2. Авторитарний політичний режим та його риси

Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об´єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу.

Основні ознаки авторитаризму:

- перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем);

- сильна виконавча влада;

- концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів;

- здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій;

- звуження сфери гласності та виборності державних органів;

- обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

- відчуження народу від влади;

- відсутність єдиної ідеології;

- опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

- при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

- обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об´єднань громадян;

- органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму:

– стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу;

– альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства.

Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов´язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

3.Сутність і принципи зовнішньої політики держави

Міжнародна політика базується на таких принципах:

- невтручання у внутрішні справи інших держав;

- рівноправ’я;

- повага суверенітету;

- добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань.

Зовнішня політика - це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики - забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв’язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені.

У кінцевому рахунку і внутрішня і зовнішня політика вирішують одну задачу - забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку.

Одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність. Слово "дипломатія" походить від грецького слова "диплома"

Дипломатія - один з основних засобів зовнішньої політики держави, це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях, по захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання , що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтручання у внутрішні справи. Це головна умова, якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому смислі дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв’язків між країнами.

Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин . Основні цілі, геополітичні акценти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформульовані у Акті незалежності України, у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення благоприємних умов для соціально-економічного розвитку нашої держави.