Розділ 3. Українські землі під владою Речі Посполитої

Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща

прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу

Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще

й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція

української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір:

або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва.

Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість

королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут

посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало

наймане військо.

Вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання

унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на

засіданні об’єднаного сейму у Любліні.

Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України.

Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної,

релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські

землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з

західноєвропейською культурою.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я.

Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу

церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької

церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну

церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись

зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду

Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків,

але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення

викликали активний протест українського населення.

9

Висновки

Процес визволення та об’єднання земель Південно-Західної Русі, започаткований Галицько-Волинським князівством, в середині ХIV ст. був перерваний агресією сусідніх держав. Українські землі потрапили під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії, панівні верстви яких ліквідували залишки автономної української державності. Опір місцевої князівсько-боярської опозиції був придушений. Гнучка політика поступок руській аристократії, яку проводив литовсько-польський уряд та альтернатива служби московському князю започаткували процес відмови української знаті від власної державної дії.

В середині XV ст. на землях українського Півдня утворилося Кримське ханство - воєнно-феодальна держава, яка, як і Турецька імперія, здійснювала грабіжницькі напади на українські землі. Оборону українського народу від агресії взяло на себе козацтво – нова суспільна сила, що формувалася в Порубіжжі.

Виникнувши як колонізаційне явище, як прагнення суспільних низів звільнитися від феодальної експлуатації, в боротьбі з турками та татарами козацтво створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, що поступово перебирала на себе деякі функції української держави.

Розвиток соціально-економічних відносин феодально-кріпосницької системи, посилення соціального та національно-релігійного гноблення після Люблінської унії 1569 р. викликали зростаючий опір українського населення. Разом з тим в усіх сферах життя формувалися зародки нового, буржуазного ладу. Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. завершилось формування українського народу, склалися передумови Визвольної війни – національної революції, що розгорнулась в середині ХVII ст.

10