1.1. Структура курсу «Економічна теорія».

Поняття «економіка» – (від гр. «ойкос» – дім, господарство; «номос» – закон, правило) виникло в Давній Греції. Перекладається як «управління господарством». Слід розрізняти «економіку» як сферу практичної діяльності та «економіку» як теоретичні уявлення про цю діяльність, тобто науку «економічна теорія».

Як наука, економічна теорія включає кілька складових частин, що мають відносну самостійність, а саме:

І. Історію економічних вчень.

ІІ. Політичну економію.

ІІІ. Мікроекономіку (мікроекономічний аналіз).

IV. Макроекономіку (макроекономічний аналіз).

Ці складові пов’язані між собою певним чином: політична економія є базовою, фундаментальною частиною економічної теорії на яку спи-раються мікро та макроекономіка, що в свою чергу є основою для прикладних економічних наук - економіки підприємства, економіки сільського господарства (всього близько 50 економічних дисциплін) тощо.

Політична економія. Поняття «політична економія» виникло в 1615 р., у Франції. Його автором був Антуан де Монкретьєн, який в дослідженні «Traite sur l’economie politique» – висловлював погляди на раціональне ведення господарства Франції з метою активізації еконо-міки та поповнення королівської казни. Буквальний переклад поняття «l’economie politique» - «розумна економіка».

Політична економія є фундаментом всіх економічних наук. Вона вивчає основні, базові явища і закономірності, які мають місце в гос-подарській діяльності: гроші, товар, прибуток, капітал, рента, диві-денд тощо. Політична економія розкриває умови виникнення і сутність цих явищ.

Мікроекономіка – розділ загальної економічної теорії, який дослід-жує діяльність (поведінку) окремих економічних суб’єктів (домо-господарств, фірм, окремих галузей, урядових підприємств і закладів) при певних умовах (наприклад, що роблять покупці при зниженні цін, чи, навпаки, при їх підвищенні, як реагують підприємства на зміну податків тощо). Зародилася в останній чверті ХІХ століття.

Макроекономіка – розділ економічної теорії, який вивчає економіку країни (національне господарство) як єдине ціле. Вона досліджує походження і обсяги доходів населення, продуктивність суспільної праці, валовий національний продукт і фактори, що впливають на його обсяг, безробіття, інфляцію та методи впливу на неї тощо. Макроекономіка вивчає великомасштабні економічні процеси та шукає шляхи вирішення загальноекономічних проблем. Засновником макроекономічного аналізу (макроекономіки) був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946).

1.2. Етапи становлення економічної теорії.

Будь-яка економічна теорія ставить перед собою мету пояснити, яким чином відбувається зростання національної економіки (збагачення країни або народу, який в ній проживає) та запропонувати заходи, які б активно цьому сприяли. Наприклад, головний твір одного з най-більш відомих економістів - Адама Сміта (1723-1790) - називається «Дослідження про природу і причини багатства народів». Проте, зміст пояснень і пропозицій, які висувалися в ті чи інші часи різними ученими суттєво відрізняються.

Цілісних, систематизованих економічних вчень до ХV століття не існувало. Вони виникли тоді, коли утворилися національногоспо-дарські комплекси (національні економіки) і стали проявлятися зако-номірності їх функціонування, а внаслідок активної експансії капіталів за межі країни почало формуватися світове господарство.

Можна виділити кілька етапів розвитку економічної теорії.

І-й етап. Економічні теорії XV - XVII століть.

Економічна школа меркантилізму (від італійського mercante – тор-говець). Сформувалась в останній третині ХV ст., в епоху розпаду феодалізму і зародження капіталізму. Пов’язана з великими геогра-фічними відкриттями, первісним нагромадженням капіталу, швидким розвитком торгівлі (перш за все зовнішньої), пограбуванням закор-донних територій та захопленням колоній. В цей час надзвичайно загострився інтерес до нагромадження грошей, зростання капіталу. Сила окремих господарств і держав стала вимірюватись вже не кіль-кістю населення і територією, а обсягами нагромаджених грошей (золота).

Меркантилісти вважали, що суспільне багатство створюється у сфері обігу – в торгівлі. Згідно їх поглядів зростання добробуту країни пов’язане з максимальним накопиченням золота і срібла шляхом ефективної зовнішньої торгівлі (досягненням активного зовнішньо-економічного балансу). Вони пропонували заходи, які гальмували відтік золота за кордон та вимагали якомога більшого накопичення його в країні. Для цього, на їх думку, треба було:

- встановлювати високі ціни на товари, які експортуються;

- обмежувати імпорт товарів;

- не допускати вивезення з країни золота і срібла.

Ці погляди були названі «теорією грошового балансу». До числа відомих економістів, які базували свої погляди на грунті мерканти-лізму відносяться: Антуан де Монкретьєн (1575 -1621), Девід Юм (1711-1776) – видатний англійський філософ, Вільям Петті (1623-1687) – засновник трудової теорії вартості. Головна заслуга меркан-тилістів полягає в тому, що вони перші створили систематизоване економічне вчення (теорію), здійснили спробу осмислення загально-економічних проблем на рівні всієї національної економіки.

Фізіократія (Фізіократична економічна школа). Фізіократи (physis – природа і kratos – влада) першими визнали середовищем створення багатства країни сферу виробництва. Засновник цього напряму – Франсуа Кене (1694 – 1774) заперечував погляди меркантилістів і виводив домінуючу роль виробництва з принципу еквівалентності обміну в торгівлі. Оскільки, стверджував він, на ринку обмінюються рівновеликі вартості, то «обмін (торгівля) не породжує багатства». А якщо так, то джерело багатства треба шукати не в сфері обігу, а в сфері виробництва.

Звідси Ф. Кене зробив висновок: гроші – лише засіб обігу і їхнє нагромадження не породжує справжнього багатства. Одночасно Кене ( а за ним і всі фізіократи) вважав, що єдиною сферою, яка створює реальне багатство є землеробство. Ф. Кене вперше поділив суспіль-ство на класи: виробничий клас землеробів та землевласників і «без-плідний клас» – всі інші громадяни, зайняті в інших галузях виробництва. «Серед всіх засобів для надбання майна немає жодного, - писав Кене, - яке було б краще, вигідніше, пристойніше для вільної людини, ніж землеробство».

Причиною, яка породжувала таке переконання було те, що в ті часи абсолютна більшість населення займалася сільським господарством і переважна кількість продукції походила з цієї галузі.

ІІ-й етап. Друга половина XVII – перша третина ХХ століття.

Класична політична економія як напрямок світової економічної думки сформувалася в другій половині ХVII - на початку першої ХІХ ст. Це був період становлення капіталістичної промисловості як основної виробничої сфери всього національного господарства.

Засновники класичної політичної економії – В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо - виходили з того, що багатство створюється в будь-якій сфері матеріального виробництва, а його джерелом є праця людини. Таким чином, вони стали фундаторами трудової теорії вартості.

Вільям Петті (1623-1687рр.) називав політичну економію «полі-тичною анатомією» (засобом аналізу економічного устрою суспільства та «політичною арифметикою» (засобом визначення величини ціни, національного багатства, тощо). Її завданням вважав дослідження суті таких явищ, як капітал, торгівля, вартість, бан-ківський відсоток, прибуток, гроші тощо.

В. Петті відстоював точку зору, згідно якої праця є змістом вартості. Він вніс значний вклад в теорію грошей. Визначав їх як товар, вартість якого створюється працею, потраченою на їх виробництво. Він вперше в економічній теорії поставив питання про кількість грошей (втім, не вирішив його).

Особливе місце в розвитку економічної теорії належить Адаму Сміту (1723 -1790). За його визначенням, предметом політичної економії є «природа причини багатства», а завдання науки – сприяння збагаченню народу та держави. Він розкрив дві сторони товару – вартість і споживчу вартість, провів розмежування простої і складної праці, показав значення розподілу праці та зробив геніальний висновок: обмін товарів одночасно і еквівалентний, і взаємовигідний (проблема, з якою не могли впоратися теоретики попередніх шкіл).

А. Сміту належить ідея «невидимої руки» (здатність ринку до саморегулювання), що збалансовує ринок, яка і зараз знаходить багато прихильників серед економістів-теоретиків.

Рікардо Давид (1772-1823). Вважав, що політична економія повинна вивчати закони, за якими в суспільстві здійснюється розподіл зроста-ючої маси продукту. Вперше дав характеристику суспільно-необхідних витрат, як основи вартості товарів, з’ясував питання про перенесення вартості знарядь праці на виготовлений продукт.

Післякласична політична економія – напрям економічної теорії, який сформувався в першій половині ХІХ ст. На відміну від класичної політичної економії цей напрямок економічної теорії основну увагу переніс на дослідження сфери обігу, на опис поверхневих (втім, часто дуже важливих) явищ. Серед відомих прихильників цього напрямку – Ж. Б. Сей, Т. Мальту.

Сей Жан Батіст (1767-1832) розглядав політичну економію як суто теоретичну науку про економічний устрій, природу багатства, закони, що ним управляють та способи його формування. Поділяв цю науку на три самостійні частини виробництво, розподіл власності і споживання. Автор концепції (дуже популярної свого часу) трьох факторів виробництва, згідно якої складовими частинами багатства (вартості) є вартість праці, капіталу і землі. Поглибив існуючі погляди щодо важливої ролі підприємців і підприємництва.

Марксистська політична економія – економічна теорія, яка, базу-ючись на класичній політичній економії, обґрунтовувала концепцію кризи капіталізму і побудову комуністичного суспільства через соці-альну революцію. Засновники - К. Маркс, Ф. Енгельс.

Маркс Карл Генріх (1818-1883). В економічному плані розкрив дво-який характер праці, дав аналіз виробництва додаткової вартості, функціонування закону вартості та формування цін як результату внутрішньогалузевої і міжгалузевої конкуренції. Розробив концепцію формування вартості робочої сили в умовах капіталістичного вироб-ництва. Одночасно, в його поглядах ціла низка суттєвих недоліків: вважав несумісними приватну власність і соціалізм, необґрунтовано відносив підприємців до паразитичного класу тощо.

Енгельс Фрідріх (1820-1895). Першим дав комплексне визначення вартості, показав важливу роль держави в економіці, поклав початок аналізу впливу монополій на господарську діяльність, висловив ідею можливості мирного переходу до соціалізму.

ІІІ-й етап. Економічні теорії ХХ початку ХХІ століття

Інституціоналізм (латинською Institutum - установа) – напрям економічної теорії, який рушійною силою економічного розвитку визначає пси-хологічні та соціально-економічні фактори. Засновниками інститу-ціоналізму були американці Т. Верлен, Д. Коммонс. З сучасних прихильників найбільш відомі Дж. Гелбрейт та Дж. Белл.

Інститути – особливі форми суспільного життя: сім’я, домогоспо-дарсто, церква, ринок, підприємство, держава тощо. На думку послі-довників цього напрямку, інститути відображають людські зв’язки і відносини, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації.

На стан сучасного суспільства, вважають прихильники інститу-ціоналізму, вирішальний вплив здійснюють такі інститути, як: ринок, корпорації, держава. Ключовим економічним інститутом є держава, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання економіки. Важливим елементом сучас-ного суспільства є «техноструктура» до якої відносять професійних керівників (управлінців) – від вищих менеджерів до нижньої ланки бригадирів, майстрів тощо. Найпрогресивніші ідеї сучасних інсти-тутціоналістів – вимога участі всіх трудящих в управлінні вироб-ництвом та у власності, надання громадянам соціально-економічних гарантій, а гуманітарній інтелігенції – участі у владних структурах.

Кейнсіанство. Засновник – Джон М. Кейнс (1883-1946). Піддав кри-тичному аналізу ринкову економіку і прийшов до висновку, що вона втратила здатність до саморегулювання. Висунув ідею активної регу-лятивної діяльності держави. Без цього, вважав він, неможливо «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Розширення функцій держави, вважав він, необхідні для:

- боротьби зі зростаючим безробіттям;

- кризами перевиробництва;

- більш ефективного використання трудових та природних ресурсів.

Дж. Кейнс обґрунтував необхідність макроекономічного аналізу при вивчені соціально-економічних проблем. Для цього процесу харак-терне оперування такими поняттями, як: національний дохід, валовий внутрішній продукт, сукупні інвестиції, нагромадження тощо.

Сучасні послідовники Дж. Кейнса поєднують його погляди з ідеями інституціоналістів, монетаристів та марксизму. Виступають з пропо-зиціями застосування довгострокової стратегії державного регулю-вання економіки, обмеження впливу монополій, підвищення плато-спроможного попиту населення тощо.

Монетаризм - економічна школа, в якій визначальна роль у форму-ванні економічної кон’юнктури відводиться співвідношенню між гро-шовою масою та величиною валового національного продукту. Заснована Мільтоном Фрідменом (США) у 50-х роках ХХ ст.

Монетаристи виступають проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державного стимулювання попиту. На їх думку, держава повинна обмежитися регулюванням грошової маси. Інші макроекономічні показники – рівень зайнятості, темпи інфляції, обсяги доходів населення тощо встановляться автоматично на оптимальному рівні під впливом дії законів ринку.

Неолібералізм (від лат. neo – новий та liberalis – вільний) – один з напрямків сучасної економічної теорії, в якому відстоюється обмеження втру-чання держави в економіку.Прихильники цього напряму захищають приватну власність та вільну конкуренцію. Родоначальниками вчен-ня були американський економіст Людвіг фон Мізес та англійський економіст Ф. Хаєк. Для практичного застосування неолібералізм був розроблений, переважно, німецькими економістами В. Ойкеном і Л. Ерхардом. На їх думку, базовими засадами економіки повинні бути:

І. Приватна власність (як основа підприємницької діяльності, реалізації свободи людини, мотивації її повсякденної діяльності).

ІІ. Вільна конкуренція (як стимул удосконалення ринкової системи).

ІІІ. Державний захист приватної власності і вільної конкуренції.

IV. Запровадження державою «правила гри» (ринкової) для всіх членів суспільства.

V. Державна політика реалізації соціальних гарантій і соціального за-хисту населення.

Як видно з наведеного вище економічні школи часто суперечать одна одній, містять в собі як раціональні ідеї, так і певні недоліки. Не існує якоїсь одної, єдино вірної теорії, яка б однозначно пояснювала і визначала всі сторони економічного життя суспільства. Проте всі вони становлять велике надбання нашої цивілізації.