2.2. Способи фінансування дефіциту державного бюджету.

Для усунення бюджетного дефіциту необхідно його фінансування. Виділяють такі способи фінансування:  1) кредитно-грошова емісія (монетизація);  2) збільшення податкових надходжень до держбюджету.  3) випуск позик;  1) У випадку монетизації дефіциту нерідко виникає сеньйораж - дохід держави від друкування грошей. Сеньйораж виникає на тлі перевищення темпу зростання грошової маси над темпом зростання реального ВНП, що призводить до підвищення середнього рівня цін. В умовах підвищення рівня інфляції виникає ефект Олівера-Танзі - свідоме затягування платниками податків строків внесення податкових відрахувань до державного бюджету. Наростання інфляційного напруги створює економічні стимули для "відкладання" сплати податків, так як за час "затягування" відбувається знецінення грошей, в результаті якого виграє платник податків. У результаті дефіцит держбюджету і загальна нестійкість фінансової системи можуть зрости.  Уряду особливо часто вдаються до цього засобу в критичних ситуаціях - під час війни, тривалої кризи. Наслідки такої емісії загальновідомі: розвивається неконтрольована інфляція, підриваються стимули для довгострокових інвестицій, розкручується спіраль ціни – заробітна плата, знецінюються заощадження  населення, відтворюється бюджетний дефіцит.  З метою збереження господарської і соціальної, стабільності уряди розвинених країн всіляко уникають невиправданої емісії грошей. Для цього в систему ринкової економіки вбудований спеціальний запобіжник: конституційно закріплена в більшості країнах незалежність національного емісійного банку від виконавчої та законодавчої влади.  Монетизація дефіциту держбюджету може не супроводжуватися безпосередньо емісією готівки, а здійснюватися в інших формах, наприклад у вигляді розширення кредитів Центрального банку державним підприємствам за пільговими ставками відсотка або у формі відстрочених платежів. В останньому випадку уряд купує товари і послуги, не оплачуючи їх в строк. Якщо закупівля здійснюються в приватному секторі, то виробники заздалегідь збільшують ціни, щоб застрахуватися від можливих неплатежів. Це дає поштовх до підвищення загального рівня цін та рівня інфляції.  Якщо відстрочені платежі накопичуються щодо підприємств державного сектора, то ці дефіцити нерідко безпосередньо фінансуються Центральним банком або ж накопичуються, збільшуючи загальний дефіцит держбюджету. Тому, хоча відстрочені платежі, на відміну від монетизації, офіційно вважаються неінфляційним способом фінансування бюджетного дефіциту, на практиці цей поділ виявляється досить умовним.  2) Другий спосіб навряд чи можна віднести до способів, що використовуються виключно для фінансування дефіциту бюджету. Він широко застосовується і просто з метою поповнення доходів бюджету. Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за рамки власного фінансування бюджетного дефіциту, тому що дозволяється в довгостроковій перспективі на базі комплексної податкової реформи, націленої на зниження ставок і розширення бази оподаткування. У короткостроковому періоді зниження податкових ставок супроводжується, по-перше, зниженням ступеня вбудованої стабільності економіки, по-друге, зростанням ефекту витіснення недержавного сектора на тлі підвищення процентних ставок, яке виникає як реакція грошового ринку на супроводжуючу економічне пожвавлення підвищення попиту на гроші при їх незмінній (з метою обмеження рівня інфляції) пропозиції, по-третє, можливим збільшенням бюджетного дефіциту через одночасне зниження ставок оподаткування та податкових надходжень до бюджету.  3) Якщо дефіцит держбюджету фінансується за допомогою випуску державних позик, то збільшується середня ринкова ставка відсотка, що призводить до зниження інвестицій у приватному секторі, падіння чистого експорту і частково - до зниження споживчих витрат. У результаті виникає ефект витіснення, який значно послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики. [22, с.569] (22. Економічна теорія: Учеб. посібник. Москва. ИНФРА-М. 2003. 713 с. ) Боргове фінансування бюджетного дефіциту нерідко розглядається як антиінфляційна альтернатива монетизації дефіциту. Однак борговий спосіб фінансування не усуває загрози зростання інфляції, а тільки створює тимчасову відстрочку для цього зростання, що є характерним для багатьох перехідних економік. Якщо облігації державної позики розміщуються серед населення і комерційних банків, то інфляційна напруга виявиться слабшою, ніж при їх розміщенні безпосередньо в Центральному Банку.  У випадку обов'язкового розміщення державних облігацій у позабюджетних фондах під низькі (і навіть негативні) процентні ставки, боргове фінансування бюджетного дефіциту перетворюється, по суті, в механізм додаткового оподаткування.  Державні позики менш небезпечні, ніж емісія, але й вони надають певний негативний вплив на економіку країни.  По-перше, в певних ситуаціях уряд вдається до примусового розміщення державних цінних паперів і порушує таким чином ринкову мотивацію діяльності приватних фінансових інститутів.  По-друге, якщо уряд навіть і створює достатні стимули для придбання юридичними і фізичними особами урядових цінних паперів, то державні позики, мобілізуючи вільні кошти на ринку позикових капіталів, звужують можливості отримання кредиту приватними фірмами. Фірми, особливо дрібні та середні, не є для банків такими надійними позичальниками, як державні органи.  Державні позики на ринку позикових капіталів сприяють подорожчанню кредиту - зростанню облікової ставки. Жоден із способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг перед іншими і не є повністю неінфляційним.