3. Міжнародні тюремні конгреси та їх значення у становленні сучасної пенітенціарної теорії.

Міжнародне співробітництво у сфері боротьби із злочинністю, а також і сфері виконання кримінальних покарань та відносин із засудженими пройшло в своєму розвитку три значні етапи.

Вони беруть свій початок від середини минулого сторіччя – з діяльності перших міжнародних тюремних конгресів, які за своєю організаційно-правовою формою відносились до міжнародних конференцій.

Тюремне питання було самим актуальним і, можливо визначити – модним, в літературі того часу (згадаємо відомий роман Л.М.Толстого «Воскресіння»”), у роботі законодавчих зборів, скликались тюремні конгреси тощо – і все це мало за мету виробити основи цивілізованого пенітенціарного права та удосконалення засобів перевиховання засуджених.

Проведення перших тюремних конгресів – 1846 року у Франції та 1857 року в Германії характеризувалось такими основними моментами:

• приватна ініціатива їх організаторів;

• відсутність належного освітлення серед громадськості;

• благодійно-ліберальний рівень засідань;

• відсутність практичних рішень з питань, що розглядались.

Останнє було головним у визначенні ролі і місця перших конгресів в узагальненні пенітенціарної думки, хоча вони все ж такі відбулись…

З ініціативи Нью-Йоркського тюремного товариства, яке вивчало стан тюремної справи у Сполучених Штатах Америки і звернулось до усіх країн з проханням поділитися досвідом, що вони вже напрацювали у цій сфері, почалася підготовка до 1 Міжнародного тюремного Конгресу.

Це було початком другого етапу у вивченні, узагальненні та розвитку передової думки та досвіду правового регулювання тюремної практики цивілізованих держав.

Серед осіб, яки приймали активну участь в організації 1 Міжнародного тюремного конгресу поруч з американцями можна відмітити постать видатного російського письменника, філософа графа В.О. Сологуба. Організаторам Конгресу вдалося зібрати для участі в ньому біля 100 офіційних представників від 22 країн.

Друга серія міжнародних тюремних конгресів почалась з 1872 року і характеризувалась участю в них вже не приватних осіб, а офіційних представників цілої низки країн, а також конструктивністю та практичною спрямованістю рішень, які були прийняті.

Всього з 1872 року було проведено 12 конгресів:

Лондон	– 1872 рік
Стокгольм	– 1878 рік
Рим	– 1885 рік
Петербург	– 1890 рік
Париж	– 1895 рік
Брюссель	– 1900 рік
Будапешт	– 1905 рік
Вашингтон	– 1910 рік
Лондон	– 1925 рік
Прага	– 1930 рік
Берлін	– 1936 рік
Гаага	– 1950 рік

Значення цієї серії міжнародних Конгресів неможливо переоцінити.

Так, наприклад, на Конгресі у Стокгольмі у 1878 році був розроблений проект Міжнародної пенітенціарної комісії, яка мала б у своєму складі офіційних представників країн - учасниць. За думкою організаторів, Комісія щорічно на зборах учасників повинна була концентрувати статистичні дані, регламентувати зв’язки з різними тюремними організаціями та товариствами і видавати свій інформаційний бюлетень.

На підставі узагальненого досвіду роботи тюрем та фахівців різних країн вироблялись практичні рекомендації і приймались резолюції, які хоча і не мали юридичної сили, однак все ж концентрували авторитетну думу міжнародної організації, чим орієнтували уряди на проведення більш ефективної та цивілізованої політики у сфері боротьби із злочинністю та відносин із засудженими.

Поступово розширювалася сфера інтересів учасників пенітенціарних конгресів. Наприклад, на 3 Конгресі розглядалося питання про участь представників громадськості у роботі місць позбавлення волі у таких формах, як спостережні комісії і громадські Ради. У наслідку було прийняте рішення про створення в пенітенціарних установах спостережно-попечительських комітетів. Обговорювалися питання необхідності одиночного ув’язнення, диференційованого підходу до різних категорій засуджених та застосування до них системи заохочень і стягнень.

Так, в Резолюціях 4 Конгресу був закріплений примірний перелік заходів заохочення, який містив у собі як матеріальні заохочення:

• збільшення раціону харчування;

• збільшення суми грошей, які дозволялось витрачати на особисті потреби;

так і не матеріальні:

• дозвіл купувати книги;

• дозвіл купувати газети, журнали, письмове приладдя тощо.

Також був розроблений механізм дисциплінарного впливу на ув’язнених, який суворо регламентував порядок накладення та виконання дисциплінарних стягнень на визначений термін і тільки після обов’язкового отримання від винної особи пояснення. Розглядались і питання організації нагляду за місцями позбавлення волі з боку держави та громадськості, застосування прогресивної системи виконання покарань та заходів адаптації для осіб, що звільнюються з місць позбавлення волі.

Звіти делегатів тюремних конгресів, їх виступи у пресі, видання відповідних матеріалів давали змогу популяризації рішень та досвіду вирішення проблем тюремних систем різних країн.

На жаль, рішення, що були прийняті Конгресами, не завжди були доведені до компетентних органів та відомств.