4 Робінзон Крузо як втілення просвітительського ідеалу “природної людини”

ЗМІСТ 1.Вступ 2.Основна частина 2.1. Розділ І. Життя та творчість Дефо 2.2.Розділ ІІ. Робінзон Крузо – «природна людина епохи Просвітництва» 3.Висновок 4.Список використаної літератури ВСТУП Основоположником європейського реалістичного роману нового часу вважається Даніель Дефо. Творчість Депо являє собою цілу епоху в розвитку англійської прози, вона підготувала і соціальний реалістичний роман ХІХ століття. Дефо є зачинателем таких різновидів жанру романа, як роман пригодницький, біографічний, роман-виховання, психологічний, історичний, роман-подорож. Звичайно, в його доробку ці романи не досить розгорнуті, проти саме Дефо намітив важливі лінії в розвитку жанру романа. В своїй концепції людини Дефо виходить із просвітницького уявлення про її добру природу, яка знаходиться під дією навколишньої сфери і життєвих обставин. Літературну діяльність Дефо розпочав в 1697р., коли вийшов його перший памфлет «Опыт о проектах» Близько 500 творів написав письменник. Проте, мабуть, немає людини не знайомої з «Робінзоном Крузо», одним з кращих творів світової літератури. ««Робінзон» остаётся вечной книгой и потому, что в центре его стоит проблема общечеловеческая – решать ее приходится каждому, во все времена в любом возрасте» [17, 45] Даніель Дефо стверджував, що історія ця нібито написана самим Робінзоном Крузо, для того, щоб віддати належне мудрості Провидіння. Нема підстав сумніватися в щирості Дефо, який визначив таким чином головну мету свого творіння. Але об’єктивне звучання творів, тим більше – в подальші епохи, далеко не завжди збігається з об’єктивними намірами й деклараціями авторів. Насправді автор «Робінзона Крузо» віддав належне розуму, волі й працьовитості людини, яка перемагає в нелегкій боротьбі з відчаєм і зневірою. «История жизни Робинзона на необитаемом острове – это гимн созидательному труду человека, по мужеству, воле, изобретательности. В этом – непреходящие, глубоко-воспитательное значение книги» [6, 414]. В континентальній Європі Дефо швидко здобув широку популярність, а його роман породив величезну кількість «робінзонад». У різних країнах Європи з’явилися книжки з однотипним словосполученнями у назвах: «німецький робінзон», «шотландський робінзон», «французький робінзон» тощо. Великою популярністю, наприклад, користувалася і виходила в перекладі багатьма мовами книжка Пітера Лонгвіля «Пустельник, або неповторні й дивовижні пригоди пана Філіпа Квола, англійця», яка належала до того ж розряду званих «уявних мандрів». Різний вік судився цим книжкам, але жодна з них за ідейно-худоржньою значимістю не могла стати в рівень із першозразком. «Недаром Робинзон Крузо оказался единственным из героев, созданной английской литературой эпохи Просвещения, чье имя вошло в века как имя нарицательное, единственным, кто вошел в память читателей стольких поколений как типичный образ огромной емкости и значимости» [13, 48]. Життєстверджуючий пафос роману Дефо виявився співзвучним не тільки читачам епохи Просвітництва. Історія сприйняття цієї чудової книжки в нашому сторіччі не лише показова. Давно забуті численні наслідування «Робінзонів Крузо», невдалі пародії на нього. А книжка й досі цікавить читача, наснажуючи його життєвою активністю, наполегливістю й любов’ю до праці. Навіть у такі для світу час, коли, здавалося б, нелегко було вистояти перед натиском страху і відчаю, «Робінзон Крузо» був серед таких гуманістичних у своїй основі книжок, які змушували людство повірити у себе, у власні сили, в непереможність здорового глузду. Дефо написав «историю самоутверждения человека в природе, в обществе. Всюду он прославлял мужество и стойкость личности. Общество также враждебно к личности, как и природе. Чтобы, выжить, нужно бороться, и слава победителю, слава сильному!» [3, 295]. Давно переступивши через усі національні й державні кордони, перший і найкращий роман Дефо витримав найважче для творів мистецтва випробування – випробування часом. Творчість Дефо цікавила багатьох дослідників ХХ ст., серед яких – Анікст О., Артаманов С., Родзевич С., Елічтратова А., Урною М., Соколянський М., Корнілова Е. Метою нашої курсової роботи є розкриття образу Робінзона Крузо як «природної людини» просвітительського ідеалу. А завдання наше – це вивчати життя та творчість письменника, визначити його місце в історії світової літератури; проаналізувати роман «Робінзон Крузо», виявити риси характеру головного героя, його світогляд як «природної людини» епох Просвітництва. Наша курсова робота складається із вступу, висновків, списку використаної літератури та основної частини, що складається із двох розділів. Розділ І. Життя та творчість Дефо. 1719 рік став помітною віхою в історії англійської літератури. Того року вийшов друком славетний «Робінзон Крузо» - перший великий англійський роман, який справив значний вплив на подальший розвиток усієї європейської прози .«Робінзон» з’явився на світ, коли його творцеві було майже шістдесят років. Що правда, літературне ім’я досить гучне – він уже мав, але який же не простий був його шлях до написання свого безсмертного творіння! Непростий, як і вся його літературна кар’єра, як і все його життя. Народився Даніель Дефо у вересні або у жовтні (точна дата невідома) 1660 року, в родині лондонського фабриканта свічок Джеймса Фо («милозвучно» частку «де» додав до свого прізвища уже сам письменник). За два роки до народження Даніеля помер Кромвель, повновладний диктатор, голова буржуазного уряду, що встановився в Англії після страти короля Карла І. Англійська буржуазія вийшла переможною в боротьбі проти абсолютизму Стюартів завдяки підтримці широких народних мас. Але, коли народ насмілився нагадати про це і вимагав певних прав для себе, передусім права на землю, - Кромвель жорстоко придушив повстання бідноти. В 1658 році реакційному дворянству вдається реставрувати династію Стюартів в особі Карла ІІ, на роки королювання якого припадає дитинство, юнацтво Дефо. Даніель Дефо виріс в атмосфері напруженої парламентської боротьби буржуазії за збільшення своїх політичних прав і можливостей необмеженого збагачення. До багатства прагнув і містер Джеймс Фо, як і пізніше сам Даніель. М’ясна торгівля що була вигідною, ніж виробництво свічок сприяла зміцненню добробуту родини Дефо. Майбутній автор «Робінзона Крузо» виховується під доглядом пуританського пастора Еннеслі, але має досить вільного часу щоб додивлятися до буржуазного життя торговельних кварталів Лондона, блукати таємничими провулками, захоплюватися народними виставами на майданах і слухати на березі Темзи оповідання матросів про фантастичні пригоди в далеких тропічних морях. В богословській школі містера Чарльза Мортана Дефо здобув достатню, як на той час освіту, але не виправдав надій свого батька, не став поважним пастором. Не на церковній кафедрі бачимо ми двадцяти літнього Дефо в 1680 році, а серед мандрівних купців, посередників між імпортерами і комерсантами сіті. В наступні роки Дефо відвідав Португалію, Іспанію, Італію і Нідерланди. Проте Дефо людина ділова, захоплена не красою природи, моря, а своїми комерційними справами. «Дефо сполучає ділову, комерсантську ініціативність з тією природною схильністю до бродяжництва, про яку говорить шести десяти однолітній Робінзон своїй дружині, підкреслюючи, що це пристрасть, бо він людина багата і більшого збагачення уже не прагне» [7, 7-8]. Дух бродяжництва в молодому Дефо органічно в’яжеться з пафосом розмаху морської колоніальної торгівлі Англії, і лише в старості до цієї «романтики» буржуазного розвитку приєднуються відтінки певного розчарування Дефо в напруженні багаторічній діяльності «шукача щастя» і мрія про «природне життя», позбавленого суперечностей цивілізованого суспільства. В 1683 році Дефо одружився з Мері Тефлі, посаг якої в 3700 фунтів дав можливість молодому комерсанту взятися до широкої реалізації своїх сміливих торговельних планів. Удачливого і процвітаючого комерсанта з нього не вийшло; зазнав він і дрібних поразок і великого банкрутства. В 1690 роки невдалий комерсант знайшов для себе нове поле діяльності – літературне. Серед ранніх спроб пера Дефо-публіциста найчастіше згадують його «Нарис проектів» (1697), написаний людиною, яка серйозно замислилась над розвитком національної економіки. В 1701 році він пише віршований памфлет «Чистокровний англієць», спрямований проти аристократичної опозиції. Дефо в’їдливо висміяв безглуздість самих силкувань розмірковувати про «чистоту крові» англійців - нації, що виникла внаслідок неодноразового змішування різних етнічних груп. Після смерті Вільяма ІІІ і вступу на престол королеви Анни настав час сурових утисків пуритан-диседентів. У кінці 1702 року було видано анонімний саркастичний памфлет «Як найшвидше розправитись з дисентерами», що гостро викривав нову політику щодо інаковіруючих. Авторство Дефо неважко було встановити, і в лютому 1703 року панфлентиста заарештували і вкинули до Ньюгейтської в’язниці, де він з невеликою перервою пробув майже два роки. Крім того, в літку 1703 року він тричі стояв біля ганебного стовпа однак громадянська страта мужнього і дотепного захисника дисентерів перетворилась на його тріумф. Пам’ятником цих подій став його славетний памфлет – «Гімн ганебному стовпу» (1703 рік), написаний у в’язниці. Від публікації «Нарису проектів» до появи панфлета «Гімн ганебному стовпу» минуло всього шість років, проте за цей час відбулося становлення Дефо-літератора. Уже в ранній публіцистиці проявилися ті моменти світогляду Дефо, які живили і наступні, зрілі твори письменника. Це, насамперед, «послідовний демократизм, велика віра у сили здорового розуму, і – як наслідок не сприйняття багатьох соціальних та релігійних забобонів». [9, 6].1704 рік Дефо починає випускати щотижневу газету «Огляд», пишучи для неї переважну частину матеріалів. Це видання, яке стало надзвичайно популярним не тільки в Лондоні, а й у всій країні проіснувало до 1713 року, безперечно вплинувши на формування англійської ранньопросвітницької періодики. Під час роботи над «Оглядом» і в наступні роки Дефо пише також багато різних за жанром творів, включаючи памфлети, трактати і есе, псевдо мемуари, життєписи відомих злочинців, дорожні нотатки і навіть історичні праці. До форми вигаданих мемуарів і щоденників Дефо звертався і в 1720 роки, коли був уже автором «Робінзона Крузо». За приклад може правити відомий і популярний досі в різних країнах «Щоденник чумного року» (1722 рік), в якому розповідається про події епідемії чуми в Лондоні 1964-1965 рр. Написані роком раніше «Записки кавалера» переносять читача до ще більше раннього періоду – до часів Тридцятилітньої війни і початку англійської буржуазної революції. Щодо жанру ця книжка швидше може бути охарактеризована як авантюрний роман і поставлений в один ряд з такими творами письменника, як «Капітан Сінглтон» (1720 рік) та «Історія полковника Жака» (1722 рік). Особливе місце серед романів Дефо, створених у 1720 роки, посідають дві книжки «Момль Флендерс» (1722 рік) і «Роксана» (1724 рік). У цих творах головні персонажі потрапляють не досвіту історичної чи географічної екзотики, а в хитрозплетення соціальних і психологічних відносин сучасного життя. Крім романів, Дефо встигає писати твори педагогічно-релігійного, політично-економічного і географічного характеру, як «Виховання корів», «План англійської торгівлі», в «Подорож по Великобританії» та інші. За рік до смерті грізний привид тюрми знов виникає перед старим Дефо в зв’язку з його заборгованістю. Дефо, рятуючись від небезпеки, можливо, перебільшуючи її, проживає деякий час у Лондонських закутка. На початку 1731 року він оселяється в бідняцькому районі Кріпелгет, де народився не насмілюючись жити ні в одному з трьох своїх власних будинків поблизу Кріпелгета. 26 квітня 1731 року Даніель Дефо спокійно помер. Дефо був одним з основоположників побутово-реалістичного романа в Англії. Автор багатьох романів, Дефо створенням самого лише «Робінзона Крузо» посів місце в світовій літературі поруч з Рабе, Сервантесом, Свіфтом. І сьогодні його твори є популярними в багатьох країнах. 3 Робінзон Крузо – “природна людина епохи Просвітництва”. Мабуть, немає людини не знайомої з “Робінзоном Крузо”, одним з кращих творів світової літератури, автором якого є видатний представник англійського реалізму першої половини XVІІІ століття Даніель Дефо. Оповідання про своє незвичайне життя і дивовижні пригоди Робінзон Крузо закінчує, проживши сімдесят два роки. Тільки тоді він вирішив не втомлювати себе подорожами, навчившись цінити самотність і щастя кінчити дні свої в спокої. Не молодий був і автор роману, що його твір став у скарбниці світової літератури одною з найулюбленіших книг і молоді, і дорослих. Дефо пішло вже на шістдесятий рік, коли в затишку села Сток-Ньюїнгтон, поблизу Лондона, він почав писати свій перший роман під докладною назвою: “Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його кінець кінцем визволили пірати. Писано ним самим” (7, 25) А втім, містифікаторський характер останньої фрази розгадується дуже скоро. Шлях свій до читача роман знайшов відразу. Через два тижні після його виходу з’явилося друге видання, на початку червня – третє, а через два місяці – четверте. Подібної популярності не знала тоді в Англії жодна інша книжка. В чому ж причина такого грандіозного успіху? В незвичайності долі головного героя? Можливо, але не тільки в тому? На думку зобразити життя людини, що потрапила на безлюдний острів, письменника наштовхнув реальний випадок. В жовтні 1704 року шотландець Александр Селкірк, штурман одного з британських кораблів, був за непокору капітанові висаджений на безлюдний острів архіпелагу Хуан – Фернандес за 350 миль від чілійського порту Вальпарайсо. Через чотири роки й чотири місяці підібрало його інше англійське судно з напівпіратської флотилії капітана Вудза Роджерса. Сам Роджерс видав 1712 року книжку дорожніх нотаток, в якій присвятив кілька сторінок Селкірку. Нема підстав твердити, що Олександр Селкірк став прототипом Робінзона Крузо: надто вже велика дистанція між реальним моряком і вигаданим характером; але це історія, яка стала відома Дефо, безперечно, дала поштовх до створення славетного роману.Взагалі в тогочасній Англії був великий інтерес до книжок, де розповідалось про різноманітні морські мандри та пригоди. Читачів, певна річ, приваблювали описи невідомих земель, екзотичних народів та звичаїв, але не менш цікавим був для них авантюрний аспект таких розповідей. Дефо врахував популярність подібної літератури і зовсім не випадково надав життєпису Робінзона Крузо де в чому пригодницький характер. Називаючи пригоди свого героя “незвичайними та дивовижними”, письменник аж ніяк не перебільшував. Навіть самий перелік фактів з біографії Робінзона Крузо здатний справити сильне враження, а тим більше – докладна розповідь. Виходець з пуританської буржуазної родини всупереч волі батька, який мріяв бачити сина юристом, пускається в море, потім стає купцем – мореплавцем, на два роки потрапляє в неволю до маврів, з ризиком для життя тікає з рабства, чотири роки володіє цукровою плантацією в Бразилії, вирушає в Гвінею по чорних рабів і, нарешті, внаслідок корабельної аварії в океані потрапляє на безлюдний острів, де живе двадцять вісім років, два місяці і дев’ятнадцять днів. Розповідь у книзі ведеться від першої особи і спершу нагадує спогади: “Я народився 1632 року в порядній сім’ї...”(9,16) – такими словами відкривається роман, і мемуарна форма оповіді триває аж до того моменту в розвитку фабули, коли герої після корабельної аварії опиняється на безлюдному острові. Далі починається “Щоденник” Робінзона Крузо, який він веде, живучи на острові, а потім знову йдуть спогади. Вибір такої розповідної манери – мемуарної й щоденникової був зумовлений не тільки особистим досвідом та літературно-стильовими уподобаннями белетриста. Це манера якнайшвидше відповідала “новій історично –культурній добі з власним для неї приматом раціоналістичного начала в мистецтві” (9,9). В житті Робінзона нічого не відбувається за помахом чарівної палички чи за волю божественних сил. Цілком реальні обставини обумовлюють його пригоди й поневіряння аж поки він потрапляє на острів, а далі... Далі господарем своєї власної долі стає він сам і тільки він сам. “Робінзон Крузо” – не только достоверное описание жизни частного лица, но и произвидение большой художественной значимости, глубокых обобщений. Писатель, по существу, создал новый жанр романа в английской литературе. Этот жанр был оригинальным сплавом приключенческого романа с социальным и филосовским”(14, 72) Робінзон на своєму острові начебто повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скот овода, землероба, але він – не людина первісних людських колективів, що пройшли крізь ці стадії, а справжній англієць XVIIIст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської буржуазії епохи її переходу на стадію своєї дозрілості. “Робінзон дуже цивілізована “природна людина” з годинником і гросбухом, дуже далека від пізнішої романтичної поетизації первісної людини. Робінзонові іноді здається, що він знайшов на острові справжню душевну гармонію, але певне критичне ставлення до суспільства, від якого він випадково відірвався, не заважає йому сумувати за ним. У Робінзона досить розвинуте почуття власника, і навіть екзотична, прекрасна природа острова притягує його насамперед тому, що він відчуває себе її володарем. “Я спустився в цю чарівну долину і з якоюсь таємною втіхою... подумав, що все це моє: я цар і господар цієї землі; мої права на неї безперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона стала б такою ж безумовною власністю мого роду, як маєток англійського лорда” (9, 92) Ці мрії вже виходять за межі мрій Робінзона на початку роману про скромне снування, де він бажає уникнути злиднів, страждань, тяжкої праці нижнього класу, так і пихи, заздрощів вищого класу людства. В передбачуваному і практичному Робінзоні ми бачимо в ньому і простодушного філософа. “Непотрібний мотлох! – говорить Робінзон, коли побачив гроші, що залишилися в каюті затонутого корабля. – навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе з землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь – який із цих ножів. Мені нема що з того робити; тож залишайся там, де лежиш, і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!” однак, трохи поміркувавши, я вирішив узяти гроші з собою...”(9, 59) В таких епізодах перед нами змальовується образ Робінзона – “буржуа авантюрного пери ода накопления капитала”(2,72). І в цьому, і в інших випадках Робінзон діє як людина свого часу, і заслуга Дефо полягала в тому, що він точно виписав життєво активний характер, породжений і зумовлений цілком певною історичною добою. “Образ Робинзона – не биография автора или матроса Селькирка и не художественная илюстрация история человеческого общества, так как центральний герой выражает идеи, психологию и емоции современников Дефо. Это конкретный и в то же время художественный образ” (14, 73). “...Інерція буржуазного мислення виявляється до абсурдного сильною...” (9,11), і тому він забирає гроші.Розповідаючи про двадцять вісім років, які провів Робінзон на острові, Дефо вперше в літературі розгорнув тему праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною. Залишившись на одинці з природою герой Дефо завзято працює над виготовленням предметі домашнього вжитку. Тут розповідається як він будував свою першу будівлю, обставляв своє житло, приручав диких кіз, обробляв поле, ліпив горшки, пік хліб, будував лодки і багато ще дечого, що потрібне було для життя на безлюдному острові. У Робінзона були деякі інструменти і значно полегшувало труднощі, з якими він стикався. Проте у нього не було навиків, необхідних для виготовлення тих чи інших предметів, тому праця для нього була важкою і досить повільно виконувалась. Він витратив сорок два дня для того, щоб виготовити дошку для палички. Ось як він описує виготовлення дошки: “Я зробив так: вибрав величезне дерево, бо мені була потрібна довга дошка. Три дні я рубав це дерево і два дні обтинав на ньому гілля, щоб мати колоду. Не знаю навіть, скільки часу я обтесував та обстругував її з обох боків, коли її вага не поменшала на стільки, що її можна було зрушити з місця. Тоді я начисто обтесав один бік на всю довжину колоди; потім перевернув її цим боком униз і почав обтісувати таким чином і другий, аж поки вийшла рівна й гладенька дошка, приблизно три дюйми завдовжки. Читач зрозуміє, як тяжко працював я над цією дошкою. Але впертість і праця допомогли мені закінчити цю роботу, як і багато інших” (9, 103). “Самая замечательная черта Робинзона – его врожденное и неутомительное трудолюбие. Труд составляет для него первейшую жизненную необходимость”(2,77). Цікавою для нас є розповідь про те, як Робінзон зумів добути хліб. Також в романі розповідається і про те, як він здобував велику лодку, як він шив собі одяг, і навіть зробив собі зонтик. “каменщик, землекоп, плотник, столяр, судостроитель, гончар, пахарь, мукалол, хлебопек, портной, виноградарь, животновод, охотник, рыболов – вот далеко не полный перечень профессий и ремесел, которым овладел Робинзон” (2, 80). Розповіді про різні роботи, які виконував Робінзон – це “подлинный гимн человеческому труду и умению” (2,80). Привертаючи увагу читача до внутрішнього світу свого героя, Дефо наділяє його й прикметами ранньопросвітницької свідомості. Справді, живучи на острові, Робінзон мобілізує все своє знання про природу, вивчає не лише ремесла, а й закономірності кліматичних змін, перебіг пір року тощо. Чи не понад усе цінує він результати діяльності людського розуму. “... Тут маю зауважити, - ділиться своїми роздумами Робінзон, - що розум є основа й джерело математики, а тому, визначаючи й виміряючи розумом речі і складаючи собі про них правильні уявлення, кожен з часом може навчитися першого – ліпшого ремесла...” (9, 67) Долаючи труднощі, які виникають на кожному кроці, Робінзон поповнює свої знання про довколишній світ, глибоко усвідомлює значення праці в житті людини. Хоч це може здатися й парадоксальним, але якраз самотнє життя вчить Робінзона цінувати людське спілкування, радощів якого він був позбавлений багато років. Страшна туга й жагуче бажання охопило його, коли він побачив корабель. З його уст безперестанно вихоплювалися слова: “Ах, коли б хоч двоє чи троє! Ні, хоч би один із них врятувався і приплив до мене! Тоді б у мене був товариш, була б жива людина, з якою можна було б поговорити”. Ні разу за своє довгочасне відлюдне життя я не прагнув так пекуче людського товариства, і не разу я не почував себе так гірко без нього” (9, 159). Правда, він не на жарт лякається, побачивши на шістнадцятому році самоти людський слід, а на двадцять третьому році – живих дикунів – людоїдів. Але водночас, як бачимо, він сумує за людиною співрозмовником, людиною – другом. Цей сум певною мірою знаходить вихід у його ставленні до П’ятниці: визволений дикун стає не тільки слугою, а й учнем та другом Робінзона. 4 Взагалі моральний аспект життєвої історії Робінзона Крузо не менш важливий і цікавий, ніж економічний; більш того - обидва ці аспекти тісно взаємопов’язані, невіддільні один від одного. Духовне життя Крузо на острові, звичайно ж, аж ніяк не зводиться до молитов та читання Біблії – єдиної книжки, яку є в нього. Ясна річ, герой Дефо змальований як людина свого часу і звертання в думках до всевишнього для нього цілком природне. Молитва для нього своєрідна діяльність – відпочинок від роботи. Сам Робінзон визнає, що довгий час його думка “не знала бога”, що вперше він звернувся до нього під час бурі, а вдруге – опинившись на острові. Цій другій молитві він дає дуже реалістичне тлумачення, характеризуючи свій екстаз, як звичайну тваринну радість істоти, врятованої він смерті: “...Религиозность Робинзона и его автора таится очень здоровое, стихийно – материалистическое восприятие мира, а порой и насмешливое отношение к религии” (15, 33)“Біблія для Робінзона – своєрідний додаток до його “гросбуха” з обліком щоденної праці” (7, 18). Робінзон не покладається пасивно на мудрість творця, а записує як кредитор і боржник, за його власним висловом, на одній половині сторінки свого щоденника все, що вважає за зло в своєму житті, а на другій – усе, що вважає за добро. Під “злом” він записує: “Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і я не маю ніякої надії на порятунок... Мені не має з ким поговорити й розрадити себе” (9, 66). А добро це – “... як живий, я не потонув, як усі мої товариші.” Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині не має з чого жити... Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його...(9, 66). Баланс доводить перевагу добра, і лише тоді, після цієї бухгалтерської ревізії своєї долі, Робінзон переконується в залежності від світового планування творця.

6

Називаючи пригоди свого героя «незвичайними та дивовижними», письменник аж ніяк не перебільшував. Навіть самий перелік фактів з біографії Робінзона Крузо здатний справити сильне враження, а тим більше — докладна розповідь. Виходець з пуританської буржуазної родини всупереч волі батька, який мріяв бачити сина юристом, пускається в море, потім стає купцем-мореплавцем, на ш;і роки потрапляє в неволю до маврів, з ризиком для життя тікає и рабства, чотири роки володіє цукровою плантацією в Бразилії, вирушає до Гвінеї по чорних рабів і, нарешті, внаслідок корабельної аварії в океані потрапляє на безлюдний острів, де живе двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. Розповідь у книзі ведеться від першої особи і спершу нагадує і спогади: «Я народився 1632 року в порядній сім'ї...» — такими словами відкривається роман, і мемуарна форма оповіді триває аж до того моменту в розвитку фабули, коли герої після корабельної аварії опиняється на безлюдному острові. Далі починається «Щоденник» Робінзона Крузо, який він веде, живучи на острові, а потім знову Йдуть спогади. Вибір такої розповідної манери — мемуарної й щоденникової — був зумовлений не тільки особистим досвідом та літературно-стильовими уподобаннями белетриста. Ця манера якнайшвидше відповідала «новій історично-культурній добі з властивим для неї приматом раціоналістичного начала в мистецтві». В житті Робінзона нічого не відбувається за помахом чарівної палички чи за волею божественних сил. Цілком реальні обставини зумовлюють його пригоди й поневіряння, аж поки він потрапляє на острів, а далі... Далі господарем його долі стає він сам і тільки він сам. Робінзон на своєму острові начебто повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скотаря, землероба, але він — не людина первісних людських колективів, що пройшли через ці стадії, а справжній англієць XVIII ст., якого Дефо озброює знаряддями сучасної йому техніки і світоглядом англійської буржуазії епохи її переходу на стадію своєї дозрілості.

7 Роман англійського письменника Даніеля Дефо "Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо " давно увійшов до скарбниці світової літератури і вразив не одне покоління читачів. Ім'я головного героя спричинило появу поняття "робінзонада", яке означає традиційний у літературі сюжет, побудований на зображенні життя й випробувань персонажа, що потрапив в екстремальні умови, з певних причин був позбавлений людського товариства. [11; 16]

Після появи роману Дефо літературознавча наука збагатилася новим поняттям - "робінзонада", що означає традиційний у літературі сюжет, побудований а зображенні життя й випробувань персонажа, що потрапив в екстремальні мови, з певних причин був позбавлений людського товариства. [11; 15] Звернувшись до Великого тлумачного словника української мови, з'ясовуємо значення даного терміну: " робінзонада" - 1) Літературний твір про подорож з пригодами // Сюжет такого твору;

2) Пригоди, подібні до тих, що трапилися з Робінзоном. [3; 1229].

Особливість роману - поєднання конкретики з широкими соціальними й моральними узагальненнями. Робінзон і людожери, Робінзон і П'ятниця - це неначе змодельована в мініатюрі соціальна історія людства в розумінні просвітителів. Дефо не просто описав життя людини на безлюдному острові, а в художній формі виклав свої просвітницькі погляди на низку питань: що таке людина, що визначає її цінність, як вона має діяти, яку роль відіграє природа в її житті, у чому призначення особистості тощо. Головна ідея роману - уславлення активності, трудової енергії, розуму й високих моральних якостей людини, які допомагають їй опановувати світ, а також утвердження великого значення природи для духовного розвитку людства. Саме така ідея твору, втілена в образі головного героя, започаткувала й спрямувала розвиток нового різновиду роману - робінзонади.

Роман-робінзонада - прикметна риса літератури не лише XVIII століття, а й наступних етапів у розвитку світової літератури. "Робінзон Крузо" активізував появу нових робінзонад у світовій літературі. Традиції Дефо розвиваються в таких творах, як "Острів Фельзенбург" И. Шнабеля (1751), "Новий Робінзон" И.Т. Кампе (1779), "Швейцарський Робінзон" Й.Р. Вісса (1812-1827), "Відлюдник Тихого океану" Ж. Псішарі (1824), "Мауглі" Р. Кіплінга (1894-1895), "Російський Робінзон" С. Турбіна (1879) та ін. [4; 86]

Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петру шевська у творі "Нові робінзони" зображає відчуження сучасної людини, котра змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично. Однак уся трагедія особистості, на її думку, полягає в тому, що втекти людині нікуди, адже від насильства не можна врятуватися самому, потрібні спільні зусилля, спрямовані на перетворення світу. Оповідання "Нові Робінзони" написане у жанрі антиутопії, а мета будь-якої антиутопії - викрити абсурд соціальної дійсності й показати місце особистості в [11; 16]

8 Свіфт - Один з найбільших сатириків світу - залишив яскравий слід в історії англійської журналістики та публіцистики. Роздумуючи про силу публіцистичного дарування Свіфта, Теккерей зауважив, що «самі хижі дзьоб і кігті, які коли-небудь встромлювались у видобуток, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта ». Памфлет був улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містіфіціруя читачів вигаданими іменами і піднімаючи злободенні питання, які органічно вписувалися у контекст основних проблем англійського і європейського Просвітництва. Він пристрасно ненавидів феодалізм, однак був виключно прозорливий і в оцінці нових буржуазних відносин, які вважав ворожими людській природі.

Величезна літературна спадщина Джонатана Свіфта (1667-1745), що складається з безлічі прозових і віршованих сатир, памфлетів, проповідей, відкритих листів і інтимних листів до друзів, трактатів з питань церковної політики, журнальних оглядів внутрішнього і міжнародного становища країни, полемічних інвектив і т. д., зберігає понині найбільшу цінність для істориків Великобританії. Воно проливає світло на суспільно-політичний розвиток, побут і звичаї цієї країни на межі XVII-XVIII ст., Характеризує становлення демократичної культури і літератури Нового часу, і зокрема виникнення і зростання просвітницької думки.

У числі творів Свіфта, які міцно увійшли у всесвітню літературу і стали надбанням багатьох поколінь читачів, слід назвати перш за все «Подорож Гуллівера» (1726), сатиричну «Казку про бочці» (1704), а також памфлети, звернені до ірландському народу, відомі під загальною назвою «Листи сукнороба» (1724) і памфлет «Скромна пропозиція» (1729). Підсумком філософських роздумів Свіфта - гуманіста-просвітителя - і вершиною його художніх звершень була книга «Подорожі Гуллівера». Як це сталося з багатьма великими пам'ятниками світової літератури («Дон Кіхотом» Сервантеса, «Робінзоном Крузо» Дефо), доля цієї книги склалася парадоксально. Книга, воістину вистраждана Свіфтом, перейнята лютим обуренням, болем і жовчю, повна сміливих і гнівних натяків на злочини і пороки правлячих верхів і всього тодішнього суспільства в цілому, стала переважно книгою для дитячого читання, - іронічна жарт літературної слави, яка, напевно, змусила б посміхнутися і самого похмурого автора. Головною книгою Джонатана Свіфта став роман «Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спочатку лікаря, а потім капітана кількох кораблів». Уперше цей твір було видано у 1726 році, і йому судилася всесвітня слава. Це гостро сатиричний твір, своєрідність якого полягає в поєднанні романної і памфлетної форм, і це увиразнює його критичну спрямованість.

9 Роман складається з чотирьох частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя у вигаданій країні (у ліліпутів, у велетнів, у Лапуті, у країні гуїнгмів — розумних коней). Твір має яскраво виражені риси ро-ману-подорожі пригодницького характеру. Основний намір написання свого твору Свіфт визначив так: «Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів із життя чужих країн».

Щоб висміяти державний устрій і суспільні порядки сучасної йому Англії, Джонатан Свіфт вдався до фантастики — зобразив подорожі головного героя до різних вигаданих країн. Фантастика в романі Джонатана Свіфта є художнім прийомом з використанням вигаданих понять та образів, а не позначенням його жанрового різновиду.

Фантастика також є жанровим різновидом художнього твору.

Задум твору Свіфта народився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

особливий розвиток сатири у ХУІІІ ст., появу таких визначних майстрів гострого висміювання як Свіфт, Гей, Вольтер, Бомарше, Філдінг, Шерідан [16; 56]. Сатира стала одним із засобів типізації життя. Сатира пронизує все мистецтво й стає особливим сатиричним родом літератури» [11; 384

У романі Свіфта чотири частини, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну Бробдінгнег (ІІ), державу з летючим островом Лапуту (ІІІ) і в країну розумних коней – гуїнгмів)ІУ; кожна частина «Мандрів Гуллівера» фабульно не пов’язана з іншими частинами розповіді, яка розгортається незалежно, самостійно. Деякі діалоги й описи, що ведуться від особи Гуллівера, являють собою характеристики суспільства, настільки позбавлені індивідуальності, що їх словесна тканина нічим не відрізняється від політичного і соціологічного памфлету, що ж стосується самого Гуллівера, мандрівника по фантастичних країнах, головне, оповідача, то подібні йому оповідники неодноразово вже зустрічалися у памфлетах (у «Казці про бочку», у «Листах суконщикаллівера» Гуллівер. На його долю випало зіштовхнутися з такою кількістю соціальних, філософських, моральних та естетичних проблем, яких в іншому романі вистачило б для багатьох персонажів. Напруженість розумової діяльності не зменшує живих людських якостей героя: співчуття до безправних, ненависті до деспотів, готовності долати труднощі, на шляху до поставленої мети. Одним словом, це художній характер, розкритий через складну систему зв’язків з дійсністю, і він повноправно «входить» у роман. Він відрізняється від інших оповідачів, використаних Свіфтом від інших оповідачів, використаних Свіфтом у памфлетах для драматизації і подвоєння сатиричної образності. Гуллівер, на відміну від Бікерстаффа, виступає не тільки як оповідач, але й людиною, яка має свою долю, свою індивідуальність, що змінюється» [31; 46]. Справді, ми бачимо в усіх чотирьох частинах різного Гуллівера: від байдужого і спокійного спостерігача до трагічного, самотнього героя, що прокляв свій рід, огидного самому собі такою мірою, що боїться поглянути на своє відображення у струмку, щоб не побачити там ненависного йому єгу.

Хоч жанрова природа «Мандрів Гуллівера» залишається дискусійною й досі, слід відзначити, що політична пристрасть і філософська глибокодумність у поєднанні з широкою ерудицією і стилістичною майстерністю призвели до блискучого художнього синтезу. «Свіфт широко застосовував уже готові поетичні засоби, сюжетні мотив і цілі ситуації з арсеналу всієї світової літератури. Свіфт запозичив сюжетно-жанрову основу авантюрно-морського роману. Для розуміння твору важлива сама постать оповідача – Гуллівера. «Він – втілення просвітницького, ніби індикатор відхилення від універсальної розумової норми» [91; 2]. Cвіфт прагне пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими Це у Свіфта є: фізична невідповідність (у країні ліліпутів герой надто великий, у країні велетнів – надто малий), розумова (він виявляється єдиним розумним єгу, чим дуже дивує коней), морально-етична (його миролюбність, толерантність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні в країні ліліпутів), психологічна невідповідність (при зовнішній подібності з потворними єгу) тощо. Сатиричне зображення дійсності, як правило, суб’єктивне й тенденційне, воно залежить передусім від світоглядної позиції, політичної орієнтації, моральних засад автора, психологічного складу його характеру, темпераменту, ерудиції. Засуджуючи те чи інше негативне явище суспільного життя (а сатира найчастіше спрямована проти суспільних пороків) письменник різко відділяє його від себе, розглядає як антипод свого суспільного чи людського ідеалу. Якщо гумор пробуджує сміх на основі симпатії, то в сатирі навпаки – всяке співчуття, терпимість, поблажливість відсутні.

Поряд з алегоричними та гротескними образами фантастичних держав існує ще й реальний, не фантастичний образ, створений в розповідях Гуллівера (бесіди з королем велетнів і господарем – гуїнгнгнмом). У цих розмовах присутній голос здорового глузду самого автора у відповідях і логічних роздумах і висновках короля велетнів та обуренні та нерозумінні диких звичаїв і природи «розумних єгу» гуїнгнгнмом. Взаємодія цих двох планів складає ідейно-художню концепцію роману. Одночасно в єдине ціле зливаються окремі, на перший погляд, подорожі Гуллівера у фантастичні країни, створюючи при цьому єдиний об’ємний сатиричний образ реальної дійсності. Фіналом твору є сумний висновок автора – ідеальною може бути держава тільки коней, а людські пороки, які остаточно гіперболізовані в єгу, виголошують вирок людству, відкрите засудження людини, але не її природи, а ідеалізації цієї природи. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку, втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображення реальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативним запереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму. Тому задумане як найтрагічніша книга людства була сприйнята як книга для розваги.

Усі частини роману логічно поєднані образом розумного, навмисне наївного мандрівника, здатного до спостереження й аналізу. Деякі літературознавці (М. Лєвідов, А. Єлістратова) вважають, що Гуллівер – це сам Свіфт. Проте зрозуміло, що Гуллівер – це художнє втілення просвітницького розуму, своєрідний індикатор відхилення від розумової норми. Своєю участю в подіях він відтінює їх абсурдний, безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок.

Образ Гул лівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді, емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького. У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження, бо у них втілено менше зла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніж єгу. Таким чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більше деградований. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю, боротьба низькокаблучників з висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його. Зовнішній вигляд і характер лапутян комічні, але вже викликають огиду. У четвертій частині разом з появою єгу настає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементів сатири підпорядковане таким чином загальній концепції роману: усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується градацією фізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску і слугують не тільки для заниження зображувальних обкатів, але й для створення загальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому болоті опинилося людство.

Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).

Значення Дж. Свіфта є великим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він з тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.

Поряд з алегоричними та гротескними образами фантастичних держав існує ще й реальний, не фантастичний образ, створений в розповідях Гуллівера (бесіди з королем велетнів і господарем – гуїнгнгнмом). У цих розмовах присутній голос здорового глузду самого автора у відповідях і логічних роздумах і висновках короля велетнів та обуренні та нерозумінні диких звичаїв і природи «розумних єгу» гуїнгнгнмом. Взаємодія цих двох планів складає ідейно-художню концепцію роману. Одночасно в єдине ціле зливаються окремі, на перший погляд, подорожі Гуллівера у фантастичні країни, створюючи при цьому єдиний об’ємний сатиричний образ реальної дійсності. Фіналом твору є сумний висновок автора – ідеальною може бути держава тільки коней, а людські пороки, які остаточно гіперболізовані в єгу, виголошують вирок людству, відкрите засудження людини, але не її природи, а ідеалізації цієї природи. Свіфт, відчуваючи на собі тиск цивілізації, наслідків її розвитку, втрачаючи при цьому веселість Рабле, створює негативне, сатиричне відображення реальної дійсності. Проте сатирик не обмежується схематичним, негативним запереченням, він камуфлює негатив у незвичайну, комічну, фантастичну форму. Тому задумане як найтрагічніша книга людства була сприйнята як книга для розваги.

Усі частини роману логічно поєднані образом розумного, навмисне наївного мандрівника, здатного до спостереження й аналізу. Деякі літературознавці (М. Лєвідов, А. Єлістратова) вважають, що Гуллівер – це сам Свіфт. Проте зрозуміло, що Гуллівер – це художнє втілення просвітницького розуму, своєрідний індикатор відхилення від розумової норми. Своєю участю в подіях він відтінює їх абсурдний, безглуздий, з просвітницької точки зору, ґатунок.

Образ Гул лівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді, емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку літературознавці визначають як нагнітання низького. У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження, бо у них втілено менше зла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніж єгу. Таким чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більше деградований. Нагнітання ницого, низького супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю, боротьба низькокаблучників з висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його. Зовнішній вигляд і характер лапутян комічні, але вже викликають огиду. У четвертій частині разом з появою єгу настає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементів сатири підпорядковане таким чином загальній концепції роману: усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується градацією фізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску і слугують не тільки для заниження зображувальних обкатів, але й для створення загальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому болоті опинилося людство.

Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»); морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Серед засобів сатири у романі яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту – пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів, каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).

Значення Дж. Свіфта є великим не лише для англійської, а й для всієї європейської літератури. Він з тих мислителів, які порушують глобальні філософські питання людського існування, людської природи, життєвого призначення людини, сенсу її буття, саморозкриття особистості.

13 Роман утопія Свіфта "Мандри Гуллівера" знаходиться на головній магістралі літературного розвитку. Його видатне значення визначене в першу чергу постановкою і вирішенням складних і важливих соціально-філософських проблем, що хвилювали європейське суспільство в ХУІІ- XVІІІ ст., а також у більш пізні часи.

"Мандри Гуллівера" відтворюють той період, коли у всіх сферах громадського життя ґрунтовно зміцнилися буржуазні відносини, і роман Сввфта своєю побудовою передає їхню відносну нерухомість. Обставини в цьому сатиричному творі мають тільки один напрямок розвитку, що виражається в розширенні і поглибленні сфери зла. Життя та усе живе начебто позбавлені руху: під глибоким покривом цієї непорушності наростає трагедія самотнього Гуллівера.

Але самі по собі соціальні відносини, устрій суспільства застигли. Не випадково Гуллівер за роки своїх мандрівок не помітив ніяких змін на краще в рідній країні. Час зупинився. Або, точніше: час рухається у ворожому людині напрямку. Трагічний час, що не передвіщав справжнього і відчутного прогресу. Тому й сатира Свіфта трагічна у своїй життєвій основі й у своїй художній суті.

Характеризуючи особливості утопії Свіфта в усіх її різноманітних виявах, варто відмітити, що індивідуальною прикметою творів письменника є їхній сатиричний «пафос», з яким не можна поставити поруч ні тонку іронію сучасника Свіфта — Вольтера, ні, тим більше, до деякої міри його спадкоємця в англійській літературі — Лоренса Стерна.

Роль свіфтівської сатири у зображенні утопічного суспільства настільки велика, що не тільки сучасники Свіфта У. Гей, Дж. Арбетнот, але й найвидатніші англійські письменники інших поколінь так чи інакше сприйняли уроки автора "Мандрів Гуллівера" і знаходилися під його впливом.

Разом з тим цей суворий памфлет на людство написано в жанрі цікавого пригодницького роману, що захоплював і продовжує захоплювати читачів.

Але не тільки це «обрамлення» витримане в дусі нового реалізму. Найцікавіше те, що й при описах фантастичних країн, куди потрапляє Гуллівер, автор з виключною винахідливістю намагається зберегти манеру правдивого оповідача при відображенні найнеймовірніших ситуацій. Тому в усіх нескінченних пригодах Гуллівера підкреслюється найбільш імовірне і правдиве, що можна знайти у найфантастичніших речах. Всі ці пригоди подано в дусі «реалістичної фантастики», що й надає творові непереможної привабливості, яка підкоряє не тільки малого, а й дорослого читача.