3. Кримінально-процесуальні функції, поняття, види.

Кримінально-процесуальні функції – це відображені у законі головні напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства, суб”єктами уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі задля захисту власних законних інтересів. Вони не співпадають один з одним і не поглинаються один одним.

До числа функцій кримінального процесу належать: 1) функція кримінального переслідування; 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна функція. В основу цієї класифікації функцій покладаються об'єкт і обсяг окремих напрямів одномотив-ної кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінальне переслідування — це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, змістом якого є:

• порушення кримінальної справи щодо конкретної особи;

• викриття особи у вчиненні злочину;

• вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів процесуаль­ ного примусу;

• формулювання підозри у вчиненні злочину;

• пред'явлення слідчого обвинувачення;

• порушення державного обвинувачення;

підтримання державного обвинувачення перед судом. Вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів процесуального

примусу не є кримінальним переслідуванням. Останнє здійснюється у зв'язку із вчиненням особою злочину. Заходів примусу вживають до учасників процесу (причому не лише щодо обвинувачених) не за вчинення злочину, а за неналежну поведінку під час провадження у кримінальній справі. Саме тому не до кожного обвинуваченого можна застосувати заходи процесуального примусу. Хоча кожного обвинуваченого можна вважати таким, що переслідується у кримі­нальному порядку.

Кримінальне переслідування є рушійною силою кримінально­го процесу. Відсутність у кримінальному процесі кримінального переслідування позбавляла б процес цілеспрямованості. Останній виглядав би як якесь загальне і безлике з'ясування обставин кримі­нальної справи (М.С. Строгович).

У вітчизняній юридичній, зокрема процесуальній, літературі та у слідчій і судовій практиці ставлення до терміна "кримінальне переслідування" є неоднозначним. Противники цього терміна вка­зують на його "недемократичність". Вони вважають, що у правовій державі правоохоронні органи повинні не переслідувати, а захищати людей. До того ж не можна переслідувати особу, яка перебуває під захистом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким вона вважається невинуватою до встановлення її вини обвинувальним вироком суду.

Однак кримінальне переслідування як раз і є засобом захисту суспільства та окремих його членів від злочинних посягань. Не зовсім "демократично" виглядає і термін "обвинувачення". Бо за логікою борців за "чистоту" презумпції невинуватості органам досудового слідства і прокуророві не можна й обвинувачувати особу до моменту винесення обвинувального вироку суду. Терміном "обвинувачення"

традиційно оперують у теорії і у практиці слідчої та судової діяль­ності, і ніхто не ставить його під сумнів.

Для особи має значення не термін, а система її прав та рівень їх забезпечення, а також зміст діяльності державних органів, які здій­снюють функцію кримінального переслідування.

Функція кримінального переслідування є головною і визначаль­ною для органів прокуратури, що прямо передбачено міжнародними нормами і стандартами стосовно прокуратури, зокрема Рекомен­дацією (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи щодо ролі проку­ратури у системі кримінального судочинства та Рекомендацією ПАРЄ 1604 (2003) про роль прокуратури в демократичному право­вому суспільстві.

Ця функція є звичною для держав з розвинутою правовою систе­мою (США, Італія, Німеччина, Франція, Португалія). Цим шляхом пішла також більшість пострадянських країн (зокрема, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Росія, Угорщина).

Функція захисту — це основний напрям кримінально-процесуаль­ної діяльності, зміст якого утворюють:

• заперечення по суті підозри і обвинувачення в цілому;

• заперечення окремих пунктів підозри і обвинувачення;

• заперечення кваліфікації злочину;

• давання іншого тлумачення діям підзахисного, не заперечуючи обвинувачення;

• звернення уваги органів досудового розслідування, прокуратури і суду на обставини, що пом'якшують вину;

• наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи або юрис-дикційна функція) — це основний напрям кримінально-процесуаль­ної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільне небез­печного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого по­чатку їх здійснення підпорядковуються функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту порушення кримі­нальної справи. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора можуть бути оскаржені до суду. У такий спосіб забезпе­чується вільний доступ громадян до правосуддя.

Прийняття органами досудового розслідування і прокурором рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та про закрит­тя справи є відмовою цих органів від кримінального переслідування у зв'язку з наявністю певних обставин.