). У зв’язку з переходом до стандарту СДР юридично завершився процес демонетизації золота, тобто втрата ним грошових функцій. Були скасовані золоті паритети. Країни-члени МВФ отримали право вибору будь-якого режиму валютного курсу.

В Західній Європі наприкінці 70-х років була юридично оформлена регіональна Європейська валютна система (ЕВС), що відобразила поглиблення інтеграційних тенденцій в цьому регіоні. Грошовою одиницею в ЕВС є ЕКЮ, умовна вартість якої визначається за методом валютного кошика, в який входять грошові одиниці країн Європейського Союзу. В середині грудня 1996 р. лідери Євросоюзу прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 р. до єдиної валюти країн ЄС - "ЄВРО".

. Міжнародні розрахунки. Форми міжнародних розрахунків.

Національна валюта обмінюється на іноземну насамперед для здійснення платежів за кордон при виникненні зобов'язань перед іноземними юридичними і приватними особами. З іншого боку, основним каналом надходження іноземної валюти в країну є платежі з-за кордону.

Грошові вимоги і зобов'язання у валюті виникають на основі економічних, політичних, культурних, науково-технічних відносин між державами, юридичними і фізичними особами, що знаходяться на території різних країн. Міжнародні розрахунки являють собою організацію і регулювання платежів по вище зазначених грошових вимогах і зобов'язаннях.

Міжнародні розрахунки виступають як повсякденна діяльність банків, які здійснюють розрахунки із-за закордоном на основі умов, відпрацьованих міжнародним співтовариством і прийнятих у більшості країнах світу, норм і порядку здійснення розрахунків. Діяльність банків у сфері міжнародних розрахунків є об'єктом державного регулювання.

В основному міжнародні розрахунки здійснюються на безготівковій основі через банки шляхом встановлення кореспондентських (договірних) відносин між кредитними закладами різних країн. З цією метою банки укладають один з одним кореспондентські угоди про відкриття рахунків ("ностро" - рахунків даного банку в інших банках і "лоро" - рахунків інших банків у даному банку), в яких оговорено порядок розрахунків, величина комісійної винагороди, а також методи поповнення кореспондентського рахунку в міру витрати коштів.

Банки можуть здійснювати міжнародні розрахунки і через свої закордонні філії і відділення.

В залежності від умов зовнішньоторговельних контрактів, ступеня конвертованості і позиції національної та іноземної валюти використовують різні форми міжнародних розрахунків.

Форми міжнародних розрахунків.Хоча в українській практиці термін «форми міжнародних розрахунків» є загальноприйнятим, очевидно було б доцільно провести різницю між способами платежу і засобами міжнародних розрахунків. Йдеться про те, що термін «форми міжнародних розрахунків» об’єднує обидва вище вказаних поняття.

До способів платежу відносяться: авансовий платіж, акредетив, інкассо, платежі по відкритому рахунку, платіж одразу ж після відвантаження товару.

До засобів розрахунків відносяться: чек, вексель, банківська тратта, переказ (почтове, телеграфне/телексне платіжне доручення, платіжне доручення з системи СВІФТ, міжнародне платіжне доручення).

Регламентація міжнародних розрахунків здійснюється з допомогою відпрацьованих світовою практикою правил і звичаїв. Так, розрахунки з використанням документарних акредитивів кодифіковані Уніфікованими правилами і звичаями, які були вперше прийняті Міжнародною торговою палатою на Венському конгресі (в 1933 р.) і періодично переглядаються (в даний час діє редакція 1993 р.). Розрахунки в формі інкасо регламентуються Уніфікованими правилами з інкасо (вперше розроблені Міжнародною торговельною палатою в 1936 р.; в даний час діють в редакції 1978 р.). При цьому до зазначених документів приєднуються не країни, а банки. У випадку приєднання правила і звичаї стають обов'язковими для банків і їхніх клієнтів, що використовують зазначені форми розрахунків.

Вибір форми розрахунків визначається багатьма факторами. Інтереси експортерів та імпортерів товарів і послуг не збігаються: експортер прагне одержати платежі від імпортера в найкоротший термін, у той же час останній прагне відстрочити платіж до моменту остаточної реалізації товару. Тому обрана форма розрахунків є компромісом, в якому враховуються економічні позиції контрагентів, ступінь довіри один до одного, економічна кон'юнктура, політична ситуація і т.п. Крім цього важливе значення має вигляд товару - об'єкта угоди, а також рівень попиту і пропозиції на товар - об'єкт угоди. Оскільки міжнародні розрахунки тісно пов'язані з кредитними відносинами, то наявність або відсутність кредитних угод (як на міждержавному рівні, так і на рівні контрагентів) також впливає на вибір форми розрахунків.

Досягнення компромісу не означає, що експортер та імпортер отримають однакові переваги: деякі форми більш вигідні для експортера, інші - імпортера. Самою надійною формою оплати з погляду експортера є авансовий платіж, а найменш надійною - розрахунок по відкритому рахунку.

Основними формами міжнародних розрахунків є інкасо й акредитив.

Інкасова форма розрахунків. Суть інкасової операції полягає в тому, що банк за дорученням свого клієнта (експортера або кредитора) одержує платежі від імпортера (платника) після відвантаження товарів і надання послуг. Отримані кошти зараховуються на рахунок клієнта в банку. При цьому платежі з імпортера можуть стягуватися на підставі:

а) тільки фінансових документів (просте, або чисте інкасо);

б) фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами, або тільки на підставі комерційних документів (документарне інкасо).

Схему розрахунків по інкасо можна представити спрощено в наступному вигляді: після укладення контракту, в якому обумовлено, через які банки будуть здійснюватись розрахунки, експортер відвантажує товар. Після отримання від перевізника транспортних документів експортер передає всі необхідні документи в банк, якому він доручає здійснювати інкасування (банк-ремітент). Банк ремітент, перевіривши документи, направляє їх банку-корреспонденту в країні імпортера (інкасуючий банк). Останній, перевіривши документи, представляє їх імпортеру-платнику. Банк, що інкасує, може робити це безпосередньо або через інший банк (так званий представляючий банк). Документи видаються платнику:

а) проти платежу;

б) проти акцепту; і рідше;

в) без оплати документів в залежності від інкасового доручення. Отримавши платіж від імпортера, інкасуючий банк направляє виторг у банк-ремітент, який зараховує її на рахунок експортера.

Міжнародні розрахунки у формі інкасо можна представити наступною схемою:

1. Укладення контракту (звичайно з вказанням банків, через які будуть здійснюватись розрахунки).

2. Відвантаження експортером-довірителем товару відповідно за умовами контракту.

3. Отримання експортером транспортних документів від перевізника.

4. Підготовка експортером комплекту документів (транспортних та ін., а також при необхідності й фінансових) і надання їх при інкасовому дорученні своєму банку (банку-ремітенту).

5. Перевірка банком-ремітентом документів (за зовнішніми ознаками) і відправка їх разом з інкасовим дорученням банку-корреспонденту (інкасуючому банку) в країні імпортера.

6. Надання інкасуючим банком інкасового доручення і документів імпортеру (платнику) для перевірки з метою отримання платежу або акцепту тратт (переказних векселів) безпосередньо або через інший банк (названий в цьому представляючим банком).

7. Отримання інкасуючим банком платежу від платника і видача йому документів.

8. Переказ інкасуючим банком виторгу банку-ремітенту (поштою, телеграфом, телексом, як зазначено у відповідних інструкціях).

9. Зарахування банком-ремітентом отриманого виторгу на рахунок експортера.

Інкасова операція є в цілому більш вигідною для імпортера, оскільки платіж здійснюється проти документів, що дають йому право на товар. Отже, до цього моменту імпортер може зберігати свої кошти в обороті. При цьому він не підпадає під ризик платити, за ще не відвантажений товар. Навпаки, експортеру після відвантаження товару не гарантована оплата: завжди існує ризик того, що імпортер з різних причин може відмовитися від товару. До того ж отр

оРBогоР6Р>трЀ

wg[RB[

имання експортером виторгу за товар відбувається не відразу після відвантаження товару, а через якийсь час. Тим самим, експортер фактично дає кредит покупцю. Крім того, оскільки пробіг документів через банки може тривати від декількох тижнів до місяця, а в деяких випадках і довше, існує ризик введення валютних обмежень (це стосується, насамперед, країн, що ще не оголосили про своє приєднання до Статті VIII Статуту МВФ про скасування валютних обмежень з поточних операцій).

Акредитивна форма розрахунків. Більш вигідною для експортера є акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою доручення банку (або іншого кредитного закладу) здійснити на прохання клієнта оплату документів на користь третьої особи-експортера (бенефіціара), за умови виконання ним відповідних умов. Крім цього, акредитив може забезпечити короткостроковий кредит за умови згоди банку здійснити облік (покупку) документів. Акредитивна форма розрахунків складається з наступних основних моментів.

Експортер та імпортер укладають контракт на постачання товарів або надання послуг з вказівкою того, що розрахунки будуть здійснюватися у формі акредитива. Імпортер звертається в свій банк (банк-емітент) із заявкою про відкриття акредитива на користь експортера. Банк-емітент направляє акредитивний лист одному з банків в країні експортера, з якими він підтримує кореспондентські відносини(авізуючий банк), доручаючи йому передати акредитив експортеру.

Після отримання (копії) акредитива експортер відвантажує товар і відповідно до умов акредитива представляє необхідні документи в банк, зазначений в акредитиві (ним може бути і авізуючий банк), який пересилає їх у банк-емітент. Банк-емітент перевіряє правильність оформлення документів і здійснює їхню оплату. Після переказу грошей в авізуючий банк, банк-емітент видає документи імпортеру. Авізуючий банк, зараховує кошти, що поступили від банка-емітента на рахунок експортера, імпортер одержує товари.

Проте відповідно до умов акредитива оплату документів, що надаються експортером може здійснювати не тільки банк-емітент, але й інший банк, що зазначений в акредитиві (виконуючий банк). В цьому випадку виконуючий банк (ним може бути й авізуючий банк) після оплати поданих експортером документів вимагає відшкодування здійсненого платежу в банк-емітент.

Міжнародні розрахунки у формі документарного акредитива можна представити наступною схемою:

1.Укладення контракту, в якому вказується, що сторони будуть використовувати акредитивну форму розрахунків.

2. Сповіщення імпортера про підготовку товару до відвантаження.

3. Надання імпортером заяви своєму банку на відкриття акредитива з точною вказівкою його умов.

4. Відкриття акредитива банком-емітентом (виконуючим банком) і відправлення його експортеру (бенефіціару) через банк, як правило, що обслуговує бенефіціара, який (банк) сповіщає (авізує) останнього про відкриття акредитива.

5. Перевірка авізуючим банком достовірності акредитива і передача його бенефіціара.

6. Перевірка бенефіціаром акредитива на предмет його відповідності умовам контракту й у випадку згоди - відвантаження ним товару у встановлені терміни.

7. Одержання бенефіціаром транспортних (й інших) документів, що вимагаються за умовами акредитива, від перевізника.

8. Надання бенефіціаром отриманих від перевізника документів у свій банк.

9. Перевірка банком експортера отриманих від бенефіціара документів і відправка їх банку-емітенту для оплати, акцепту (згоди на оплату або гарантування оплати) або негоціації (покупки).

Перевірка банком-емітентом отриманих документів і (у випадку виконання всіх умов акредитива) переказ суми платежу експортеру.

Дебетування банком-емітентом рахунку імпортера.

12. Зарахування авізуючим банком виторгу, на рахунок бенефіціара.

13. Отримання імпортером-приказодавачем документів від банка-емітента і вступ у володіння товаром.

При здійсненні розрахунків в акредитивній формі банки стягують більш високий комісійний збір, оскільки вона є складною і пов’язана з великими витратами.

Розрахунки у формі авансу. Найбільш вигідні експортеру розрахунки у формі авансу (тобто оплата частини вартості контракту до відвантаження товару). Як правило, платіж у формі авансу може сягати 1/3 загальної суми контракту. Однак ця форма може застосовуватися тільки тоді, коли імпортер вкрай зацікавлений в отриманні товару (у випадку, якщо число продавців на світовому ринку або кількість товару обмежені), або тоді, коли експортер здійснює на нього сильний тиск, якому імпортер з різних обставин не може протистояти.

Платіж після відвантаження товару здійснюється покупцем (у випадку домовленості продавця і покупця про використання такого способу платежу) після отримання телеграфного або телексного повідомлення від продавця з докладним описом відвантажених товарів. Якщо оплата від покупця не надходить, то експортер має деяку гарантію, оскільки всі необхідні для одержання товару документи знаходяться в його руках. Однак у цьому випадку виникає проблема реалізації відвантажених товарів. З огляду на ризик, що виникає при цьому способі платежу, він може використовуватися переважно між фірмами, що мають стабільні, міцні зв'язки.

Розрахунки по відкритому рахунку. При здійсненні розрахунків по відкритому рахунку імпортер здійснює періодичні платежі експортеру після одержання товарів. Після завершення розрахунків здійснюються остаточна вивірка і погашення заборгованості, що залишається. Цей спосіб розрахунків найбільше вигідний для імпортера, експортер же не має твердих гарантій одержання оплати за відвантажені товари. До того ж йому доводиться в деяких випадках використовувати банківський кредит. Тому платежі по відкритому рахунку частіше використовуються між діловими партнерами, що пов'язані тісними господарськими відносинами і мають високий ступінь довіри один до одного.

Інші форми розрахунків. Серед інструментів розрахунків менше часу вимагають розрахунки з використанням системи СВІФТ (акціонерне товариство Всесвітня міжбанківська фінансова телекомунікаційна мережа, створена в Брюсселі в 1973 р.; Україна є членом із 1992 р.), а також телеграфні перекази. Розрахунки з використанням чеків і векселів займають більший період часу.

Переказні векселя (тратти), що використовуються в міжнародних розрахунках являють собою безумовний наказ трасанта (кредитора) трасату (позичальнику) про сплату в зазначений у векселі термін ремітенту (третій особі) відповідної суми грошей. Акцептовані банками тратти (тобто тратти, що мають згоду платника на оплату) можуть бути переведені в готівку шляхом обміну (тобто шляхом продажу їх банку, спеціалізованому закладу до закінчення терміну, які стягують за це відповідну плату). Регламентація вексельного законодавства грунтується на Одностайному вексельному законі, прийнятому Женевською вексельною конвенцією 1930 р.

Розрахунки з використанням чеків базуються на Чековій конвенції 1931 р. Чек це грошовий документ встановленої форми, що містить безумовний наказ чекодавця банку про виплату пред’явнику чека зазначеної в ньому суми. Чек може бути виписаний у будь-якій валюті. Витрати з оформлення відносно невеликі. Однак існуючі ризики (наприклад, втрати чека при пересилці) знижують ефективність цього засобу розрахунків;

В останні роки в міжнародних розрахунках все ширше використовуються кредитні картки - іменні грошові документи, що дають їхнім власникам можливість купувати товари і послуги без оплати готівкою. Кредитні картки, що використовуються, випущені переважно банками США. Останнім часом намітилася тенденція до зростання ролі кредитних карток в Україні.

Варто очікувати, що в міру впровадження науково-технічних досягнень в практику міжнародних розрахунків зросте роль електронних засобів.

Україна, що почала радикальну трансформацію своєї економіки, поступово формує національну валютну систему з врахуванням наявної світової практики. Вступ України в Міжнародний валютний фонд означає, що вона приймає на себе зобов'язання, які містяться в Статуті цієї організації. Становлення національної валютної системи йде швидкими темпами. Українські комерційні банки починають виходити на міжнародний ринок капіталів, встановлюють кореспондентські відносини з іноземними банками, все ширше використовують існуючі форми міжнародних розрахунків.

SYMBOL 73 \f "Symbol" \s 11

SYMBOL 73 \f "Symbol" \s 11

SYMBOL 85 \f "Symbol" \s 11

SYMBOL 85 \f "Symbol" \s 11

. Валютна система України. Державне регулювання валютних відносин в Україні.

Складовою частиною грошової системи країни є національна валютна система як форма організації валютних відносин. Її формування в Україні ще остаточно не закінчено. Основою національної валютної системи є встановлена законом грошова одиниця держави, яка у міжнародних економічних відносинах стає валютою.

Валюта як економічна категорія — це основний елемент, що забезпечує функціонування валютно-фінансового механізму. На території України у І996 році було проведено грошову реформу й випущею у загальний обіг постійну національну валюту — гривню.

У Декреті Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" за валюту України прийнято вважати грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього але не підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.

Формування національної валюти в Україні за умов переходу до нової економічної системи (з 1990 року) відбувалося в кілька етапів.

Перший етап — у січні 1992 року було зроблено випуск у готівковий обіг тимчасової перехідної валюти — купоно-карбованця.

Другий етап — 7 листопада 1992 року Указом Президента "Про реформу грошової системи України" запроваджувався у безготівкову сферу купоно-карбованець замість російського рубля. За допомогою цього заходу Україна вийшла з рублевої зони. Але вже у той час вимивання національного багатства у вигляді грошового капіталу у доларовому еквіваленті становило близько 8 мільярдів доларів українських національних ресурсів.

Третій етап — 1—16 вересня 1996 року в Україні було проведено грошову реформу та випущено у загальний обіг постійну національну валюту замість тимчасової — гривню. Одночасно відбулася деномінація шляхом зменшення у 100000 разів усіх цінових показників, складових грошової маси та її загальної величини.

Українська гривня хоч і вважається конвертованою валютою, залишаєть

дночасноР2ідбуласяР4еномінаціяРHляхомР7меншенняРCР100000 @азівРCсіхРFіновихР?оказниківЬ AкладовихР3рошовоїР<асиРBаРWїР7агальноїР2еличиниЮ

#країнськаР3ривняРEочРVР2важаєтьсяР:онвертованоюР2алютоюЬ 7алишаєтьПAяР"7амкненоюТ.

ся "замкненою". Потреба у переміщенні її за кордон у розвинуті держави і ті, що розвиваються, існує лише у невеликій кількості. Гривня не є валютою, яка бере участь у міжнародних розрахунках. Вона не є валютою ціни та валютою платежів у зовнішньоторговельних контрактах. Крім того, банки розвинутих західних країн не мають гривневих рахунків на своїй території. Гривня не є повністю конвертованою валютою навіть у внутрішньому обігу, хоч її грошові функції значно розширені порівняно з купоно-карбованцем.

Як уже зазначалося, валютна система — це форма організації валютних відносин. Останні, у свою чергу, охоплюють відносини між економічними та фізичними суб'єктами країни, які беруть. участь в операціях, пов'язаних з валютою, і такі валютні відносини, що регулюються національним законодавством. На території країни немає єдиного нормативного акта, який би регулював валютні відносини. Його роль виконують Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декрети Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" і "Про тимчасове використання надходжень у іноземній валюті" (19 лютого 1993 р.), Закон України "Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті" (23 вересня 1994 р.), Указ Президента України "Про удосконалення валютного регулювання" (22 серпня 1994 р.), а також акти НБУ у вигляді постанов Правління НБУ.

Аналізуючи тенденції валютного ринку в Україні від початку з 1993 року, можна зробити висновок, що ситуація у цьому секторі відзначається постійними змінами й нестабільністю.

Протягом 1993 року урядом зберігався подвійний обмінний курс — офіційний та аукціонний. У травні цього ж року було введено єдиний обмінний курс, який проіснував недовго тому, що протягом літа відбулося знецінення карбованця, в результаті чого в Україні повернулися до системи множинних курсів.

Із вересня 1993 року було припинено торги на УМВБ, запроваджено фіксований валютний курс, що призвело до погіршення макроекономічних показників, поглибило кризу у фінансовій системі, відбулося збільшення зовнішнього боргу та від’ємного сальдо платіжного балансу. Валюта, яку отримували резиденти в обов’язковому порядку, мала продаватися за офіцій

алютаЬ OкуР>тримувалиР@езидентиР2Р>бовЙ⁏зковомуР?орядкуЬ <алаР?родаватисяР7аР>фіційП=имР:урсомРCРBакомуРAпіввідношеннік

ним курсом у такому співвідношенні:

— 40% від надходжень на валютному тендері;

— 10% — обов'язковий продаж;

— 50% залишалось у розпорядженні підприємств, але єдиним покупцем цієї частки заробленої валюти міг бути тільки НБУ.

Внаслідок політики фіксації валютного курсу в Україні протягом 1993— 1994 років відбулося:

— зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті та збільшення частки бартерних операцій, яка у 1993 році становила 23,3% загального експорту, а у 1994 році — вже 50%;

—скорочення надхлджень валюти на внутрішній валютний ринок України;

- збільшення зовнішнього боргу України та ін.

Лібералізація цін та обмінного курсу у жовтні 1994 року викликала значне зменшення реальної ціни національної валюти в результаті інфляційних процесів. Але кінець 1994 року відзначається збільшенням торгів на УМВБ, що досить позитивно вплинуло на економіку країни в цілому: збільшилися надходження валюти з-за кордону, позначилося стимулювання експорту, збільшилася кількість іноземних інвестицій за контрактами дещо позначилось офіційне зменшення курсів іноземних валют до карбованця (долар знизився на 4%, російський рубль — на 12%).

Стабільність валютного ринку проіснувала недовго, і 1995 рік характеризувався інфляційними процесами, які негативно вплинули на економіку країни. Після періоду знецінення настав період поступового підвищення реального обмінного курсу української валюти, коли ціни на товари та послуги зростали швидше, ніж обмінний курс. В основному завдяки політиці НБУ інфляційні процеси вдалося призупинити. У 1996—1997 роках спостерігалася стабільність обмінного курсу, особливо у реальному вираженні. Досить велике значення мало проведення грошової реформи у вересні 1996 року. За останні роки уряду країни вдавалося утримувати курс гривні щодо долара США у межах передбаченого валютного коридору.

Реалізація політики валютного коридору в Україні також має свої проблеми і негаразди. Як переконує досвід ринкових країн (Австрія, Англія, Франція, Японія), політика валютного коридору запроваджувалася урядом лише на незначний період із метою стабілізації на валютному ринку за умов невеликих розмірів інфляції при синхронному зростанні національного виробництва в усіх галузях економіки. У нашій країні такого стану речей не існує, а термін реалізації зазначеної політики має далеко не короткостроковий характер. Крім того, якщо означити цей захід (валютний коридор) як адміністративний, можна сказати, що він трохи суперечить пріоритетам економічної політики НБУ, тобто лібералізації у сфері державного регулювання валютної системи.

Починаючи з 1995 року обсяг усього валютного ринку в Україні постійно зростає, у січні 1995 року він становив 330 мільйонів доларів, а у відповідному місяці 1996 року на український ринок надійшов 1 мільярд 300 мільйонів доларів США. У 1998-1999 роках спостерігалася тенденція до подальшого збільшення надходжень валютних коштів, але не в таких кількостях, як за попередній період.

Останніми роками найактуальнішою проблемою державного регулювання валютного ринку в Україні є підтримання макроекономічної стабільності національної валютної одиниці. Основним органом державного регулювання валютного ринку нашої країни є НБУ. Його повноваження у сфері валютного регулювання визначені Декретом Кабінету Міністрів України "Про систе

роРAистеП<уР2алютногоР@егулюванняРBаР2алютногоР:онтролюТ.

му валютного регулювання та валютного контролю". Головним методом НБУ, за допомогою якого впроваджується національне регулювання валютного курсу, є валютна інтервенція. Її зміст — запобігання зниженню (під

†7апобіганняР7ниженнюР(?ідП2ищеннюЩ 2алютногоР:урсуР=аціональноїР3рошовоїР>диниціЮ

вищенню) валютного курсу національної грошової одиниці.

Основними заходами, якими користується НБУ, впроваджуючи політику валютної інтервенції з метою .призупинення девальвації курсу гривні до валютних одиниць інших країн, є:

— збільшення облікової ставки центрального банку та норми обов'язкового резервування комерційних банків;

— заборона українським комерційним банкам кредитувань із ЛОРО-рахунками банків-нерезидентів гривневими коштами, подовження раніше укладених кредитних угод та розміщення гривневих депозитів на кореспондентських рахунках банків-нерезидентів тощо.

Основна вада валютної інтервенції та, що вона має тільки короткостроковий ефект і не може забезпечити високого рівня макроекономічних показників, від яких залежить стабільність національної грошової одиниці.

Свої повноваження щодо регулювання національної валюти й утримання стабільності на валютному ринку країни НБУ, безперечно, виконує. Але останнім часом у результаті падіння платоспроможності гривні її вартість у процесі курсоутворення трохи завищена, тобто реальна набагато нижча за офіційну. І якби НБУ за допомогою адміністративного регулювання та різних економічних заходів не утримував би національної валютної одиниці у межах валютного коридору, в країні в умовах високого рівня безробіття, падіння виробництва, від'ємного сальдо платіжного балансу та інших негараздів почалися б інфляційні процеси, а згодом і гіперінфляційні.

Як відомо, існує досить тісний зв'язок між інвестиціями та стабільністю на валютному ринку. Сьогодні українській економіці потрібно вдвічі більше інвестицій, ніж вона отримала їх за весь перехідний період. Тобто уряд має скласти досить сприятливі умови, які допоможуть залученню коштів із-за кордону.

Але є й інша сторона питання. В Україні стабільність на валютному ринку має досить високий, ступінь залежності від руху іноземних інвестицій. Підтвердженням цього стали події другої половини 1997 року. Через зміну політики Мінфіну щодо зниження дохідності ОВДП та нерозвиненості ринку корпоративних цінних паперів іноземні інвестори почали забирати свої кошти з території України, що вже наприкінці серпня позначилось на збільшенні попиту на іноземну валюту, а період серпень — грудень на валютному ринку увійшов у стадію повільної девальвації курсу гривні.

Як бачимо, за умов політичної кризи та деяких прорахунків уряду в обраній політиці відплив іноземного капіталу досить сильно позначається на стабільності національної валютної одиниці, а отже, і на макроекономічних показниках.

Обмінний курс має прямий вплив на інфляційні процес всередині країни. В умовах відкритості України до імпорту відбувається інфляція цін на товари закордонного виробництва. Якщо проаналізувати структуру імпорту за роки, то більш як половину його загального обсягу становлять нафта і продукти її переробки, природний газ, які є не чим іншим, як складовою витрат продуктів і послуг, що виробляються у нашій країні.

В Україні за вересень — грудень 1998 року ціни на більшість товарів зросли удвічі в результаті підвищення курсу долара до гривні, а заробітна плата залишилася майже без змін. Умовно кажучи, купівельна спроможність скоротилась у 1,5—2 рази. Від такого стану речей страждають споживачі й виробники, як національні, так і зарубіжні (в результаті падіння попиту на продукцію).

Отже, яку політику має обирати держава щодо проблем валютного регулювання?

Передусім необхідно справді узгоджувати економічну політику держави з валютною політикою НБУ. Як уже зазначалося, сьогодні всі дії щодо валютного регулювання спрямовані або на ліквідацію наслідків фінансової кризи (яка, до речі, має тенденцію розвиватись у другій половині року, спостерігається майже чотири зазначених періоди підряд і відрізняється лише за глибиною), або на адміністративне регулювання утримання курсу гривні щодо валютного коридору. І немає жодної програми або дії, що були спрямовані на ліквідацію причин нестабільності національної валюти яка сьогодні очевидна, — вона не має потужності насамперед тому, що не підтверджена підвищенням макроекономічних показників.

Щодо проблеми високого ступеня залежності валютного ринку від руху іноземних інвестицій та одночасної їх потреби для розвитку української економіки, то НБУ необхідно визначити оптимальні обсяги іноземного інвестування у такому розмірі, який би не мав значного впливу на тенденції валютного ринку. А якщо говорити про потреби в іноземному інвестуванні, то уряд має знайти внутрішні резерви для розміщення коштів в економіку країни.

І ще одне. Сьогодні у сфері національної валютної політики України є інші важливі проблеми, які державі треба розв'язати негайно, а саме:

— створити сприятливі умови для повернення з-за кордону валютних коштів, що належать українським "резидентам";

— Державній валютній інспекції разом із Державним митним комітетом та іншими міністерствами й відомствами необхідно створити ефективну систему контролю за рухом капіталів, валютними операціями, міжнародними розрахунками, створенням і ліквідацією зарубіжних активів у країні та національних активів за кордоном;

— забезпечити умови для нарощування валютних резервів із метою підтримки стабільності гривні;

— продовжити подальшу децентралізацію і лібералізацію валютного ринку з метою формування конкурентного середовища і зменшення витрат на фінансове посередництво, розвиток та вдосконалення системи курсоутворення відповідно до структурних змін у економіці;

— створити єдиний державний орган, який би займався координацією питань щодо валютного регулювання, а також персоніфікував відповідальність державних службовців, які виконують контрольні функції.