4. Міжнародні документи щодо навколишнього середовища (Цілі розвитку тисячоліття, Декларація Ріо-де-Жанейро тощо) та стандарти екологічного менеджменту (серія 180 14000).

Підсумковий документ, прийнятий Конференцією ООН з проблем охорони навколишнього. середовища і розвитку, що відбулася З—14.VI 1992 у Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Підтвердивши Декларацію Конференції ООН з проблем охорони навколишнього середовища (16.VI 1972, Стокгольм), даний документ закріпив 27 найважливіших принципів охорони довкілля у контексті забезпечення сталого розвитку.

Декларація проголошує право людини на здорове і плідне життя у гармонії з природою (принцип 1). Далі вказується, що держави мають суверенне право на розробку своїх природних ресурсів, керуючись власною політикою у галузі охорони навколишнього середовища та розвитку.

Вони відповідальні за запобігання діям, які можуть завдати шкоди довкіллю іншим. державам чи районів за межами їх національної юрисдикції. За Декларацією охорона навколишнього середовища розцінюється як складова економічного, екологічного та іншого розвитку (принцип 4). Уперше зафіксовано принцип загальної, але неоднакової відповідальності держав за збереження, захист і відновлення здорового стану екосистеми Землі.

Розвинені країни визнають відповідальність, яку вони несуть у контексті міжнародних. зусиль щодо забезпечення сталого розвитку з урахуванням їхнього впливу на стан глобального навколишнього середовища, а також технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють (принцип 7).

Кілька базових принципів пов'язані із засадами міжнародного співробітництва у цій сфері. Таке співробітництво передбачає насамперед обмін науково-технічними знаннями і передачу технологій (принцип 9), запобігання перенесенню і переведенню до ін. держав будь-яких видів діяльності, визнаних шкідливими для здоров'я людини (принцип 14), вчасне повідомлення ін. країн про будь-які стихійні лиха та інші надзвичайні ситуації для навколишнього середовища та подання допомоги потерпілим від цього державам (принцип 18), а також своєчасне інформування про діяльність, що може спричинити шкідливі транскордонні наслідки (принцип 19).

Важливими для розв'язання проблем довкілля є і заходи в галузі торг, політики. Такі заходи, якщо вони стосуються транскордонних чи глобальних екологічних проблем, мають (наскільки це можливо) спиратися на міжнародний консенсус (принцип 12). Більшість положень Декларації стосується принципів поведінки, якими слід керуватися державам у національної політиці для її відповідності концепції сталого розвитку.

Насамперед пропонується обмежувати аж до повної ліквідації нежиттєздатні з погляду сталого розвитку моделі виробництва і споживання та проводити відповідну демографічну політику (принцип 8). Закріплюється принцип участі громадськості, доступу до інформації на всіх рівнях прийняття рішень з питань навколишнього середовища і розвитку, рекомендується вдосконалювати з цією метою судові та адміністративні процедури.

Як важливий національний інструмент екологічної політики визнається оцінка впливу на навколишнє середовище. Наголошується на необхідності розробки національних законів про екологічну відповідальність і компенсацію жертвам забруднення та іншої екологічної шкоди. Витрати, пов'язані із забрудненням чи іншою деградацією навколишнього середовища, мають покладатися на забруднювача з урахуванням суспільних інтересів і без порушень правил міжнародної торгівлі та інвестування (принципи 10, 16, 17).

У Декларації йдеться про роль жінок, молоді громад у забезпеченні сталого розвитку (принципи 20—22); підкреслюється негативний вплив війни, злиднів та деяких ін. чинників на розв'язання економічних та екологічних проблем (принципи 5, 6, 23—25). держав повинні розв'язувати екологічні спори мирним шляхом і належними засобами відповідно до Статуту ООН. У втіленні принципів даної Декларації з метою забезпечення сталого розвитку держави мають співробітничати в дусі доброї волі і партнерства (принципи 26, 27).