Генеалогія

Важливим є розуміти поняття генеалогії, бо вона стала ключовим терміном в постмодерністській течії міжнародних відносин. Генеалогія, простіше кажучи, це стиль історичної думки, який надає і фіксує зміст відносин між силою і знаннями. Це мабуть, найвідоміша думка Ніцше про концепції походження. Роланд Блейкер (2000: 25) пояснює: генеалогію "зосереджує увагу на процес, за допомогою якого ми будували початок і надавали зміст зображенню минулого, яким ми тепер постійно керуємося у нашому повсякденному житті і яке встановило чіткі межі політичних і соціальних параметрів. Це форма історії, яка вводить в історію, і включаю та зосереджує увагу на ті речі які не бралися до уваги, включаючи речі або думки які були сховані, закриті, або виключені з поля зору підчас написання історії.

Мається на увазі, що генеалогія пов'язана з боротьбою за правдиву історію, в якій розкриваючи сховані процеси, щоб можна було створити єдину історію, яка розгортається цілісно з початку, серединою і кінцем. Історія, з генеалогічної точки зору, це не наявність поступового розкриття істини і сенсу. Швидше, це фази "нескінченно повторюваної гри влади" (Фуко 1987: 228). Історія відбувається у вигляді серій панування, а також обмеження в знанні і силі, і завданням генеалогії є розплутати історію, виявити різноманітні траєкторії, які сприяли розвиткові або навпаки скриті суб'єктами, об'єктами, сферами діяльності і областями знань. Крім того, з генеалогічної точки зору не існує жодної великої історії, але існує багато переплетінь історій.

Як наслідок, відбулися видозміни в їх ритмі, темпі, і відношенні влади і знаннь.

Генеалогія підтверджує перспективізм, який заперечує можливість визначити походження і значення історії об'єктивно. Генеалогічний підхід є анти-есенціалістським в орієнтації, стверджуючи, що всі знання знаходиться в конкретний момент часу і конкретному місці і походить з суб’єктивної точки зору. Суб'єкт пізнання знаходиться, або поміщений в політичній та історичній ситуації, і вимушений діяти відповідно до загального прийнятого поняття і категорії знань, де знання є умовними. Як наслідок не існує неоднорідності можливих контекстів і позицій, але і не існує Архімедової точки зору, яка б перевершувала всі інші, не існує "істини", і це тільки конкуруючі точки зору. Аналіз Девідом Кемпбелом Боснійської війни в національному контексті (1998) підтверджує і нагадує нам, що "ті ж самі події можуть бути представлені в значно різний спосіб із суттєво різним змістом (1998: 33). Дійсно, результатом його аналізу є те, що Боснійську війну можна розглядати не лише через якусь одну точку зору.

У зв’язку з відсутністю універсальної системи відліку або всеосяжної точки зору, нам залишається розглядати безліч точок зору. Як Ніцше (1969: III, 12) висловився: "Існує лише суб’єктивне бачення, тільки суб’єктивне "знання". Сучасна ідея, чи ідеал, вміщається в постмодернізмі в ніцшевське визнання того, що завжди є більш ніж одна точка зору, і що кожна точка зору має в собі певний набір цінностей. Крім того, ці точки зору не просто пропонують різні погляди на "реальний світ", але й саму ідея "реального світу" яка пізніше була "скасована" , залишивши тільки інтерпретації, або як називає це Деррід (1974: 158), тільки "текстуальність".

Таким чином, точки зору не розглядаються просто як оптичні пристрої для розуміння "реального світу", такі як телескоп чи мікроскоп, а є частиною "реального світу". Для постмодернізму, за Ніцше, точка зору є невід'ємною частиною складової "реального світу", не тільки тому що це є наш підхід до нього, а тому, що вони є основним і цінним його елементом . Поняття "реального світу" походить з різних точок зору та інтерпретацій, жодна з яких не може претендувати на відповідність до дійсності. Таким чином, вони є компонентами об'єктів і подій, що входять до складу "реального світу". Як пояснює Кемпбелл, а за Хейденом Уайтом, розповідь є центральною не тільки для розуміння подій, але і для становленні цієї події. Це те, що Кемпбелл (1998а: 34) має на увазі під "викладом реальності". Відповідно до такої концепції, події набувають статусу "справжніх" не тому, що вони мали місце, а тому що вони є в пам'яті, і оскільки вони мають місце в розповіді (1998а: 36). Виклад таким чином, не є просто репрезентацією деяких події, це засіб, за допомогою якого набувається статус реальності подій. Але історична розповідь також виконує важливі політичні функції, які можуть бути використані в якості ресурсів в сучасній політичній боротьбі (1998а: 84, 1999: 31).

Подія під назвою "вересень 11" є аргументованим прикладом. Як його слід розуміти, чи це терористичний акт, злочин, акт зла, військові дії, або акт помсти? Можливо, його краще розглядати як приклад "Іслам-фашизму" чи зіткнення цивілізацій? Або, можливо як "віддача"? Крім того, які характерні дії чи бездіяльність складають цю подію? Чи події "11 вересня" почалися о 8:45 ранку, коли американський рейсовий літак врізався у вежу Всесвітнього торгового центру, або о 7:59 ранку, коли літак вилетів з Бостона? Чи це почалося, коли злочинці почали планування і підготовку до атаки? Або це почалося ще раніше, в якості реакції (проте невиправдане) політики США на Близькому Сході? Ці питання показують, що подія "11 вересня" це лише складена розповідь, яка об'єднана низкою подій і тим самим набуває значення.

Цілком можливо, як говорить Дженні Едкінс (2002: 245-6), такі події, як "11 вересня" не можуть приносити досвід в будь-якому нормальному сенсі. Швидше, вони переходять межі досвіду і наші звичайні соціальні та мовні рамки. Він, як і Едкінс, застерігає про поспішні спроби виправити значення "11 вересня". Зокрема, він показує, що, незважаючи на те, що Білий дім стверджує про безпрецедентний характер терактів 11 вересня, "війна з тероризмом" повертається в минулу практику ведення зовнішньої політики, за його словами це перетворилося на "холодну війну" (1999: 17) . "Це повернення минулого означає, що у нас є різні об'єкти ворожнечі, різні союзники, але та ж сама структура зовнішньої політики" (2002а: 18). Синтія Вебер (2002) робить аналогічні міркування, стверджуючи, що напад на Перл-Харбор 7 грудня 1941 забезпечують основу для пояснення американської військової відповіді сьогодні. "Вересень 11" таким чином тлумачиться, так само як "7 грудня". Для постмодернізму, зображення будь-якої політичної події завжди буде чутливе до конкуруючих інтерпретацій.

Генеалогія є нагадуванням про істотний агонізм в історичному складі тотожності, єдності, дисципліни, суб'єктів та об'єктів. З цієї точки зору, "вся історія, в тому числі виробництво порядку, сприймаються в умовах нескінченних політичних зіткненнь декількох воль" (Ешлі 1987: 409). Метафори війни і битви займають центральне місце в генеалогії. У серії лекцій, прочитаних в Колеж де Франс у 1975-1976 роках, під назвою "Суспільство має бути захищеним", Фуко використовує генеалогію для аналізу владних відносин у державі. Він досліджує історико-політичний дискурс, починаючи з кінця цивільних і релігійних воєн шістнадцятого століття які розуміють під війною "постійні соціальні відносини, незнищенна основа всіх відносин та інститутів влади" (Фуко 2003: 49) . Цей дискурс, знайдений в Сера Едварда Кокса, Джона Лілберна і Генрі Комте де Боулаінвіллерса серед інших, ставили під сумнів припущення про період в якому суспільство перебуває в мирі. Замість цього, під спокоєм, мирним порядком закономірного суспільства покладений філософсько-правовий дискурс, який розуміється як "вид первісної і перманентної війни", згідно Фуко (2003: 47).

Фуко (2003: 15) характеризує цей дискурс шляхом перекручення знаменитого положення Клаузевіца: "Політика є продовження війни іншими засобами". Фуко прагне проаналізувати те, що війна стала розглядатися як зручний спосіб опису політики. Він хоче знати, коли в політичній думці з'явилось поняття того що війна служить принципом для аналізу владних відносин. Це конфліктне розуміння суспільства розходиться з розумінням кантівського лібералізму і реалізму Гоббса. Політична влада, встановлена і узаконена в суверенній державі, не приносить війну, а скоріше, "мир, і веде таємну війну" (2003: 50). Ця "війна дискурсів" відстоює подвійну структуру, яка охоплює громадянське суспільство, в якому одна група протистоїть іншій в продовж усієї боротьби.

Фуко (1987: 236) виводить твердження генеалогії про "систематичне роздвоєння особистості". Є два аспекти, по-перше онтологічний рівень: уникання підміни наміру (металелепсис). Істинність і діяльність не сприймається як така, але вони прагнуть до відповідальності за сили, які б гарантували справжню діяльність. Ідентичність або діяльність як наслідок не пояснюється. Це означає, що потрібно чинити опір спокусі приписувати сутність до дій, речей чи подій в історії, і вимагає перетворення питання "Що це? в "Як це?" Для Фуко, Ніцше і постмодернізму, є більш важливим визначити сили, які дають форму події або речі, ніж намагатися визначити його приховані, сталі сутності. По-друге, він має етико-політичну мету в проблематизуванні переважаючих утворень ідентичності, яка виявиться нормальною або природною. Він відмовляється використовувати історію з метою підтвердження сучасної істинності, вважаючи за краще використовувати його замість того, щоб порушувати справжність, яка стала догматичною, стилізованою або нормалізованою.

Гарним прикладом цього генеалогічного методу є аналіз Маї Зехфусс подій 11 вересня та війни з тероризмом. Вона кидає виклик припущенню про єдину силу і про відносини між причинами та наслідками. Як вона відзначає, припущення що події "11 вересня" були нападом на "Захід", як уряди США і Великобританії твердять, це зневажає неоднозначний характер західної ідентичності. Як мінімум, це ігнорує той факт, що західні країни є співучасниками з технологіями і виконавцями, але й ігнорує політичне інакомислення тих, хто не побажає зберегти пам'ять про загиблих, яка буде використовуватися, щоб увічнити подальше насильство (2003: 524 - 5). Наслідуючи Ніцше, Зехфус(2003: 522) також ставить питання причинно-наслідкового мислення, "причини і наслідки ..., не так легко відділити ", як це здається. Наприклад, уряди провідних країн так званої війни з тероризмом натякають, що теракт "11 вересня" призвів до війни з тероризмом. Це так як би "вересень 11 '' був " безпричинною "причиною" (Zehfuss 2003: 521), або, як ніби, за словами Джудіта Батлера (2004: 6) : "Не існує доречної передісторії подіям 11 вересня" . Але це ігнорує багато в політичній історії, яка має важливе значення для будь-якого адекватного розуміння.

Було б помилкою думати що генеалогія зосереджується лише на тому, що всі вже забули, але все ж таки Зехфусс звертає нашу увагу на політику пам'яті. Вони відзначають, що Усама бен Ладен так як і президент Джордж Буш хочуть, щоб світ пам'ятав події 11 вересня. Бен Ладен хоче, щоб світ пам'ятав страх наддержави, а Буш хоче щоб світ пам'ятав втрати невинних людей. Обидва мають інтерес до нашої пам'яті цієї події (2003: 525). Аргументом є те, що "спосіб використання пам'яті став політично потужним, особливо в Сполучених Штатах, де Білий дім експлуатує пам'ять "вересеня 11", щоб виправдати обмеження громадянських свобод усередині країни , і агресивну військову відповідь за кордоном. На їх думку, ми повинні забути поширену розповідь що заставляє нас зрозуміти що "11 вересня'' є характерною подією.

Це простежується в поглядах Фуко (1977: 31) і в його спробі "написати історію сьогодення". Історія сьогодення запитує: Як ми зробили що сьогодення здається нормальним або природнім станом? Що було забуте, й що залишилося в пам'яті історії, щоб узаконити сьогодення і сьогоднішні напрямки дій?

Одним із важливих висновків постмодернізму, з його акцентом на взаємозв'язк влади-знання і його генеалогічним підходом, є те, що багато проблем і питань що вивчаються в області міжнародних відносин є не лише питанням гносеології і онтології, але й сили і влади, які намагаються нав'язати авторитетне тлумачення міжнародних відносин. Як Деррід (2003: 105) сказав у інтерв'ю, взятому після 11 вересня: "Ми також повинні визнати тут стратегії і відносини влади. Домінуючою силою є та, яка вміє встановлювати владу, таким законним чином, щоб справді узаконитись на національній чи світовій арені ". У наступному розділі викладені стратегії, які пов'язані з дестабілізуючою панівною інтерпретацією, показуючи як будь-яка інтерпретація систематично залежить від того що вона не може пояснити.