3. Взаємовідносини держав Антанти в 1914 - 1915 рр.

Боротьба за вербування нових союзників ускладнялася суперництвом між основними членами воюючих угрупувань. У таборі центральних держав Німеччина користувалася безумовною перевагою в силі. Це спрощувало міжсоюзницькі відносини. Однак і в цьому таборі мало місце значне тертя, як це розкрили, наприклад, австро-німецькі переговори відносно компенсацій для Італії.

Незрівнянно більш складними були відносини в рядах Антанти. 5 вересня 1914 р. між Росією, Англією і Францією була підписана угода, по якій всі три держави приймали зобов'язання «не укладати сепаратного миру протягом справжньої війни» і не «ставити мирних умов без попередньої угоди з кожним з інших союзників».  Ця угода була рівносильна союзному договору: три члени Антанти зобов'язувалися спільно вести війну і не виходити з неї інакше, як за взаємній згодою. Антанта перетворилася в формальний союз. Це не означає, однак, що протиріччя всередині Антанти зникли або слабшали. Спори через надання Італії южнославянских областей є одним з прикладів ускладнень, викликаних діленням ще не захопленої здобичі.

З самого початку війни між союзниками виникли також розбіжності з питань стратегічного плану війни. Основним фронтом уряду Англії і Франції вважали Західний. Російській армії вони відводили саму невдячну роль: вона повинна була відтягати на себе сили противника в ті моменти, коли цього вимагали міркування англо-французького командування. Дійсно, в серпні   вересні 1914 р. російський наступ на Східну Пруссію допомогло врятувати Париж і забезпечило успіх французи на Марне. Зате Росії воно коштувало найбільших жертв.

Важка роль, яку західні союзники нав'язали Росії, була слідством залежності російського царизму від англо-французького капіталу, яка частково існувала вже і раніше, а під час війни різко зросла. Війна 1914 1917 рр. пред'явила до промисловість величезна, раніше небачені  непередбачені вимоги на постачання зброї, боєприпасів, особливо артилерійських снарядів, і інших військових матеріалів. Відстала економіка царської Росії не устигала задовольняти ці вимоги. Літом 1915 р. недостатнє постачання боєприпасами повело до відступу російської армії, що залишилася без снарядів. Царському уряду доводилося звертатися до Англії і Франції. Прохання прислати боєприпаси і озброєння летіли з Петербурга і з російської ставки в Париж і в Лондон. Західні держави посилали деякі військові матеріали. Але вони робили це скупо і повільно.

Не менш туго просувалися і переговори про об'єднання військових зусиль союзників на обох головних фронтах. Російське командування

звичайно відгукувалося па потреби Західного фронту. Якщо в 1914 р. російські операції в Східній Пруссії допомогли виграти битву на Марне, то в 1916 р. блискуче настання Брусилова сприяло порятунку Вердена і стабілізації італійського фронту.

Навпаки, Англія і Франція в справі координації бойових зусиль союзників не виявляли належної оперативності і навіть союзницької лояльності. Весною 1915 р. німецьке командування перенесло головний удар на Східний фронт. Результатом цього був відступ хоробро що билася, але погано озброєної і ще гірше забезпеченої російської армії. Проте вона вислизнула від кліщів, що підготовлювалися противником і продовжувала боротьбу. Досягнутий Німеччиною великий оперативний успіх не створив корінного перелому в ході війни. Начальник німецького генерального штабу генерал Фалькенгайн побоявся продовжувати настання в глибінь Росії. Він вважав, що наступ на Москву завів би німецьку армію «в область безбережного».

Прийнявши на себе в кампанії 1915 р. головний удар німецьких полчищ, Росія забезпечила Англії і Франції час для повного розгортання їх сил, для мобілізації ресурсів і промисловості. Завдяки цьому до 1916 р. німці вже втратили ті переваги, якими вони мали в своєму розпорядженні, починаючи війну: в кількості і якості озброєння, в бойовій підготовці резервних формувань і

Але Англія і Франція з свого боку майже нічого не зробили для того, щоб полегшити літом 1915 р. положення російської армії. Західні союзники не захотіли своєчасно зробити великий наступ на французькому фронті. І коли з великим запізненням все ж почався наступ в Шампані, то воно виявилося мізерним за своїми масштабами і результатами.

Нескінченне зволікання в дипломатичних переговорах між країнами Антанти з питань координації фронтів сприяло затягуванню війни. У ставці французького головнокомандуючого в Шампані протягом 1915 р. відбулися міжсоюзницькі військові наради. Тут були прийняті рішення про одночасне настання навесні 1916 р. на всіх фронтах проти Німеччини і Австро-Угорщини. Однак до здійснення цих рішень західні союзники приступили із запізненням і недостатньо організовано. Тим часом вже в 1916 р. Антанта не тільки чисельно, але і технічно стала сильніше за Німеччину. Неузгодженість дій союзників допомагала німцям триматися. Ось що пише з цього приводу в своїх мемуарах Ллойд Джордж: «Я прийшов до висновку, що ми могли б добитися перемоги вже в 1916 р. або, найпізніше,  в 1917 р., якби стратегічне керівництво військовими діями виявило більше уяви, здорового глузду і солідарності». Британський міністр не помилявся.»

     Багато місця в міжсоюзницькій політиці займали питання фінансування війни. Після початку війни у Франції був оголошений мораторій по всіх платежах. Царському уряду, що мав в своєму розпорядженні значні внески у французьких банках, протягом останніх місяців 1914 р. довелося затратити немало зусиль, щоб добитися від французького союзника можливості отримати свої ж гроші і використати їх для оплати військового постачання і інших витрат. Серед останніх основне місце займала виплата процентів по іноземних позиках. Таким чином, французи не виплачували Росії того, що вони були їй повинні, але з Росії вони борги отримували.

 Але головним кредитором всіх країн Антанти на перших же етапах воїни стали англійський уряд і англійський капітал. У час воїни Франція виставила велику армію і її військово-економічні можливості були напружені до межі. До того ж вона була ослаблена, втративши значну територію, в тому числі важливі промислові райони. Все це зменшило фінансову потужність Франції. Вона втратила здатність надавати своїм союзникам значні кредити. Мало того   Франція сама вимушена була вдатися до лондонському грошового ринку. До нього ж довелося звернутися і царської Росії. Їй були потрібні величезні і всі кошти, що зростали у іноземній валюті на закупівлю за кордоном озброєння, боєприпасів і інших військових матеріалів.

Британський уряд і банкіри Ситі позичали гроші. Кошти, що Надаються витрачалися російським урядом на потреби війни, яка велася Росією спільно з Англією. Кредити, відпущені Англією, використовувалися переважно для розрахунків по військових замовленнях в самій же Англії і в США. І проте англійський імперіалізм давав гроші на надто важких умовах. Англійський банк вимагав від царського уряду передачі йому золота на значну частку суми, що позичається як забезпечення боргу. Таким чином, військові позики служили засобом для перекачування з Росії в Англію можливо більшої частини великого золотого запасу, яким розташовувало до війни царське правління(№6,с.251-252).

У січні 1915 р. в Парижі відбулася нарада трьох міністрів фінансів з питань фінансування війни. Царський міністр Барк вважав, що на 1915 р. Росії буде потрібний іноземний кредит в 100 млн. ф. ст. Він хотів отримати їх у вигляді довгострокової позики, без надання якого-небудь матеріального забезпечення. Ллойд Джордж, що займав тоді пост британського міністра фінансів, вимагав передачі золота. Після довгих суперечок 5 лютого 1915 р. було підписано угода. Росії надавався кредит французьким і англійським урядами рівними частками на загальну суму 100 млн.; ф. ст. Фактично кредит був відкритий кожною країною тільки на 25 млн. ф. ст., т. е. російський уряд отримало лише половину обіцяного. Інша угода торкалася спільної підтримки золотого запасу Англійського банку. У випадку якщо цей запас, що нараховував 90 млн. ф. ст. внаслідок платежів Америці або інших причин спустився б нижче за 80 млн., Росія і Франція зобов'язані були позичити банку золото   до 6 млн. ф. ст. кожна. Була також укладена угода про централізацію розміщення військових замовлень всіх союзників в Сполучених Штатах і платежів по них. Все це вирішене було проводити через посередництво Лондона. Такий порядок усував згубну конкуренцію між країнами Антанти, що ганялися за американськими постачальниками. Але він привів надалі до встановлення фактичного контролю англійського уряду над росіянами і французькими військовими замовленнями.(№6,с.266)

Нарешті, на нараді був встановлений порядок надання фінансовою допомоги малим союзним країнам. Вирішено було, що допомога ця буде виявлятися всіма трьома великими державами Антанти рівними частками. При цьому Росія вносила свою частку в рублях. Досягнута домовленість отримала гучне найменування угоди «про об'єднання фінансових ресурсів трьох союзних держав і їх взаємну підтримку в боротьбі із загальним ворогом». Воно закріпило керівне положення Англії в фінансуванні держав Антанти.

Важливим доповненням до угоди трьох міністрів з'явилася операція, укладена англійським урядом 15 січня 1915 р. з банкірським будинком Моргана: відтепер вся закупівля англійського уряду в США повинна були проводитися через цю фінансову групу.При посередництві англійців в США було додатково замовлена велика кількість озброєння і військових матеріалів для російської армії за рахунок англійських кредитів. Замовлення ці були виконані з великим спізненням і не надали допомоги російської армії в самий важкий для неї період кампанії 1915 р. Платити за них проте довелося.

Поступово США перетворилися в головного постачальника зброї і боєприпасів для всіх держав Антанти. Англія ж захопила собі впливову роль посередника.

На секретному засіданні ради міністрів 19 серпня 1915 р. державний контролер П. А. Харітонов в наступних словах охарактеризував позицію союзників: «Значить, з ножем до горла притискують нас добрі союзники   або золото давай, або ні гроша не отримаєш. Дай бог ним здоров'я, але так пристойні люди не поступають». Союзники, то говорив інший російський міністр «захоплюються нашими перемогами для порятунку союзних фронтів ціною наших власних поразок, а в грошах притискують не гірше любого лихваря»(№6,с.267).

30 вересня 1915 р. царський уряд отримало нову позику;

свого англійського союзника. Він становив 300 млн. ф. ст., т. е. біля 3 млрд. крб., які надавалися протягом 12 місяців, не більш ніж по 25 млн. ф. ст. щомісяця, починаючи з жовтня 1915 р. Проте кредити фактично були відкриті тільки до квітня 1916 р. «Відносно зобов'язання забезпечити російський уряд кредитами на тичку;

місяців з квітня по жовтень 1916 р., приведення у виконання цією угоди залежить, однак, від можливості для англійського уряду мати в своєму розпорядженні кошти платежу в Америці, достатні для покриття всіх тих зобов'язань різних союзних урядів в Америці, покриття яких взяло на себе англійський уряд»(№1,с.62-67) Щоб доставити Англії можливість «мати в своєму розпорядженні платіжні кошти» для розрахунків з Америкою, царський уряд погоджувався надати Англії для цієї мети золота до 40 млн. ф. ст. Вивозитися з Росії золото повинне було тільки у разі необхідності. Але наявність такої «необхідності» визначалася не російським урядом .Це було довірено Англійському банку.

У додатковій угоді російський уряд «визнав, що в майбутньому всі пропозиції відносно постачання для Росії, що підлягає виробництву або в Британській імперії, або в Америці, будуть розглядатися в Лондоні». Жодне постачання для Росії, платежі за яку повинні бути зроблені з наданих Англією кредитів, не могло проводитися без консультації «з компетентною посадовою особою, призначеною англійським урядом». Так закріплялася англійська опіка над військовими замовленнями російського царизму і над розрахунками по них . То був вкрай важливий етап в посиленні залежності царської Росії від західного імперіалізму.

4 жовтня 1915 р. було підписано угода про надання Росії кредиту Францією. Він був значно менше англійського   всього 562 млн. крб.

Після того як в кінці 1914 р. на заході встановилася позиційна війна, в обох таборах почалися пошуки найуразливішої дільниці у противника, удар по якому дозволив би прискорити перемогу. Хоч французьке і англійське командування вважали що вирішує Західний фронт, але в таборі Антанти були прихильники перенесення головного удару на інші театри військових дій і особливо на Ближній Схід. Звідти, на думку прихильників цієї точки зору, можна було вірніше уразити Німеччину. До так званих «східників» у Франції належали генерали Галлієні і Франше д'Эспере. Але особливо сильні були « східників » в Англії. Там до їх числа належали так впливові люди, як військовий міністр Китченер, Черчилль і Ллойд Джордж.

Це стратегічне питання було предметом переговорів між англійським і французьким урядами. 3 січня 1915 р. було прийнято рішення почати операції проти Дарданелл. «Західники» Жоффр, Мільеран і Френч   противилися. Вони билися за кожну дивізію, що знімається з Західного фронту. Дарданелльська операція була почата союзниками з недостатніми силами і потерпіла повну невдачу. Це стало очевидним вже весною 1915 р. Однак до своєї невдачі дарданелльська операція встигла дати поштовх до завершення міжсоюзницьких переговорів про долі проток.

Угода Сайкса – Піко — угода, укладена між Великобританією та Францією про розподіл азійських, переважно арабських, володінь Османської імперії. Підготовлена англійським дипломатом Марком Сайксом та французьким дипломатом Франсуа Жорж-Піко. Угода була узгоджена із російським царським урядом у березні 1916 р., укладена в Лондоні у формі обмінунотами 9—16 травня 1916 р.

[ред.]Основні положення

Передбачала встановлення панування (у формі прямої анексії і «сфер впливу»):

Великої Британії — в Іраку та Зайорданні, а також в деяких князівства Аравійського півострова;

Франції — в Лівані, Сирії, Північному Іраку, Південно-Східній Анатолії.

над Палестиною (крім Хайфа та Аккі, що відходили до Великобританії) встановлювалось міжнародне управління, конкретні форми якого повинні були визначатися пізніше.

[ред.]Наслідки

Цією угодою Великобританія порушила своє зобов'язання про створення незалежної арабської держави, зафіксоване в угоді, оформленій у вигляді обміну листами між британським верховним комісаром в Єгипті Мак-Магоном і правителем МеккиХусейном.

Після закінчення Першої світової війни угоду було змінено на користь Великобританії підписанням Севрського мирного договору у 1920. Однак реалізація угоди щодо турецьких територій була зірвана Жовтневою революцією в Росії та перемогою Кемалістскої революції в Туреччині.