V' впорядкування структури та функціонування державних органів, що формують інформаційну політику держави й забезпечують відповідну безпеку в медіа-інформаційній сфері;

S створення цілісного нормативно-правового поля щодо рег­ламентації розвитку національного інформаційного прос­тору й відповідних сучасних технологій, діяльності госпо­дарських суб'єктів, забезпечення прав людини, суспільства та держави на інформацію;

^ посилення ролі держави як рівноправного й конкуренто­спроможного суб'єкта інформаційних відносин, виробни­ка та поширювача інформаційного продукту і послуг на внутрішньому й зовнішньому інформаційному просторі;

S реформування інформаційної діяльності органів державної влади в напрямі адаптації до використання новітніх інфор­маційних технологій.

Україна, як учасник європейського й глобального інформа­ційного суспільства, розвиває всі складові власної інформаційної сфери, зокрема приймає закони, які б адекватно регулювали но­вітні комунікації й об'єктивно були спрямовані на лібералізацію інформаційної політики, прискорення розвитку інформаційно-телекомунікаційної галузі, серед них — українського сегменту Ін-тернету, електронних ЗМІ тощо [72; 99; 127; 129].

Усе це можливо лише за умови ставлення владних органів до Людини як вищої ланки у цілепокладаннях державної політики, що здійснюється в парадигмі верховенства Закону й рівності всіх громадян перед ним.

Лише за умови, що політика усвідомлюється і сприймається як розробка й реалізація представниками національних еліт пев-

мої системи дсржаиних рішень в інтересах Людини, можна стнср-джуиати про відповідність декларацій і реальних справ влади у справді європейському контексті. Інакше всі спроби модернізації інформаційної політики залишаться ілюзією, а Україна опинить­ся ізольованою від світових тенденцій глобалізації і регіоналізації.

Слід ураховувати, що європейський людино-центричний під­хід поступово починає декларуватися на рівні глобальної політич­ної системи. Як підтвердив організований в Туреччині у вересні 1990 р. "круглий стіл" на тему глобальних викликів світовому розвиткові, мудрість і політичне світобачення новітньої епохи по­лягають у тому, щоб забезпечити такий хід історії, в якому б існу­ючі загрози, в тому числі інформаційні, розглядалися як виклик Людині і людській цивілізації. За такого розуміння політики не­має необхідності обстоювати збереження національно-центрист-ської ідеології в межах політичних ідеологій минулих століть.

Річ у тім, що всі без винятку європейські стратегії розвитку базуються на вищих ціннісних критеріях, у центрі яких перебуває Людина. Якими б критичними ми не були щодо західних впливів на інші держави, як би не ставилися власне до перспектив збере­ження євроатлантичної цивілізації, щоб не думали про Захід уза­галі, цілком очевидно, що ідеї провідних мислителів Європи і Америки, по-перше, мають бути закладені в основу наших стра­тегій національного і регіонального розвитку, а по-друге, заслу­говують на те, щоб стати фундаментом розвитку інформаційної політики України.

Ще один складник нашої концепції полягає в тому, що навіть за умов глобалізації відсутні реальні важелі ефективного критері-ального впливу західних демократій на ситуацію в пострадян­ських державах. Помаранчева революція в Україні підтвердила лише, що народ настільки втомився від обману, що готовий до силового тиску на владу. Але разом з тим вона засвідчила й інше: відсутність зваженої інформаційної стратегії, яка б відображала громадську думку та формувала її, позбавляє надій на можливість прискореного подолання негараздів перехідного періоду.

оц

ІНТЕГРАЦІЯ

УКРАЇНИ

У ЄВРОПЕЙСЬКИЙ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР

- •-.-••

• Правове регулювання Діяльності засобів масової Інформації і комунікації

• Загальні проблеми інформаційної безпеки

• Інформаційна політика та інформаційна безпека України на сучасному етапі

• Ринок медіа-бізнесу в Україні

и Інформаційна присутність України у світі

ИР

УЛЮІ ' Ч ДІЯЛЬНОСТІ

,0В Н 1 ОРМАЦИ І КОМУНІКАЦІЇ

Визначальним для просування України на векторах сучасно­го інформаційного простору є національна медіа-політика включно із політикою у сфері телерадіомовлення. Нині за­початковано відкритий діалог влади із суспільством, за якого мож­ливо у перманентному режимі коригувати державну політику, пос­тійно звіряючи її із загальносуспільними та груповими інтересами.

Наявна в Україні нормативно-правова база у сфері міжнарод­ної інформаційної діяльності ще фрагментарна, тому виникає не­обхідність подальшого вдосконалення і систематизації законодав­чого поля, існування якого є передумовою гарантування інтере­сів національної безпеки у сфері інформації.

Потребує, зокрема, належного юридичного обгрунтування ключове поняття "інформаційного суверенітету" як визначально­го щодо розробки принципів міжнародного інформаційного спів­робітництва.

Розв'язанню нагальних проблем мас-медіа сприятиме:

^v істотне зростання платоспроможного попиту населення на інформаційний продукт і, звичайно, позитивної мотивації, усвідомлення населенням потреби у такому продуктові;

^v розширення рекламного ринку;

зниження собівартості медіа-інформаційного продукту.

У травні 2003 р. Кабінет Міністрів затвердив "Концепцію фор­мування системи національних електронних інформаційних ресур­сів", а згодом видав Розпорядження щодо заходів із реалізації да­ної Концепції. На виконання Розпорядження було спрямоване "Положення про систему національних електронних інформаційних ресурсів", у якому, зокрема, визначені організаційна структура, регламент взаємодії, права та обов'язки головної організації і ко­ристувачів інформаційної системи, щоб привести національні електронні інформаційні ресурси у відповідність до єдиних стан­дартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими.

Що стосується проблеми захисту прав інтелектуальної влас­ності, то, по-перше, останнім часом істотно посилено контроль з

ид/

mmy правоохоронних органів за дотриманням акторських та с] міжних прав, а, по-друге, українські суди мають достатню закоі нодавчу базу для розгляду справ, пов'язаних з порушенням автод ських прав. Передовсім -- у вигляді нового Цивільного кодекс; України (2003 p.).

Свого часу істотне зростання виробництва піратської про» дукції в Україні спричинилося насамперед тим, що, на відміна від своїх європейських сусідів (Болгарії, Польщі й Росії), НІ було вжито своєчасних заходів щодо масштабної "профілактиі ки піратства". Внаслідок цього Україна фактично "компенсуі вала" нелегальне виробництво, витіснене із зазначених країн| сусідів.

Цеіпура и Україні заборонена на конституційному рівні Стаття 3 Конституції України містить таке положення: "Прав| і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова| ність діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод ЛЮ| дини є головним обов'язком держави". Стаття 54 гарантує гро! мадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторськщ прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Стаття ] стверджує: "Суспільне життя в Україні грунтується на засада)! політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жод-1 на ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.! Цензура заборонена". Врешті, ст. 34 гарантує кожному грома-| дянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження! своїх поглядів і переконань. І далі: "Кожен має право вільно! збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію] усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснен-і ня цих прав може бути обмежене законом в інтересах націо­нальної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав ін­ших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержа­ної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неуперед­женості правосуддя"

Загальні правові основи інформаційної діяльності нн ніачсні Законом України "Про інформацію". Він закріпив право громадян України на отримання інформації, права власності на інформа­цію, встановив основні принципи інформаційних відносин і виз­начив державну інформаційну політику. Відповідно до міжнарод­ного права у Законі передбачено також створення загальної сис­теми захисту інформації.

Цим Законом гарантовано:

• доступність інформації, тобто здатність системи (серед засобів і технології її обробки), в якій вона циркулкн , печувати своєчасний безперешкодний доступ субЧ к потрібної інформації, а також постійну готовність відгк автоматизованих служб обслуговувати отримані від су запити, коли в цьому виникає необхідність;

• цілісність інформації, тобто її існування в неспотво вигляді (незмінному щодо фіксованого її стану). ЯкщІ рити точніше, суб'єктів цікавить забезпечення ширше тивості — достовірності інформації, яка складається ватності (повноти і точності) відображення стану пре/ галузі й безпосередньої цілісності інформації, тобто її \ ворення. Однак ми обмежимося тільки розглядом пит безпечення цілісності інформації, оскільки питання а ності відображення виходять далеко за рамки проблеми тування інформаційної безпеки;

« конфіденційність інформації, тобто суб'єктивне визи характеристики (властивості) інформації із вказівкою н хідність уведення обмежень на коло суб'єктів, що маю туп до даної інформації. Конфіденційність забезпе здатністю системи (середовища) зберігати вказану інфо в таємниці від суб'єктів, які не мають повноважень на до неї. Об'єктивні передумови такого обмеження дост інформації для одних суб'єктів полягають у необхідне хисту законних інтересів інших суб'єктів інформаційн носин.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет ни Верховна Рада України практично одразу розпочала р( законодавчого забезпечення діяльності засобів масової ін ції. На перших порах (до прийняття Конституції і законі незалежної держави) діяла постанова «Про введення в дн ну СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації"» голошувалося, що "положення про реєстрацію засобів І інформації, передбачені ст. 8 і 9 названого Закону, поши ся на ЗМІ, створені до введення в дію цього Закону. За засоби масової інформації підлягають реєстрації у строк д ня 1991 року".

Відповідний Закон СРСР, таким чином, поширювався залежну Україну аж до прийняття Верховною Радою в 199 кону України "Про друковані засоби масової інформації (І Україні", який кіклав правові основи діяльності друковані

I/ V /

этщно з Конституцією, Законом "Про ін|

формацію" та іншими актами чинного законодавства і визі ними Україною міжнародно-правовими документами.

У статті 1 розділу 1 Закону передбачено обов'язковість отрі мання свідоцтва про державну реєстрацію, чим легітимізуєть діяльність преси. Що стосується гарантованого Конституцієї вільного вираження у друкованій формі поглядів і переконань, Закон визнає "право кожного громадянина вільно і незалежні шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та пс ширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію допомогою друкованих засобів масової інформації".

Друковані ЗМІ за цим Законом є вільними. Закон заборої "створення та фінансування державних органів, установ, органі зацій або посад для цензури масової інформації". А значі "темники" Адміністрації Президента України станом на 2004 були за рамками законності.

Українська держава "гарантує економічну самостійність забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобі^ масової інформації, запобігає зловживанню монопольним новищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкова­ної продукції". В епоху другого президентства Л. Кучми таї монополізація набула масових ознак, знову-таки на порушенні Закону.

В Україні забороняється використання друкованих засобів ма-| сової інформації для втручання в особисте життя громадян, пося­гання на їхню честь і гідність. Отже, незаконними можна вважа-1 ти і численні випадки відвертого спотворення провладними ЗМІ] ідеологічної платформи опозиційного кандидата, якого безпід-і ставно називали "нацистом", "фашистом" і т.п. Те ж саме стосу- і ється і маніпуляцій навколо його дружини.

Дуже важливою в контексті реальної монополізації ЗМІ, яка| вилилась у фактично обов'язкову підтримку провладного канди­дата під час президентських виборів 2004 p., є ст. 10 "Гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації". Тим паче, що контроль за дотриманням вимог цієї статті покладається на органи державної виконавчої влади, визначені Кабінетом Мініс­трів України. А очолював Кабінет Міністрів саме провладний кандидат, який на час президентської кампанії перебував на по­саді прем'єра.

Законом передбачена відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ.

Професійний журналіст при виконанні службових обов'яз­ків перебуває під правовим і соціальним захистом, а честь, гід-

ність, недоторканність журналіста охороняються ІІІдпо Іі сі. 4

Закону.

Закон України "Про телебачення і радіомовлення" ротно

ІиІ '.'мчас правом, економічні соціальні, орі ІпІІ с їх ф\ nKiuoiivivuuiH, спрямовані на реалізацію свободи слона, прав громадян на отримання повної, достовірної та оператив­ної інформації, на відкрите й вільне обговорення суспільних

питань.

У контексті впроваджуваних раніше обмежень на діяль­ність телебачення і радіомовлення одразу ж доцільно зазначи­ти, що Національна телекомпанія, Національна радіокомпа­нія, які ведуть мовлення на загальнонаціональних каналах, t підзвітними Верховній Раді України та Президенту України. Наголошуємо на понятті "підзвітність", яке виключає "підпо­рядкованість" у питаннях формування і здійснення інформа­ційної політики.

Телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують "принципи об'єктивності, достовірності інформації, компетент­ності, гарантування права кожного громадянина на доступ до ін­формації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпе­чення ідеологічного і політичного плюралізму, дотримання теле-радіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм

моралі".

Потребує спеціального доповнення пункт ст. 4 цього Закону про центральний орган виконавчої влади, уповноважений "забез­печувати реалізацію інформаційної політики держави, визначеної Верховною Радою України, Президентом України та контрольо­ваної Національною радою України з питань телебачення та ра­діомовлення".

Поставлено під контроль проблему подальшого впровадження в практику роботи ЗМІ припнім , І. У цьому сенсі на-

гадаємо Рекомендації № R (99) 15 "Про висвітлення в ЗМІ вибор­чих кампаній" (ухвалені Комітетом міністрів 9 вересня 1999 р. па 678-му засіданні заступників міністрів), відповідні до пункту b статті 15 Статуту Ради Європи, за якими журналістика має "під­давати постійному та критичному розгляду діяльність різних гілок влади". Принцип 2 передбачає: "Журналістська практика в різно­манітних електронних і друкованих засобах інформації грунтуєть­ся, зокрема, на основоположному праві на свободу вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції І прав людини, та на її тлумаченні в практиці органів Конвенції". Принцип 4 визначає, що "кожне втручання у діяльність журна­лістів з боку органів державної влади має: а) бути передбаченим

116

у ионному пі вичерпному переліку обмежені,, нмкл;Ідених у пунк, 2 спиті 10 Європейської конвенції з прав людини; Ь) бути нео{ хідним у демократичному суспільстві та відповідати нагальнй соціальній потребі". Принцип 5 говорить про необхідність дотрі мання "прозорості в структурах власності різноманітних медії підприємств та відносинах з третіми сторонами, які мають вплі на редакційну незалежність ЗМІ".

Пильну увагу законодавців в Україні до впровадження прига ципів Ради Європи у сфері регулювання ЗМІ засвідчив то| факт, що учасники парламентських слухань ще в 2003 р. поп( реджали про "відсутність достатніх, у тому числі й законодаЕ чих, умов для виконання засобами масової інформації функці інформування, громадської критики й контролю, а також нал£ годження процесу комунікації у суспільстві; відсутність умо для економічної незалежності засобів масової інформації, що « основною передумовою обмеження конституційних прав грома! дян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів переконань".

Було слушно зазначено, що "в Україні склалася загрозлиь* ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й гро­мадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необ­хідної для прийняття усвідомлених рішень. Значного поширенні набув тиск на журналістів під час виконання ними своїх профе-сійних обов'язків, що є фактично запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належну їм у де-іі мократичному суспільстві функцію посередника між владою суспільством".

Більше того, Верховна Рада України постановила "визнати! незадовільною" реалізацію деякими органами виконавчої влади! пропозицій, викладених у постанові Верховної Ради України від! 7 червня 2001 р. «Про підсумки парламентських слухань "Проб-1 леми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання за-] конності та стану інформаційної безпеки України"», стосовно] неухильного дотримання вимог законодавства України в інфор- і маційній сфері, забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та вільне збирання, використання і поширення] інформації.

В Україні, як не раз заявляв Президент Віктор Ющенко, пер­шочерговим завданням на ниві забезпечення нормальних умов для діяльності ЗМІ є загальна демократизація політичної системи та відсторонення держави від втручання у змістову діяльність журналістів. Тільки на цій основі можна буде говорити про оста­точне закріплення європейських принципів журналістської діяль­ності, зокрема в сенсі об'єктивності й збалансованості подання

Б!

'

інформації та виявлення нейтральності засобів масоної інформа­ції при поданні.

Інформаційна індустрія в Україні має свої органи управління. Це — Державний комітет України з телебачення та радіомовлен­ня, Національна рада України з питань телебачення і радіомов­лення, Комітет у справах свободи слова та інформації ВР Украї­ни, місцеві управління у справах преси та інформації, сектор мо­ніторингу розвитку культури і духовності секретаріату Кабінету Міністрів України. (Про органи управління та виробників ЗМІ можна прочитати у періодично поновлюваному виданні "Хто є хто в українських мас-медіа" [130]).

Слід також зважати на прагнення нової влади підкріпити де­мократичні тенденції в управлінській сфері в рамках уже здій­снюваної де-факто адміністративної реформи.

Роль і місце ЗМІ у забезпеченні національної інформаційної політики визначаються насамперед їхнім впливом на суспільно-політичну ситуацію та її прогресивний розвиток. ЗМІ недарма називають "четвертою владою", бо це дійсно та важлива соціаль­на інституція, яка формує політичні та інші соціальні комуніка­ції і без якої важко собі уявити як прямі, так і зворотні зв'язки між владою і суспільством.

Це яскраво засвідчили події, пов'язані з боротьбою за завою­вання українською політичною опозицією медіа-ресурсу під час президентської кампанії осені 2004 р. Нині ж важливо не повер­нутися до старої практики "ручного управління" мас-медіа за до­помогою прихованої цензури ("темників" тощо). Конче потрібно, щоб шляхи влади й вільної преси не розійшлися, як це вже трап­лялося в історії нашої країни.

Аналіз ситуації в інформаційному просторі України свідчить про наявні проблеми в галузі захисту національної інформаційної безпеки. Особливо це стосується асиметрії інформаційних пото­ків: ідеться про потужний інформаційний вплив країн-сусідів на вітчизняну аудиторію і відсутність адекватних інформаційних по­токів з України на закордонні спільноти.

В Україні близько 60 % ефірного часу телерадіотрансляцій за­повнено продуктом неукраїнського походження; кабельними ме­режами розповсюджуються програми багатьох іноземних теле-компаній, зокрема в ефірі Західного регіону України (на кордоні

tt n встановлено шість іноземних потужних теле- і радіопередавачі!

активно присутні польські, угорські, румунські телерадіокомпані У Закарпатті вільно поширюють свої інформаційні продукті фактично поза конкуренцією, 83 радіостанції трьох сусідніх кр| їн — Словаччини, Польщі та Угорщини. Можливість приймані державних українських телерадіопрограм на території Російську Федерації значно менша, ніж російських програм на Сході Уц раїни, бо ми не маємо адекватної технічної бази для передавай ня таких програм у РФ. Присутність "Голоса России" та раді(! компанії "Содружество", що транслюються концерном РРТ, k інформаційному просторі України як за обсягами мовлення, таї і за потужністю мережі у декілька разів перевищує програми раїнського державного радіомовлення.

Проблему для гарантування інформаційної безпеки Україн| становили ліквідація у 90-х роках Биківнянського радіопередд вального центру, передавачі якого працювали на Західну Європ) південний захід Африки, захід і центр Росії із середньодобовий обсягом робіт 69 год., та плановане закриття Броварського радіо| центру, окремі передавачі якого транслювали програми Націс нальної радіокомпанії України. Зупинено роботу передавач Львівського РТПЦ, що працював на південний схід Африки І Австралію з обсягом мовлення 2 год. на добу, потужністю 1000 кВт а також охоплював США, Велику Британію, Францію з обсягол мовлення 5 год. на добу та схід і південь Південної Америки -6 год. на добу. Не працювали передавачі Миколаївського РЦ, яю здійснювали трансляцію на схід Канади та США обсягом мовлен« ня 24 год. на добу, потужністю 1000 кВт.

На сьогодні стало очевидним, що для розширення аудиторій Національного супутникового каналу ДТРК «Всесвітня служба] "Українське телебачення і радіомовлення"» потрібно якнай-а швидше розбудувати його апаратно-студійний комплекс, що| охоплює:

оснащення служби сучасною цифровою апаратурою для виробництва телерадіопрограм і створення на її базі з апа­ратно-студійних комплексів служби для титрування прог­рам і супроводу передач англійською, російською та іспан­ською мовами;

організацію супутникових каналів теле- і радіоіномовлен- І ня для трансляції українських програм на Європу, країни j СНД та Америку (щорічно);

створення трьох ефірних апаратних для програм англій­ською, російською та іспанською мовами (у зв'язку з різ­ницею в часі 8—10 год.).

Значущим аспектом інформаційної бсіпски с безпека інфор­маційного обміну в спеціальних системах зв'язку та загального користування. Нині в Україні спеціальні телекомунікаційні сис­теми створені й діють у всіх "силових" міністерствах і відомствах. Серед них міністерства оборони, внутрішніх справ, з надзвичай­них ситуацій [27; 28; 39; 41; 43; 47; 55; 96].

Конституцією України (ч.І, ст.17) завдання гарантування ін­формаційної безпеки визначено як одну з найважливіших функцій держави і справою всього українського народу, що зумовлено особливим її місцем у системокомплексі національної безпеки, оскільки:

<• національні інтереси, загрози їм та убезпечення від цих загроз на всіх напрямах реалізуються саме через своєчасне оператив­не інформування та інформаційну сферу в цілому; інформація та інформаційні системи й права на них — основ­ні об'єкти безпеки в усіх її формах та виявах;

• завдання національної безпеки вирішуються з використанням різноманітних класів інформаційних ресурсів та інформацій­ них підходів як основного науково-практичного методу;

• питання національної безпеки тісно пов'язані з питаннями безпеки міжнародної, які набувають нині яскраво вираженого інформаційного характеру.

Проблемою залишається забезпечення належних темпів роз­витку національних інформаційних ресурсів і відповідної інфра­структури. Остаточно не розв'язано в Україні також проблему впровадження сучасних інформаційно-аналітичних технологій державного управління, що негативно позначилося на взаємодії гілок влади, формуванні цілісної вертикалі ефективної виконав­чої влади, дієвості політичних та економічних реформ, станов­ленні громадянського суспільства та інших сферах суспільного

життя.

Нові завдання постають і в умовах реформування економі­ки України за участю іноземного капіталу й інтенсивного між­народного співробітництва, вільного пересування іноземців, доступу багатьох об'єктів для іноземних інспекцій, що вимагає коригування і переформулювання проблем відкритості й зак­ритості інформації, перегляду підходів до інформації, що міс­тить державну таємницю, та іншої інформації з обмеженим

доступом.

Зберігається суперечність між необхідністю підтримання ін­формаційної безпеки як кожної особистості зокрема, так і сус­пільства в цілому й об'єктивною потребою обмеження у над-

[ л/Л звичайних ситуаціях свободи слова, що актуалізує дослідженні реального стану і можливостей припустимого балансу між ін| формаційною відкритістю та закритістю в законодавчо-норма| тивних актах і в системі управління. Власне, це предмет інфор{ маційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Інформаційна безпека — завжди балансування між інфад ційною відкритістю та закритістю, між прагненнями максимальн розширити доступ громадян до невтаємниченої публічної інфор| мації (державної, комерційної, наукової, освітньої, персональне тощо) й максимально захистити інформацію корпоративного приватного змісту.

Право на отримання й поширення інформації (статті 9, 10 За* кону України "Про інформацію") де-юре суперечить праву на за-« хист інформації від небажаної особи, організації, установи і т.Щ Дану колізію намагається розв'язати ст. 47 згаданого закону, яка] передбачає відповідальність, що її несуть особи, які поширююті^ несанкціоновану інформацію.

Витримувати баланс інтересів у "глобальному суспільстві ри-| зиків" стає дедалі важче. Адже право на життя важливіше віді права на інформацію. Отже, обмеження діяльності мас-медіа] можуть бути виправдані надзвичайними обставинами. Проте моніторинг засобів масової комунікації державою за умов анти- j терористичної війни може призвести (і насправді призводить)! до наступу на основні громадянські свободи включно з правом! на інформацію, на висловлення думок, на таємницю приватно­го життя тощо. Тому особливо важливо законодавче окреслити припустимі межі інформаційного моніторингу за умов антитеро-ру й наступу на міжнародну та внутрішню організовану злочин­ність [27; 55; 90; 96].

Україна прагне до продуктивного міжнародного співробіт­ництва в інформаційній сфері, враховуючи досвід найрозвину­тіших країн (США, Канади, Японії, Німеччини, Франції, Анг­лії). Йдеться про підтримання динамічної конкуренції, забезпе­чення відкритого доступу до інформаційно-телекомунікаційних систем та універсального доступу до інформаційних продуктів і послуг.

Для країн, що розвиваються, в тому числі і для України, вагомим чинником економічного зростання в інформаційній галузі стає їхня присутність на ринку офшорного програму­вання (на якому Індія, наприклад, заробляє біля 4 млрд дола­рів річно).

Мас-медіа зі своїми впливами на масову ментальність та архе-типи масового несвідомого — грізна зброя, яку можна повернути або на користь силам правопорядку й антитерористичним опера-

ціям, або на користь терористам. Ідеться про ситуації, коли теро­ризм і мас-медіа утворюють той небезпечний симбіоз, який ки­дає виклик глобальній, єврорегіональній та національній безпеці, а отже, вимагає негайного реагування у плані нейтралізації та

знешкодження.

Бурхливий розвиток інформаційної сфери супроводжується появою принципово нових загроз інтересам особистості, сус­пільства, держави, її національній безпеці. На тлі "поствересне-вої" антитерористичної кампанії наочно виявилася визначальна роль чинників управління та впливу на масову свідомість, засно­ваних на сучасних інформаційних технологіях. Проте поява но­вих можливостей автоматично зумовлює виникнення нових ураз­ливих місць.

Визнавши той факт, що певна опозиційність засобів масової інформації щодо чинної влади є явищем цілковито нормальним і притаманним усім демократичним країнам, слід також визнати, що конструктивно опонувати владним структурам засоби масової інформації можуть лише за умови економічної самодостатності. Лише у цьому разі можна всерйоз говорити про їхню відносну ав­тономію. Нині ж ЗМІ в Україні переважно узалежнені не від спо­живачів інформації, а від певних фінансово-промислових груп, які іноді зловживають свободою слова, використовують її для ве­дення інформаційних війн проти конкурентів, "зливання ком­промату" тощо.

У певних випадках ідеться навіть про медіа-інформаційний те­роризм як особливий різновид психологічного терору, який від­носять до 'Инфраструктурного". Йдеться, своєю чергою, про зловживання інформаційними системами, мережами та їхніми компонентами для терористичних дій та проведення інших подіб­них акцій.

Такий різновид тероризму характеризується як множина ін­формаційних війн та спеціальних операцій, пов'язаних із націо­нальними або транснаціональними кримінальними структурами й спецслужбами іноземних держав. Доступність інформаційних технологій значно підвищує його ризики, бо чим інформатизова-нішим є суспільство, тим піддатливіше воно з технологічного погляду до впливів масово-психологічного терору.

Такий тероризм полягає також у спробах організації спеціаль­них медіа-кампаній, покликаних зруйнувати знаково-символьну інфраструктуру суспільства, створити атмосферу громадянського хаосу, клімату взаємної недовіри, зумовити поширення ксено-фобних настроїв і підозріле настановлення щодо "чужинців", якими можуть виявитися представники будь-яких меншин і на­віть "більший". Не випадково англомовну абревіатуру WMD

г /л л ("weapons of mass destruction" - "зброя масового ураження") пі

ля 11 вересня 2001 р. на Заході дедалі частіше розшифровують співзвуччям як "weapons of mass disruption" ("зброя масової д| консолідації").

Загалом, орієнтуючися на низькопробні смаки, електроні мас-медіа (й зокрема телебачення) зазвичай схильні не лише всілякої "полунички", а й до демонстрації сцен насильства й . рору з метою збільшення чисельності аудиторії, бо відповіді збільшуються доходи від реклами.

Тед Коппел із американської телекомпанії ABC свого час слушно зауважив: "Мас-медіа — особливо телебачення — й терс ристи, вступаючи у відносини спеціальної залежності, потреб} ють одні одних, між ними виникають відносини симбіозу. Без лебачення терорист уподібнився б до філософа, закинутого у сові нетрі, до голосу якого ніхто не дослухається й докази якої ніким не почуті. Але й телебачення без показу актів терору.| втратило б значною мірою інтерес аудиторії" .

Створюється хибне коло — демонструючи сцени ігрового аб реального терору, мас-медіа продукують "терористичну свідс мість" з усіма наслідками так званого секондного тероризму.

Для психологічного терору використовують не лише друковаі ні ЗМІ та мережі ефірних і кабельних мас-медіа, а й Інтернеті електронну пошту, різноманітні електронні іграшки, компакт{ диски, аудіокасети тощо.

Особливим різновидом медіа-тероризму є "нахабна" npona-j ганда (хоча слово "пропаганда " у вітчизняній літературі зазвичай, уживається в позитивному сенсі). Водночас важко заперечувати^ що пропаганда часто зводиться до "шахрайських" впливів на ма-' сову свідомість для формування фальшивих цінностей. З почат-І ком інформаційної революції можливості терористичної пропа-] ганди й маніпулювання масовою свідомістю значно посилилися. З'явилися навіть поняття "суспільство спектаклю" (Гай Дебор),! "симулякри" (Жак Бодріяр).

Для України, де інформаційна діяльність поки що не отрима­ла належного розвитку, головні загрози у сфері медіа-інформа-ційного тероризму є не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми. їх переважно створюють міжнародні терористичні та інші зло­чинні угруповання й організації, які користаються з нерозвине­ності й слабкості відповідних правоохоронних державних струк­тур. Організовують і спеціальні деструктивні медіа-кампанії та спецрперації, спрямовані на поширення дезінформації та дифа­мації, насаджування духу ненависті й нетерпимості щодо певних суспільних груп (етнічних, класових, конфесійних та ін.). Ідеться також про відверту медіа-пропаганду діяльності груп терору та

політичних або релігійних екстремістів, яких нидаюті, І;І Іахис ників свободи й порядку", "справжніх патріотів", "невинних правдолюбців і шукачів істини" тощо. Так, у Японії свого часу велася пропаганда діяльності деструктивного культу "Аум сінрі-кьо". В Україні так само безкарно пропагувалося "Велике Біле

Братство".

Мас-медіа використовуються передусім для психологічної об­робки масової свідомості з метою ліквідації "імунних бар'єрів" самозбереження і самозахисту, нехтування елементарними прави­лами особистої та громадської безпеки, насаджування відчуття приреченості тощо. Для цього застосовують прийоми зняття при­роджених табу, естетизують психопатичну поведінку й різнома­нітні збочення включно з убивствами та фізичним і психологіч­ним насильством, героїзують криміналітет, і навпаки — дегерої-зують працівників спецслужб, правоохоронних органів, ветеранів війн і праці та ін. В цьому розумінні медіа-тероризм зазвичай пе­редує актам "матеріального" тероризму.

На особливу увагу заслуговує проблема "антитерористичного" іміджу України в західній пресі, оскільки впродовж останніх ро­ків він формувався як імідж держави, що продає зброю "проблем­ним" країнам, які підтримують тероризм, тощо.

Особливістю інформаційних впливів, включно з актами медіа-інформаційного тероризму, є їхня непрозорість або напівпрозо­рість. Вони можуть бути зазвичай виявлені лише в результаті спе­ціальної експертизи.

Глобальні інформаційно-телекомунікаційні системи вразливі для атак комп'ютерних вірусів (сумарні збитки лише від атак ві­русу LoveLetter становили у 1999 р. 12 млрд доларів США), інших видів комп'ютерної злочинності.

У новому Кримінальному кодексі України, що набув чин­ності з Г вересня 2001 p., передбачена відповідальність за ком­п'ютерні злочини. Зокрема, у розділі XVI "Злочини у сфері ви­користання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем і комп'ютерних мереж" передбачені такі статті: ст. 361. "Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж"; ст. 362. "Використання, привласнення, вимагання комп'ютерної ін­формації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловжи­вання службовим становищем"; ст. 363. "Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних

систем".

Водночас існують певні питання щодо практичного викорис­тання XVI розділу Кримінального кодексу у правоохоронній ді­яльності. Адже особливістю комп'ютерних злочинів, які вчини-