§ 4* Українські ідеї про права і свободи людини

та їх закріплення в правових

та інших документах

Початок розвитку державно-правової думки в Україні мож­на'прослідкувати в окремих джерелах, починаючи з XI ст., це, зокрема; «Руська правда»; «Слово про закон і благодать» Іла-ріона (XI ст.); «Повість минулих літ» (XII ст.); «Повчання» Володимира Мономаха (XI—XII ст.); «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187 pp.); «Моління» Данила Заточника (ХНІ ст.) та ін.

Ці джерела мали релігійно-філософський і політико-право-вий зміст та були спрямовані на вирішення актуальних проб­лем того часу з питань державно-правового характеру, що стояли перед давньоруською державою. Суть 'їх зводилась до висвітлення ідей величності Русі, авторитету Руської церкви, обмеження свавілля князів і зміцнення та збереження держав­ної єдності руських народів.

Важливий етап розвитку державно-правової думки для те­риторій, на яких знаходиться наша держава, був пов'язаний з

¹ Рабінович П. Проблеми юридичного забезпечення прав людини (за­гальнотеоретичний аспект) // Український часопис прав людини. - 1995. -№ 2. - С 16-23.

-60-

перебуванням України в XV—XVI ст. у складі Великого князів­ства Литовського, яке, особливо в перші свої роки, було біль­ше слов'янською, аніж литовською державою. 90 відсотків йо­го населення складали слов'яни. Саме тому литовські князі здійснювали щодо цих народів політику нейтралітету.

Найбільшу цінність з позиції ідей державно-правової думки становив Литовський статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні в XVI—XVIII ст. і мав три редакції: 1529,1566 і 1588 pp.

У цьому документі визначалися гуманістичні ідеї та принци­пи того часу:' а) ідеї суверенності народу і держави; б) рівності всіх перед законом; в)' засудження деспотизму; г) особистої не­доторканності: д) юридичного захисту прав людини; є) особис­тої відповідальності перед законом та ін.

Окремі державно-правові ідеї і теорії цього періоду (XVI— XVII ст.) висвітлюють такі релігійні твори: «Алокрисис» (X, Філалет, 1598 p.); «Пересторога» (1606 p., автор невідо­мий); «Трелос» (М. Смотрицький, 1610 р.); «Портестация» (І. Борецький, 1621 р.); «Палинодия» (3. Копистенський, 1619-1622 pp.).

Ці твори таврували відступництво української знаті від пра­вославної церкви; протестували проти насильницьких дій уніа­тів щодо. української культури, обрядів українського народу; змальовували нужденне становище православної церкви та ук­раїнського народу; виступали за звільнення українського наро­ду з-під польсько'шляхетської неволі; закликали до єдності ук­раїнського, руського і білоруського народів; вимагали організа­ції на демократичних засадах світських і церковних справ. '. Цікавим релігійним твором, в якому містяться ідеї захисту віри, погляди на звичаєве і писане право, обов'язковість вимог писаного права для всіх суб'єктів, вимоги захищати державою права і свободи людини та громадянина, є «Апокрисис» Хрис­тофора Філалета (Христофора Бронського). На його думку, порушення прав і свобод людини підриває основи, на яких ба­зується держава.

Виразником інтересів кріпаків і міської бідноти, їхніх прав і свобод був Іван Вишенський (1545—1620). Він обґрунтовував демократичні ідеї рівності, вимагав рівності й однакової відпо-

-61-

відальності за свої прорахунки як для підвладних, так і для владноможних осіб, що мають переваги перед іншими лише завдяки наявності владних повноважень. Владноможні повин­ні підкорятися законам, що не суперечать природі самої люди­ни, прагнути до загального добра, нести відповідальність за свої вчинки. Вишенський розрізняв моральну, юридичну і май­нову рівність. Для досягнення ідеального суспільства необхідно самоудосконалення людей.

Певний внесок у розвиток ідей прав та свобод людини в Ук­раїні в XVII—XVIII ст. зробили прогресивні діячі Києво-Моги-лянської академії — Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Ба-ранович, Іоанікій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Данило Туптало, Григорій Сковорода.

Видатним вченим, з працями якого пов'язаний розвиток ук­раїнської державно-правової думки, був професор Києво-Мо-гилянської академії Феофан Прокопович (1681—1736). У сво­їх працях «Регламент духовний» (1721) і «Правда волі монар­шей» (1722) він висвітлює ідеї зміцнення світської влади, її не­залежності щодо влади церковної, обґрунтовує теорію суспільного договору, вважає, що народ не має права розірвати суспільний договір і повинен виконувати обов'язки та підкоря­тися. Передавши свою владу правителю, народ ніяким сувере­нітетом не володіє. Верховним правителем має бути освічений монарх, який не підкоряється громадянським законам і дії яко­го виправдовуються лише кінцевою метою, в основі якої ле­жить загальнонародна користь.

На відміну від Прокоповича, погляди широких народних мас на права і свободи відстоював Григорій Савович Сковоро­да (1722—1794). Об'єктом його філософії була людина з її земними справами, думками і міркуваннями, прагненням до щастя, правди та справедливості. Г. Сковорода засуджував крі­посне право, феодальну систему суспільних відносин з її зако­нами і судочинством, за якої має рацію той, хто сильніший, а «якщо убогий, тоді і бідний і дурний». Він був ворогом монар­хічного ладу, царської влади, тиранії, найбільшим здобутком людини визнавав волю; відстоював республіканську форму правління, в якій вбачав забезпечення рівних прав усім лю-

-62-

дям; методами досягнення ідеальної державності бачив просві­ту і моральне самовдосконалення.

Значний внесок у розвиток ідей прав і свобод людини в Ук­раїні зробив Яків Павлович Козельський (1728—1764). Його погляди базувалися на природному праві та суспільному дого­ворі та зводилися до такого: а) природний стан людей він вва­жав неідеальним і надавав перевагу більш прогресивному дер­жавно-правовому етапу розвитку людства; б) позитивні зако­ни мають грунтуватися на природному праві, інакше їх не можна вважати справедливими; в) всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа мають нести взаємну відповідальність за виконання умов суспільного дого­вору; г) як рівноправна сторона договору, члени суспільства мають право розірвати договір та укласти новий; д) зміну сус­пільних порядків він бачив у реформах, просвіті людей, вихо­ванні в них вміння застосовувати справедливі закони з метою мирного їх існування і розвитку.

Наступний етап розвитку ідей про права і свободи людини в Україні пов'язаний з працями Михайла Олександровича Мак­симовича (1804-1873), відомого українського вченого, що займався природничими науками, історією, філософією, етно­графією, був першим ректором Київського університету, мав великий вплив на вітчизняних діячів (зокрема на М. С. Гру-шевського).

М. О. Максимович був прихильником централізованої вла­ди. Кріпосне право він вважав найбільшим злом, що супе­речить суспільному прогресу, виступав проти безправного і протиприродного положення селян. Розглядаючи шляхи по­кращення суспільного устрою, Максимович виходив з ідеї про­світи, реформ, виховання людини як захисника справедливості.

Виразником ідей буржуазного лібералізму щодо царського режиму був Микола Іванович Костомаров (1817—1885), який очолював ліберально-буржуазне крило таємної політичної організації в Україні - Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Основні погляди М. І. Костомарова було висвіт­лено у Програмних документах цієї організації. їх сутність можна сформулювати таким чином: а) критичне відношення до самодержавного устрою Росії; б) вимоги скасування кріпос-

-63-

ного права; в) юридичне закріплення рівності, скасування смертної кари і тілесних покарань, свободи торгівлі, совісті; г) освіта народу; д) встановлення демократичного режиму і створення загальнослов'янської федерації з широкою політич­ною автономією об'єднаних народів; є) реформістські методи зміни суспільного устрою.

Революційно-демократичне крило цієї організації очолював Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), видатний україн­ ський поет. У своїх поетичних і публіцистичних прозово-ху­ дожніх творах він висвітлював і проблеми прав людини, об­ ґрунтовував думку про можливість революційного шляху зміни суспільного; устрою в царській Росії та повалення самодержав­ ства (поема «Гайдамаки» (1841), вірші «Заповіт» (1845), .«Я.не нездужаю нівроку» (1858) та ін). • : •

Т. Шевченко обстоював ідею республіканського самовряду­вання народу, спільно-колегіального здійснення влади, на осно­ві суспільної власності. При характеристиці права Т.. Шевчен^ ко вимагав правдивого змісту закону, в якому слід поєднати правду, істину, • справедливість. Критично оцінюючи закони Російської держави, він виступав проти антинародного законо­давства і здійснення правосуддя, відсутності юридичних прав у селян. Ці ідеї звучали у таких його творах, як «Кавказ», «Сон», «Щоденник». Аналізуючи погляди Т. Шевченка на права і сво­боди людини, слід зазначити, що йому найбільш близька при­родна концепція права, адже він є одним з перших вчених в Україні, який.виклав розуміння моральності права, відповідно до якого праву повинна бути притаманна риса соціальної спра­ведливості, природні права людини не підвладні свавіллю дер­жави, закони, які обґрунтовують і закріплюють свавілля, екс­плуатацію, гноблення не можуть вважатися правовими.

Друга половина XIX ст. позначена поглядами на права і сво­боди людини таких українських демократів, як М. Драгома­нов, І. Франко, С, Полонинський, О. Терлецький.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) у своїх по­глядах на права і свободи людини поєднував утопічно-соціаліс­тичні і конституційно-демократичні ідеї. В кінцевому підсумку, при остаточній розробці моделі кращого майбутнього перева­жили соціалістичні ідеї. Шляхом до їх досягнення він бачив

-64- '•

формування конституційно-правових законів і ліквідацію абсо­лютизму.

У своїй моделі кращого майбутнього М. Драгоманов пропо­нував: а) нову демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території, та інтересам окремої людини; б) соціальну феде­ративну республіку; в) обстоював наділення всіх громадян де­мократичними правами (свободою слова, друку тощо), впро­вадження місцевого самоврядування, рівноправність всіх наро­дів; г) таку схему державного устрою: вільні народи об'єд­нуються у вільні суспільства, суспільства — в федерацію громадян у межах України, остання стає членом федерації на основі федеративного договору народів Росії, а потім об'єдну­ється у федерацію всіх слов'янських народів і народів світу; д) закон і право, які б відображали волю трудівників. Головне призначення права, на його думку, — в закріпленні прав люди­ни і громадянина.

Виразником інтересів пригноблених мас Галичини був Іван Якович Франко (1856—1916). Як відомо, в кінці XVIII ст. За­хідна Україна перебувала під владою Австро-Угорщини і мала статус напівколоніальної країни. Світогляд ї. Франка як поета, історика, суспільного діяча формувався під впливом Т. Шев­ченка і російських революційних демократів. Суть його погля­дів зводиться до такого: а) він був знайомий з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, що обумовило схожість його поглядів на права і свободи людини з марксистськими; б) у своїх пое­тичних творах та інших працях критикував пережитки феода­лізму і брехливість ідей раннього капіталізму, змальовував тяжке положення селян і робітників; в) закликав до револю­ційної боротьби, щоб покінчити з пригнобленням народу; г) перехід до соціалізму бачив у селянській артілі, не виключав поступового переходу; д) детально розглядає форми держав різних типів, акцентуючи особливу увагу на буржуазній дер­жаві та на Російській абсолютній монархії; є) економічну і со­ціальну основу майбутнього суспільства він бачив у необхіднос­ті знищення експлуатації шляхом скасування приватної влас­ності, запровадження загального обов'язку працювати всім, розподілу суспільних благ на засадах рівності; ж) І. Франко

З 3-50 .65-

відмежувався від анархізму і визнавав необхідність держави, що повинна бути наповнена новим змістом. Домінуючими функціями держави він визнавав політичну, економічну і куль­турно-виховну; з) шляхи вирішення національного питання бачив у добровільному федеративному союзі, що засновувався на принципі демократичної рівності всіх його членів. Планував поступово здійснити перехід до федерації народів України; фе­дерації у межах звільнених народів Росії; об'єднання слов'ян­ських народів; всесвітнього федеративного об'єднання демок­ратичних республік.

Правові погляди І. Франка формувалися на основі теорій відродженого природного права та соціологічній теорії Ерліха. Водночас він критично ставився до деяких положень цих тео­рій. Право він розумів як таке, що пронизано ідеями і принци­пами гуманізму, справедливості, що регулює відносини між людьми з володіння, використання і розпорядження результа­тами праці та охороняє волю і недоторканність особи. Право і закон він розглядає як нетотожні поняття.

Ідеї прав і свобод людини в Західній Україні висвітлювали Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) і Остап Сер­гійович Терлецький (1850—1902). Сутність їх поглядів зво­диться до такого: а) вони виходять з ідеї соціально-політичної рівності; б) виступають за реальну, а не декларовану свободу; в) О. Терлецький сутність права вбачав не тільки у словесному вираженні норми права, а передусім у правильному впрова­дженні його в життя; г) вони виступали за рівність політичних і цивільних прав та знищення класів і в цьому вбачали реалі­зацію принципу соціальної справедливості; д) ідеалом майбут­нього суспільства вони бачили народну федерацію громад, що заснована на повній політичній рівності кожного громадянина і повному внутрішньому самоуправлінні.

Майбутню Україну вони бачили як федеративну демокра­тичну республіку добровільно об'єднаних громад, а в подаль­шому — члена всенародної вільної спілки, інтернаціональної федерації.

Під громадою вони розуміли основу для ведення господар­ства, центр політичного самоуправління, що об'єднує в собі за­конодавчу, виконавчу та судову владу.

-66-

Важливу роль у розвитку поглядів на права і свободи люди­ни в Україні кінця XIX—початку XX ст. відіграли праці укра­їнських теоретиків національної державності М. Грушевського, В. Винниченка та правознавців О. Кістяковського, Б. Кістя-ковського, М. Володимирського-Буданова, О. Єфименко.

У цей період у суспільній думці провідне місце посідали від­носини України і Росії з позиції державно-правових питань. Розглядалися два напрями підходів до розв'язання цього пи­тання: 1) федеративний союз України з Росією; 2) розірвання зв'язків України і Росії та утворення самостійної Української держави.

Перший підхід домінував до жовтня 1917 p., а другий — піс­ля жовтневих подій у Росії. Одним з виразників цих ідей був Михайло Сергійович Грушевський, вчений-іеторик, голова Центральної Ради. Його наукова концепція містила певні про­тиріччя, хоч в основі своїй залишилася незмінною. Він вва­жав, що не було загальноруської історії, як не було і немає за-гальноруської народності. Існувало й існує три різних слов'ян­ських народи: російський, український і білоруський. Творцем і фундатором Київської держави він вважав лише українсько-руську народність. Ця концепція знайшла своє відображення у матеріалах Центральної Ради. Національна ідея визначалась як рушійна сила еволюційного розвитку украшського народу. Як творчий чинник політико-правового розвитку України роз­глядалася національна боротьба. Право визначалося як сполу­чення норм, що відображають соціальну солідарність об'єдна­них у націю людей. Вже на початку XX ст. М. Грушевський обгрунтував доктрину національно-територіальної автономії України: створення украшського сейму, національних органів управління і контролю, децентралізацію держави та організа­цію самоуправління в межах національних територіальних одиниць. Свої погляди до жовтня 1917 p. M. Грушевський ви­клав у статті «Вільна Україна». їх суть можна сформулювати у таких положеннях: широка автономія України в федеративно­му зв'язку з Росією; виступ проти націоналізму і шовінізму. Він писав, що «...оборонці національності не будуть націона­лістами. Ми добуваємо державне право не для того, щоб пану­вати над національними меншинами України. Права націо-

3*

-67-

нальних меншостей буде забезпечено! Мова 'іх буде прийнята в законах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум. Де буде відповідне число учнів тої чи іншої народності, вони матимуть змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релі­гійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономно­го скарбу України»¹.

На з'їзді народів у Києві, який організувала Центральна Ра­да у вересні 1917 p., захищаючи ідею федерації, М. Грушев-ський закінчив свою доповідь такими словами: «Росія..,, щоб врятуватися від загибелі повинна конче стати федеративною». У цей час М. Грушевський ще не був прихильником повної са­мостійності України. Він зазначав, що ми розглядаємо федера­цію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових пер­спектив, які вже давно відкрились провідним розумом люд­ства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до фе­дерації всього світу².

Але вже у 1918 р. у праці «На порозі нової України» М. Гру­шевський виступив за повну самостійність Української держа-, ви. Він вважав, що національно-нолітичний рахунок дійшов особливо високих позицій стосовно закріплення самостійності і незалежності Української республіки. Він критикував позиції тих, хто відстоював орієнтацію на Москву і Росію. На історич­них фактах доводив, що Україна та її народ — це держава і на­род західної культури та виступав за орієнтацію України на за­хід.

Неоднорідністю позначені й погляди Володимира Кирило-вича Винниченка (1890—1951), який дотримувався лібераль­них позицій. В одному зі своїх творів В. Винниченко писав, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, ко­ли в її основі не примус, а добра воля її складових частин.

Г рушевський М. Вільна Україна // Українська^суспільна політич­на думка в XX ст. Документи і матеріали. — Нью-Йорк, 1983. - Т. 1. Сучасність.

о

Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002 - С 157-158.

У праці «Наші орієнтації» В. Винниченко зазначав, що для Ук­раїни не може бути корисною орієнтація ні на аветро-німець-ку, ні на російську державність. Повинна бути самоорганізація української демократії, надія тільки на себе, на свою організа­ційну міць. Виступаючи на засіданнях Центральної Ради, він проголошував, що не можна в справі національного відро­дження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі. Для розвитку кожної нації, на думку В. Винниченка, повинна бути своя державність. Але він застерігає від націо­нального тоталітаризму, закликає не допускати в свою психіку тоталітаризму і не одурювати такою політичною ідеологією се­бе' й інших¹.

Український вчений-юрист Олександр Федорович Кістя-ковський (1833—1885) - автор більше 70 праць у галузі кри­мінального права і процесу — свої правові ідеї зафіксував у «Щоденнику». Суть 'їх полягає у такому: 1) він виступав за прогресивний конституціоналізм, за конституційну монархію в Росії, як перший крок до політичної свободи; 2) вимагав на­дання демократичних прав: а) недоторканності особи, крім ви­падків вчинення злочину; б) свободи слова і віросповідання; в) права зборів і об'єднання у корпорації; г) місцевого та дер­жавного самоврядування; д) права народу на розпорядження державним бюджетом, є) загального виборчого процесу; ж) права відозви посадових осіб; з) судову підзвітність чинов­ників; і) законність у діяльності органів влади й управління; к) владу суспільної думки; 3) національне звільнення україн­ського народу він бачив у юридичній рівності щодо всіх націо­нальностей, що проживають на території Росії; 4) виступав за позитивне право. Одним з джерел права О. Кістяковський вва­жав судову практику, що є багатшою порівняно із законом.

Ще сучаснішими виглядають міркування про державу та право його сина — Богдана Олександровича Кістяковського (1888—1920), що був видатним вітчизняним філософом пра­ва. Його правові ідеї, викладені спочатку в різних статтях, а в 1916 р. — у книзі «Социальные науки и право», не втратили

¹ Теорія держави і права / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін. - К.: Юрінформ, 1995. - С. 17.

-68-

-69-

огодні. Суть їх у такому: 1) існує кілька

своєї актуальності й сьоі. _а) державно-примусове; б) соціологіч-наукових понять права: нормативне; д) технічне, чи практичне, не; в) психологічне; г) %_к явище єдине, а кожне з понять права Він вважав, що право я^р^у _що однаково важливі в науці; розкриває якусь його сі_)жаВу _Bj_H будує виходячи з того, що дер-2) свої роздуми про дері_)Ю суспільного організму й існує там, де жава є відомою формов>д Найліпшою формою державного бут-існує суспільство і Hapoj Правовою він вважає таку державу, в тя є правова держава. _BHj _межі_{? влад}а є обмеженою і підзакон-якій владі відведено пе%_и державі керують не особи, а загальні ною. У сучасній правов^_{ових норм} д_о юридичних засад право-правила у вигляді прав<_{ковськии} відносив: а) недоторканність вої держави Б. Кістяц_{ставництво що} забезпечується народом; особи; б) народне предо_а солідарність нації, що гарантується за-в) солідарність влади 1%^. 3) держава і право - це дві складні гальним виборчим прав^^го _явищаі пр_{аво є} началом, з якого сторони одного і того с

складається держава, альними є правові погляди українського

Цікавими та оригіна^д ф_ЛЄгонтовича Володимирського-

вченого-юриста Михщ^ _{автора понад} юО праць в галузі істо-

Буданова (1838-1916_И Білорусії та Польщі. Суть його погля-

рії права Росії, Україні такому: 1) для нього не існує держава і

дів на право полягає Укретного народу. Процес появи держави

право взагалі, без кош_Вщу_альним д_ЛЯ відповідних націй: фран-

і права він визнає інди|_{иське ТО}що. Відправне джерело виник-

цузьке, німецьке, poci_t _ ц_Є наявність етнічної групи з її особ-

нення держави і права, продукт діяльності не держави, а всієї

ливостями; 2) право ^_ише формулює право, що виступає як

нації. Законодавець Лзу_ЖЧИИ ніж право; 3) його роздуми про

народна воля. Закон і слов'янського права, головними рисами

право втілилися в ідеі_народопредставництво; б) об'єднане во-

якого він вважав: а) мінування публічного права над приват-

лодіння землею; в) до^ „ дідовими здібностями.

ним; г) оцінку особи }_ших українських і російських вчених-

Одним з няШпоЩдра Яківна Єфименко (1848-1919) -

юристів була Олексаі)щ_К етнограф, суспільний діяч. Себе

видатний юрист, іст(,_{а до} прихильників ідеї народності та об-

О. Єфименко відноси.

- 70 -

щинного об'єднання. Правові її ідеї полягають у такому: 1) во­на вважала, що капіталізм в Росії має свої особливості та що його можливо реформувати, спираючись на селянство; 2) у поглядах на право надавала перевагу звичаєвому праву, нега­тивно ставилася до нормативного визначення права; 3) обсто­ювала ідею створення національного руського права на відміну від західноєвропейського, в основі якого повинні лежати санк­ціоновані звичаї, а не нормативно-правові акти; 4) держава має захищати економічно слабких, ліквідувати межі між зако­ном і життям, між народним правом і правом законним, щоб забезпечити в суспільстві соціальну справедливість.

Отже, в умовах національної ідеї у працях вчених-юристів чітко простежуються основні правові позиції демократизації прав і свобод людини в Україні.

Права і свободи людини в Україні було юридично закріплено в ряді конституційних законів на різних етапах розвитку нашої держави. Український конституційний процес має давні істо­ричні традиції. Ще в період Київської Русі на вічі укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської Правди». Цей доку­мент мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально-та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Торговельні, житло­ві, спадкові та кримінально-правові відносини встановлювали­ся у нормативному договорі поміж Цісарем Турецьким і Вій­ськом Запорозьким з народом руським щодо торгівлі на Чорно­му морі, де закріплювалися відповідні суб'єктивні права і юри­дичні обов'язки¹.

У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 p., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну держа­ву, водночас встановлювала цілу низку демократичних для свого часу державних інституцій. У ній було закріплено поло-

Пріцак О. Український Чорноморський Флот в часи Богдана Хмель­ницького // Літературна Україна. - 1992. - 25 червня.

-71-

ї І

ження, що до обов'язку Гетьмана входило «пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладати надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... Через це нехай пани Пол­ковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не нава­жуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (ко­заків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх урядів чи в їхньому особистому підданстві...»¹.

За часів перебування України у складі Російської імперії суб'єктивні права та юридичні обов'язки людини регулювалися Зібранням малоросійських прав та збірником «Права, за якими судиться малоросійський народ». У цих нормативних актах закріплювалися шлюбно-сімейні, цивільні, кримінально-право­ві та процесуальні, земельні та деякі інші суб'єктивні права та юридичні обов'язки².

Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства й організацією у бе­резні 1917 р. Української Центральної Ради. Перший Універ­сал Центральної Ради започаткував становлення української державності та розглядався як «статут автономії України».

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. Другого Універсалу Української Центральної Ради, який можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. В Другому Універсалі проголошувався намір підготувати про­екти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Цен­тральною Радою 20 листопада 1917 р. Третього Універсалу, який проголошував встановлення вже не автономних, а феде­ративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ра­ди не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні про-

Хрестоматія з правознавства: 36. нормат. документів / Уклад.: І. П. Козинцев (керівник), Л. М. Козаченко. - 2-е вид., доп. - К., 1998 -С. 20-21.

Історія держави і права України: Хрестоматія. - К., 1996. - С 148-179.

позиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. був прийнятий Четвер­тий Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою укра­їнського народу».

Надаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, пра­вової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Ук­раїні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свід­чить текст Конституції УНР 1918 р. Статті 5—20 Конституції закріплювали демократичні права і свободи, а саме: а) грома­дянські права: на життя, честь і гідність, особисту недоторкан­ність, свободу совісті, таємницю листування, свободи слова, друку, сумління, перемін місця перебування та ін.; б) політич­ні права: участі в управлінні державою, місцевим життям, участі у виборах державних органів і органів місцевого само­врядування та ін.; в) соціальні та культурні права: на освіту, користування національною культурою та ін.; г) економічні права на працю та страйк та ін.¹. Вона, на жаль, так і не на­брала чинності, у день її прийняття в Київ увійшли німці. По­чалася доба Гетьманату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів часів Гетьманщини насам­перед слід згадати гетьманську «Грамоту до всього українського народу» від 29 квітня 1918 p., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивіліза­ції, цілковиту свободу приватного підприємництва й ініціати­ви. В той самий день, 29 квітня 1918 p., було прийнято уста­новчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий дер­жавний устрій України», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян», у спеціальному роз­ділі «про закони» наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також «про Раду Міністрів і про мініст­рів», «про фінансову Раду», «про Генеральний Суд».

¹ Конституційні акти України 1917-1920 pp. - К., 1992. - С. 73-77.

-72-

-73-

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади прийшла Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винни-ченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який пізніше став її головою. Серед правових ак­тів Директорії, що мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 p., за­кон про тимчасове верховне управління та порядок законодав­ства в Українській Народній Республіці, закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний за­кон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення україн­ського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Кон­ституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 p., здебіль­шого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 p., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення в 1922 р. Союзу Радянських Республік і прийнят­тя в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані голо­вним чином з розподілом компетенції між союзною і республі­канською владою.

У грудні 1936 p., тобто в самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену найде -мократичнішою у світі. Конституція Української РСР, прийня­та в 1937 р. на основі «сталінської Конституції», повністю по­вторювала її основні положення. В Конституції закріплювали­ся демократичні політичні, соціальні, культурні та особисті права громадян.

Ліквідація культу особи Сталіна, певне розширення повно­важень союзних республік наприкінці 50-х років, декларуван­ня того, що Радянський Союз із держави диктатури пролета­ріату перетворився на загальнонародну державу, певні кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відкрито опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні кос-

-74-

метичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повніс­тю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України. В ній були закріплені: а) політичні права: обирати і бути об­раним, здійснювати управління державою, критикувати дер­жавних службовців та ін.; б) економічні права: на працю, на відпочинок та ін.; в) соціальні права: на матеріальне забезпе­чення, на житло, на охорону здоров'я та ін.; г) культурні пра­ва: на освіту, на літературну, художню та наукову творчість та ін.; д) особисті права: на недоторканність особи, житла, осо­бистого життя та ін.

Отже, нормативні документи в Україні, починаючи з Київ­ської Русі, закріплювали певні суб'єктивні права і свободи лю­дини та громадянина. Поряд з правами закріплювалися і юри­дичні обов'язки.

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

1. виникнення і розвиток суб'єктивного права людини має давню історію, останнє невід'ємне від історії виникнення і роз­ витку самої людини як соціальної істоти;

2. на різних етапах розвитку суспільства права і свободи людини мають різний зміст;

3. змістовно найбільш повного обсягу права і свободи осо­ бистості набувають в умовах громадянського суспільства і фор­ мальної рівності;

4. сучасна характеристика і зміст прав та свобод людини і громадянина вбирають в себе значну частину можливостей і характеризуються відповідним рівнем соціального життя в су­ часній державі та громадянському суспільстві.

-75-

Громадянське суспільство - це люди, які думають і діють незалежно від держави.

(Дж. Сорос)

РОЗДІЛ 91

Громадянське суспільство -

основа виникнення й існування прав,

свобод та обов'язків людини і громадянина