80. Проблема нерозповсюдження та контролю ядерної зброї.

Тільки у XX ст. у двох світових війнах і багатьох локальних конфліктах загинуло понад 100 млн. людей. У 1945 р. з'явилася ядерна зброя й виникла загроза знищення як окремих країн, так і цілих континентів. Сумарна потужність уже накопиченої у світі ядерної зброї більш ніж достатня для того, щоб декілька разів знищити все живе на Землі. у цих умовах ядерні держави були змушені розпочати процес ядерного роззброєння та скорочення звичайних озброєнь.

У 1970 р. було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, за яким у світі може бути 5 ядерних держав — США, СРСР, Великобританія, Франція та Китай. Після розпаду СРСР у цьому списку залишилася Росія, а Україна, Білорусь і Казахстан заявили про свій без’ядерний статус. Проте у 1998 р. «ядерний клуб» поповнився ще двома країнами — Індія та Пакистан провели випробовування ядерної зброї. Оскільки між цими країнами давно існують територіальні претензії, то наявність у них ядерної зброї викликала занепокоєння світової громадськості. Розробки цієї зброї ведуться також в Ірані, Іраку, КНДР, ПАР, можливо, ядерна зброя створена в Ізраїлі.Після розпаду СРСР та соціалістичної системи припинилося протистояння двох світових систем, міжнародна напруженість стала меншою. Продовжують виконуватися домовленості між США та Росією про ліквідацію ракет середньої дальності, НАТО зобов'язалось не розміщувати ядерну зброю на території нових країн-членів цієї організації (Польщі, Чехії, Угорщини). Новий крок у зменшенні військової напруженості було зроблено європейськими країнами та США на саміті глав держав і урядів країн-членів ОБСЄ у Стамбулі в листопаді 1999 р. Тут була прийнята Хартія європейської безпеки XXI ст. Хартія — політичний документ, що визначає основні напрями діяльності ОБСЄ в XXI ст.: створення нової архітектури європейської безпеки; підтримка військово-політичного балансу на континенті; скорочення ядерних і звичайних озброєнь; дотримання державами-членами ОБСЄ прав людини; проведення ними демократичних перетворень. У ній також визначаються принципи й механізми проведення миротворчих операцій у конфліктних зонах. На саміті також оновлено Договір про військові сили в Європі, дія якого охоплює всю Європу від Атлантики до Уралу.

На момент підписання ДНЯЗ запорукою стабільності Договору у майбутньому була до певної міри і обов’язковість подання державою, що мала вийти з Договору, заяви про виключні обставини, що унеможливили її участь у Договорі. Проте, на жаль, ДНЯЗ не виправдав тих сподівань, які на нього були покладені. Кожні п’ять років, як попередньо вже відзначалося, держави-учасниці договору організовували конференції з метою обміну інформацією щодо процесу ядерного роззброєння. Через 25 років після вступу договору в силу його було безстроково подовжено. Але вже на той момент стала очевидною ціла низка проблем. Перше, що одразу ж спадає на думку, це те, що навіть через стільки років дії Договору залишився ряд держав, що принципово не приєдналися до ДНЯЗ. Серед таких країн були і Ізраїль, Індія та Пакистан. Більше того, користуючись по суті своєю «неучастю» у Договорі, зазначені держави de facto стали володарями ядерної зброї. Наявність держав, що не приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, була і залишається на сьогоднішній день однією з головних загроз режиму нерозповсюдження. З юридичної точки зору, держави, що не приєдналися до ДНЯЗ, не зв’язані жодними зобов’язаннями і, в такий спосіб, стає очевидною і друга загроза – якщо держави, що не приєдналися до ДНЯЗ, не мають жодних зобов’язань за цим Договором, то вони в змозі надати допомогу у створенні ядерного потенціалу будь-якій без’ядерній державі. Питання викликає також і неоднозначний характер того режиму ядерного роззброєння, що виникає у зв’язку із наявністю держав, що не приєдналися до ДНЯЗ. З іншої ж сторони, позиція таких держав на момент проведення П’ятої конференції ДНЯЗ у 1995 році була доволі слабкою, оскільки в той час вже стало зрозуміло, що механізм гарантій МАГАТЕ працює недосконало, а значить, навряд чи це стане стримуючим фактором для ненанесення ядерного удару для держав-учасниць договору. Наступна проблема, з якою зіштовхнулися держави, що не володіють ядерною зброєю, - це виконання приписів статті 4. Основним стрижнем цієї проблеми видається небажання я«дерної п’ятірки» впроваджувати всеохоплюючий, повний обмін обладнанням, матеріалами, науковою та технічною інформацією. І застереження держав, що володіють ядерною зброєю, щодо розподілу держав на «дружні» та «недружні», «відповідальні»-«безвідповідальні» в такому контексті звучить як мінімум непереконливо. Натомість тут скоріше мова вже йде не про дії зазначених держав з метою підтримання режиму нерозповсюдження ядерної зброї, а про небажання щонайменшої конкурентної боротьби на ринках технологій. Іще одним доволі слабким місцем у договорі є недоліки контролю за ядерною діяльністю. Нормативний припис статті 4, що безпосередньо регламентує створення «мирного атому» для цілей науково-технічного процесу, можна в такому аспекті розглядати як перший крок до володіння ядерною зброєю. З одного боку, той механізм контролю, який передбачається в рамках МАГАТЕ, є чи не єдиним відпрацьованим механізмом. Цілком зрозуміло, що говорити про неефективність гарантій МАГАТЕ було б принаймні необачно, оскільки протягом тривалого періоду саме гарантії МАГАТЕ укріплювали режим нерозповсюдження ядерної зброї, встановлений Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Проте механізми контролю в рамках МАГАТЕ, передбачені ДНЯЗ, виявилися по суті безсилими перед таємними воєнними програмами, що мали на меті набуття ядерних озброєнь. Варто лише пригадати, що інспекції МАГАТЕ проводилися в Іраку щорічно, але ні про яке створення ядерної зброї мова взагалі не йшла. І якби не «Буря в пустелі», то не була б створена і Спецкомісія ООН, і Радою Безпеки не було б в результаті прийнято 2 резолюції стосовно ліквідації в Іраку накопиченого потенціалу ядерних озброєнь. Розглянуті вище проблеми від самого моменту започаткування практики проведення конференцій звучали як основні, проте з кожною новою конференцією по ДНЯЗ додаються ще й такі питання, як вихід з Договору Північної Кореї, іранське питання, свавілля США щодо виконання умов ДНЯЗ. У 1993 році Північну Корею вперше було названо державою, що не дотримується Договору. Коли МАГАТЕ вдруге озвучило таку заяву у 2002 році, Північна Корея остаточно відновила свою ядерну програму і заявила про вихід з Договору. Цілком очевидно, що така дія поза увагою не залишилася. На той момент сформувалися дві основні тенденції – одна була спрямована на примусове повернення Північної Кореї до ДНЯЗ, інша пропонувала комплексний підхід до вирішення цього питання, включаючи добровільне повернення Північної Кореї, надання Республіці Кореї гарантій ненападу, відмова від агресивної риторики тощо. На сучасному етапі питання було вирішене шляхом прийняття рамкового рішення. Ще одним випробуванням ефективності та життєздатності ДНЯЗ є іранська проблема. В 2002 році стало відомо, що в Ірані вже досить давно здійснюється секретна програма по створенню ядерної зброї. Іран постійно стверджував , що здійснює лише мирну ядерну діяльність. МАГАТЕ відреагувало на це прийняттям семи резолюцій, жодна з яких, на жаль, так і не стала на заваді подальшим порушенням, приховуванню інформації та здійсненню широкомасштабних незаконних ядерних поставок. Відтак, очевидно, що на сьогоднішній день Договір про нерозповсюдження ядерної зброї не є ідеальним і безапеляційно застосовуваним.

«псевдо дискримінаційний характер» ДНЯЗ по відношенню до держав, що не володіють ядерною зброєю, і вже її і не набудуть порівняно з державами, що нею володіють; Застосування механізму гарантій МАГАТЕ переважно до державучасниць ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю; Неповне виконання договірних зобов’язань державами-учасницями ДНЯЗ, що володіють ядерною зброєю в тому контексті, що вони і надалі ставлять ядерну зброю у основі національно безпеки; Створення деякими без’ядерними державами ядерної зброї (Корея, Іран) та неприєднання деяких держав, що володіють ядерною зброєю, до ДНЯЗ (Ізраїль, Індія, Пакистан), що спричинює наявність так званих «подвійних стандартів поведінки» в межах режимунерозповсюдження ядерної зброї та поза ним. Проте, цілком очевидно, на мою думку, що на противагу перерахованим негативам варто звернути увагу на те, що: ДНЯЗ став першим договором, який на такому масштабному рівні передбачив систему і механізм співробітництва, гарантуючи в такий спосіб міжнародну стабільність і безпеку; Всі держави-учасниці ДНЯЗ, що володіють ядерною зброєю, так само підпадають під гарантії МАГАТЕ; Всі держави-учасниці ДНЯЗ, що володіють ядерною зброєю, підписуючи договір, взяли на себе договірні зобов’язання і почали їх виконувати – засмучують лише строки виконання цих зобов’язань; І, зрештою, ДНЯЗ беззаперечно сприяв обмеженню поширення ядерної зброї в тих державах, які на момент 1 січня 1967 року (як це визначається в тексті самого договору) такої зброї не мали. Таким чином, на даний момент припинення дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, на мою думку, є недоцільним. Натомість ДНЯЗ потребує реформування і оновлення правових механізмів забезпечення його універсальності, збільшення ефективності гарантій МАГАТЕ, створення додаткових без’ядерних зон та поступове значне скорочення ядерних озброєнь США та Росії.