Джерело

Повідомлення

Передавач

Приймач

Канал

Шуми

Зворотний зв’язок

Рис. 1.1: Схема комунікації (за К.Шенноном і У.Вейвером).

Така схема передбачала відносно прості та малочисельні проблеми. “Питання, що потрібно розв'язати в системі комунікації, - зазначав Вейвер, - пов'язані з обсягом інформації, потужністю комунікаційного каналу, процесом кодування, використовуваним для перетворення повідомлення в сигнал, та впливом перешкод [9].” Зазначена модель комунікації, як бачимо, зосереджувала увагу головним чином на технічних питаннях роботи засобів інформації і не звертала уваги на проблеми соціального середовища та інші важливі фактори впливу на аудиторію, які набагато ширші суто технічних. Зокрема, одним із найголовніших факторів комунікації є людський фактор. Саме він набагато ускладнює процес комунікації, інформаційної взаємодії людей, їх груп, громадських і політичних формувань у процесі спілкування.

Відомий американський теоретик комунікації Вілбур Шрамм свого часу писав: “Комунікація (принаймні людська комунікація) - це те, що здійснюється людьми (курсив авт.). Сама по собі, без людей - вона не існує. В ній немає нічого магічного, окрім того, що в неї вкладають люди, вступаючи у комунікативні зв'язки. В повідомленні немає іншого змісту, окрім того, яке в нього вклали люди. Той, хто вивчає комунікацію, отже, вивчає людей, які вступають у стосунки між собою, своїми групами, організаціями і суспільством у цілому. Вони впливають одні на одних, інформують одних і стають поінформованими з боку інших, навчають одних і вчаться в інших, розважають одних і розважаються зусиллями інших при допомозі певних знаків, що існують незалежно від кожного з них. Щоб зрозуміти процес людської комунікації, потрібно зрозуміти, як люди спілкуються між собою [10].”

Концепція комунікації В.Шрамма насамперед передбачає модель двостороннього процесу зв'язку, коли і той, хто відправляє, і той, хто отримує інформацію, діють в межах властивих їм рамок співвіднесення, взаємовідносин, що склалися між ними, та соціальної ситуації, що оточує їх. Таку модель процесу комунікації фахівці зображають у вигляді схеми поданої на рис. 1.2 [11].

Як бачимо, комунікація являє собою двосторонній процес обміну повідомленнями (сигналами), що базуються на загальновизнаних поняттях та обумовлюються як змістом взаємовідносин комунікаторів А і Б, так і соціальним оточенням.

Повідомлення або сигнали надсилаються, як правило, з метою інформування, інструктування або переконання тих осіб, об'єктів, на яких розраховані ці повідомлення. Проте кожне з таких завдань має певні особливості.

Соціальне оточення

Зміст взаємовідносин

Рис.1.2: Схема комунікативного процесу (за В.Шраммом).

Наприклад, процес інформування включає чотири наступні стадії: 1) привернення уваги до комунікації; 2) досягнення сприйняття повідомлення; 3) інтерпретацію повідомлення у спосіб, що наперед передбачався; 4) зберігання інформації для подальшого використання. Інструктування як більш вимогливий процес додає нову стадію: 5) стимулювання активного навчання та практичної дії. Процес переконання йде ще далі, додаючи шосту стадію: 6) сприйняття зміни (податливість до дії у відповідності з бажанням або точкою зору відправника звернення). Зрозуміло, перепони на шляху до досягнення бажаних результатів за допомогою інформування, інструктування і переконання зростають з появою п'ятої та шостої стадій в процесі комунікації.

Попередньо наголосимо, що у запропонованій моделі комунікації особливе значення мають два елементи:

а) стадія кодування (повідомлення, що підготовлене джерелом - комунікатором А, має бути перекладене певною мовою та надіслане до того, хто приймає повідомлення - комунікатора Б);

б) стадія розкодування (перш ніж приступити до дії, приймаючий повідомлення має його інтерпретувати, розшифрувати). Саме на цих стадіях процесу комунікації виникають численні колізії у досягненні взаєморозуміння між джерелом повідомлення та його адресатом.

Поняття “комунікація” в цьому випадку розуміється як сукупність таких ознак як стосунки, відносини, контакти, обмін, взаєморозуміння, взаємодія, що визначає спілкування як цілістне суспільне і духовне, в тому числі психологічне і моральне утворення. “Сама суть і зміст спілкування, - пишуть В.Шкляр і О.Гриценко, - дають конкретні підходи до визначення поняття комунікації:

а) зовнішній бік (знакові, вербальні та аудіовізуальні повідомлення);

б) внутрішній бік (особливості суб’єктивного сприйняття комунікатором і реципієнтом ситуації спілкування, емоційні хвилювання у зв’язку з реальними або очікуванними контактами, мотиви і цілі контактування, психологічний ефект спілкування.

Якщо зовнішній бік лежить у площині організації системи ЗМІ, їхніх домінантних станів, то внутрішній – у площині соціально-психологічної адаптованності мас-медіа і аудиторії у процесі опосередкованого спілкування. Критеріями соціально-психологічної адаптованності є дійова включенність та емоційне самовідчуття особистості. По суті обидва боки комунікаційного процесу являють собою так звану “контініум-гипотезу”, що спирається на теорію множинності [12, C. 42].”

“Визначення комунікації за допомогою категорії культури, - на думку Світлани Сарновської, - акцентовано відрізняє її сучасне значення від цінністно нейтрального, згідно з яким комунікація розглядається як мережа каналів передачі інформації, як певна абстракція, безособистісна, перетворена форма людських взаємин [13].”

У світлі розглянутого комунікативний процес, який на масовому рівні забезпечують мас-медіа в умовах демократії, слід розуміти не просто як обмін повідомленнями, а як процес взаємної інтерпретації повідомлень з метою зрозуміти їхній когнітивний сенс. Суб’єкт сприймає не когнітивну подію, а її вираз, що його надають ЗМІ та який кожен може тлумачити по-своєму. У понятті дискурсу враховуються всі ці складнощі взаєморозуміння і взаємовпливу в процесі спілкування.

З’ясування різниці між передачею інформації та комунікацією допоможе нам у подальшій диференціації засобів масової інформації та засобів масової комунікації.

Щоб визначити структуру сучасної системи ЗМІ, нам необхідно звернутись до її першоджерел.

Серед дослідників немає єдиного погляду на виникнення такого явища суспільного життя як мас-медіа.

М.І.Скуленко називав рукописні цайтунги, куранти, реляції попередниками сучасних газет [14]. А.3.Москаленко вважав, що попередниками журналістів були вістовщики, усні інформатори, квестори-складальники гіпсових газет Цезаря, шільмени у Німеччині, глашатаї на Русі, кедді - викрикувачі новин в Англії [5, C.57]. Це говорить про розмитість аргументів тих хто пов’язує появу ЗМІ суто з технічними процесами.

Соціолог Даніель Лернер писав, що люди, які живуть разом в соціальній та політичній групі – спільному “полісі” – розвивають особливі моделі та шляхи розповсюдження інформації, також як вони розвивають особливі моделі та шляхи розповсюдження інших товарів. Комунікаційні системи, що вони утворюють, є продуктами їхніх соціальних систем і віддзеркалюють соціальні цінності, дії та потреби цього суспільства [15]. Дж.Харлесс посилається на дослідження антрополога Маргарет Мід, яка вивчала три маленьких суспільства на островах Тихого океану і знайшла, що кожне з них розвило власну особливу систему комунікації, яка відображала потреби даного суспільства. Одна з груп, що були вивчені – арапеші – жили в гористій місцевості Нової Гвінеї, займались обробкою невеликих ізольованих шматочків землі на терасах у горах. Їхня основна комунікаційна система складалась з галасу та ударів гонгу, за допомогою яких скликались до купи виокремленні члени трайбу, щоб отримати подальші, більш детальні повідомлення про події. Народність манус з Адміралтейських островів напроти була суспільством спритних торгівців з детально проробленою системою чисел. Їхні барабанні повідомлення включали дуже детальну інформацію про свята, були адресовані індивідуально та засвідчені особливим підписом [16, P.25].

Отже, кожне суспільство формує свою комунікаційну систему, що відповідає його потребам. Тут залишається питання яким чином те чи інше суспільство може рухатись від рудиментарних гонгів, голосових систем, де відсутня або малорозвинена писемність, до літеральних і високотехнологічних медіа-систем, які створені сьогодні в Європі та Північній Америці. Кожне суспільство, або соціальна група розвивають свій власні засоби розповсюдження інформації,- стверджує Дж.Харлесс,- але не всі суспільства здатні створити систему засобів масової інформації. Сперечаючись з тими, хто вважає, що для перетворення примітивних або традиційних суспільств в інформаційне суспільство достатньо забезпечити відсталі країни сучасними медіа-технологіями, він доводить, що просте придбання техніки друку, радіо-, кіно- і телеапаратури, або навіть комп’ютерів не здатне утворити нового типу суспільства. Для цього, вважає вчений, треба забезпечити розвиток соціальних цінностей, споживацьких поглядів і споживацької аудиторії, тому що медіа-повідомлення, так само як інформація, розваги та реклама, є товаром. Тому для розвитку системи засобів масової інформації суспільству необхідно мати економічні можливості для виробництва медіа-технологій, підготовки кваліфікованих медіа-працівників та розвитку відповідної медіа-аудиторії, яка має час, освіту, бажання та гроші для того, щоб споживати як медіа-повідомлення, так і продукти, що вони рекламують [16, P.25-26].

В цьому зв’язку М.І.Скуленко пише що “масовий характер капіталістичного виробництва, розвиток ринкових зв’язків, ряд інших чинників вимагали налагодження регулярної інформації , що охоплювала всі основні сфери життя. Виникла реальна соціальна потреба в інструменті відбору і розповсюдження такої інформації [14].” Таким інструментом і стали мас-медіа.

Головна умова розвитку людської культури – обмін інформацією між людьми за допомогою знаків і символів. В ході такого спілкування виробляються та передаються культурні цінності, індивідуальний і соціальний досвід, як всередині поколінь, так і між ними. Таким чином, обмін інтелектуальними і духовними здобутками стає головним змістом культури суспільства, яке розвивається і трансформується завдяки цьому. Головний напрям у використанні мас-медіа в культурі – розвиток суспільної свідомості в інтересах усього суспільства. Мас-медіа не тільки визначають специфіку основних видів людського спілкування – матеріального, соціального і духовного, а й розкривають визначальну особливість їхнього функціонування на всіх етапах розвитку цивілізованої культури.

При цьому, під мас-медіа ми розуміємо спеціальні соціальні інститути, які зайняті збором, обробкою та поширенням інформації.

Саме цей термін зазвичай використовується в іноземній літературі. Але за традицією, яка вкорінилася в журналістиці ще в колишньому СРСР, термін ЗМІ (засоби масової інформації) превалює в дослідників над термінами мас-медіа та ЗМК (засоби масової комунікації). Згідно з законодавством України, поняття “засоби масової інформації (ЗМІ)” охоплює періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відеопрограми, кінохронікальні програми, інші форми періодичного поширення масової інформації. Друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним накладом; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо [17].

Втім необхідно підкреслити, що у нашу епоху відбувається бурхливий розвиток медіа-системи. Ядро ії дійсно складають газетні і журнальні редакції, видавництва, студії кіно, радіо і телебачення з їх різноманітною продукцією. Але до медіа належать також інформаційні служби (телеграфні агенства, агенства преси, рекламні бюро, прес-служби, агенства паблік рілейшнз, професійні журналістські клуби та асоціації).

Останнім часом до медіа-системи відносять також соціальні інститути і осіб - засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, зайняті підготовкою і перепідготовкою кадрів. У системі все більше змінюються інститути видання, служби зв’язку , в тому числі космічного, і доставки інформаційної продукції, виробників засобів, що використовуються в журналістиці, тощо.

У зв'язку з інформаційними потребами розширюється мережа рекламних компаній. прес-служб при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях. Все більше утверджується нова галузь інформаційної діяльності -паблік рілейзшз (зв'язок із громадськістю). В Україні стали популярними клуби та асоціації журналістів, які сприяють обміну й поширенню важливих повідомлень, соціально значущої інформації.

На сьогодні, гадаємо, до мас-медіа, якими донедавна спеціалісти, як правило, вважали кіно, радіо, телебачення, пресу, можна додати інші телекомунікації, бо за їх допомогою соціальна інформація передається на великі розташовані у різних місцях аудиторії.

Якщо розглядати структурування мас-медіа, виходячи передусім не з процесу здобуття, обробки та розповсюдження інформації, а з тих засобів, якими користуються в цьому процесі, то слід зазначити постійний прогрес техніки збирання, обробки та передачі повідомлень. Звичайно, це пов’язано з науково-технічною революцією, насамперед з прогресом у галузі телевізійних і комп’ютерних технологій. Це й створення числених домашніх відеосистем, що дає змогу віднести відео до мас-медіа, і робота штучних супутників, які обслуговують телебачення, і цифрова обробка відеозображення, яка дає змогу суттєво поліпшити його якість, і успіхи кабельного телебачення, зокрема оптично-волокниста технологія. Загальна тенденція науково-технічного прогресу в галузі мас-медіа свідчить про те, що в найближчому майбутньому комп'ютерні технології війдуть у ще більший контакт з усіма засобами масової інформації. Про це свідчить бурхливий розвиток всесвітньої комп’ютерні мережі Інтернет, електронні варіанти газет тощо. Ольга Зернецька з цього приводу повідомляє, що в США після прийняття в 1996 році “Телекомунікаційного акту” до мас-медіа зараховані навіть такі засоби індивідуальної комунікації як телефони або факси [18, C.46].

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасна медіа-система охоплює: традиційні засоби масової інформації (преса, радіо, кіно, телебачення), які складають її ядро, інформагентства, видавництва, студії, органи управління та громадські організації журналістів, прес-служби та рекламні агентства а також домашні аудіовізуальні системи, телекомунікаційні та комп’ютерні мережі.

Зазначимо, що деякі спеціалісти саме об’єднання цих галузей визначають терміном “масова комунікація”. Такий підхід до диференціації між засобами масової інформації та засобами масової комунікації на наш погляд, носить перш за все технологічний характер.

Не дивлячись на різноманітність щодо типологічних характеристик, з допомогою яких визначається кожне видання чи програма, наприклад електронні видання, або інтерактивне телебачення, засоби масової інформації в сукупності створюють цілісну систему мас-медіа. Вони взаємодіють між собою, координують зусилля, конкурують, обмінюються досягненнями й досвідом. Водночас життя постійно вносить зміни у розвиток і вдосконалення цієї системи. Ще недавно йшлося про традиційність поняття цієї системи як взаємозумовлену, із своєю координацією і субординацією, сукупність видань і програм, інформаційних агенств і центрів, а також служб, засобів доставки та інших організацій, що забезпечують їх функціонування. А сьогодні мова вже йде про залежність стуктурних відносин, про конкуренцію в межах медіа-системи, боротьбу за виживання в умовах ринку окремих її елементів.

Не має сумнівів, що саме потреба спілкування людей у ході спільної діяльності була джерелом і залишається головною рушійною силою розвитку ЗМІ. Суперечності діяльності людини, яка одночасно пізнає світ у собі і себе в світі, змінює середовище і себе в ньому, цілком відбиваються і в протиріччях діяльності ЗМІ. Оскільки людина завжди несе на собі "відбиток" суспільних умов життя, то й соціальна інформація відображає стосунки та уявлення, що побутують у суспільстві, його суперечності й проблеми. Люди, групи, класи, посідають різне місце в матеріальному виробництві і суспільній структурі в цілому. Звідсі походять суттєві відмінності й щодо інформації, які виникають між уявленнями тих чи інших соціальних прошарків.

Система мас-медіа - це єдність відповідних компонентів, які виникли в різні історичні періоди (спочатку преса, потім кіно і радіо і телебачення, нарешті, Інтернет) і являють собою її структурну сторону. Основне призначення цієї системи - безперервне відображення суспільного життя в усіх його діалектичних зв’язках і взаємозалежностях, суперечностях і конфліктах. Таким чином, медіа-система входить як складова частина в систему ширшого порядку - соціального управління суспільством, до якої належить і політична система.

Дж.Харлесс запропонував таку схему мас-медіа як соціальної системи (див.рис.1.3).

Харлесс звертає увагу на те, що на відміну від безпосередньої особистісної або публічної комунікації повідомлення мас-медіа робляться комплексом організацій, які потребують значних витрат. Їхня інформація розповсюджується публічно та швидко, але її отримувачі розпорошені у великій гетерогенній аудиторії та анонімні як для організацій ЗМІ, так і один для одного.