1.3 Вчення про істину і про види знання.

Вчення про істину і про види людського знання Локк розвиває на основі концепції емпіричного походження знань. Щоб досягти достовірного знання, згідно Локку, необхідно простежити виникнення і розвиток ідей, відносини між якими і складають цю достовірність. Такий шлях отримання достовірного і істинного знання Локк називав «шляхом ідей». Його «шлях ідей» був зустрінутий в багнети прихильниками теології і схоластики. Їх не влаштовув сенсуалістичний і емпірістичний зміст поняття «ідея» в гносеології Локка. Локк зазначав: «... якесь особливе упередження проти ідей ... як якщо б їх не слід було використовувати або вважалося, що вони марні для розуму і знань...». Противники Локка виводили загальну, достовірну і необхідну природу істинних положень людського розуму з вроджених ідей і принципів, для Локка абсолютно неприйнятних. Локк привів свою класифікацію видів людського знання, найбільш достовірним видом знання він вважає знання інтуїтивне, інтуїція - це безпосереднє сприйняття розумом відповідності або невідповідності. У разі інтуїтивного пізнання, для встановлення зв'язку між двома ідеями, немає потреби вдаватися до допомоги додаткових ідей. В якості прикладів істин, що встановлюються за допомогою інтуїції, Локк привів наступні положення: «біле не є чорне», «коло не є трикутник», «три більше двох» і т.д [7, c. 61]. Другий менш достовірний вид знання - демонстративне знання. Демонстративне пізнання застосовується тоді, коли виявляється неможливим пізнання шляхом інтуїції: «У тому випадку, коли розум не може з'єднати свої ідеї так, щоб сприйняти їх відповідність чи невідповідність через їх безпосереднє порівняння, він намагається виявити шукане відповідність або невідповідність через посередництво інших ідей». Успішне зіставлення двох ідей Локк називає доказом. Але такі докази припускають використання інтуїтивного пізнання при переході від одних ідей до інших. Тому демонстративне пізнання не тільки залежить від інтуїтивного, але і менш ясно у своїй достовірності. Як приклад демонстративного пізнання Локк наводить доказ положення про рівність трьох кутів трикутника двом прямим.

Третій вид знання - сенситивні, чуттєве, знання існування окремих речей. Воно являє собою пізнання окремих предметів через наше сприйняття і усвідомлення. Сенситивне пізнання, по Локку, дає знання більше, ніж проста вірогідність, і в той же час не досягає тих ступенів достовірності, які притаманні інтуїції і демонстрації.

Три види знання - три головних шляху до істини. Локк дає матеріалістичне визначення істини: «... істина у власному розумінні слова означає лише з'єднання або роз'єднання знаків згідно відповідності або невідповідності». Істина це такий зв'язок ідей, яка дає об'єктивну картину дійсності [7, c. 62-63]

Розділ 2. Основні ідеї теорії пізнання Д. Локка

2.1 Наукове значення роботи д. Локка «Досвід про людський розум» у розвитку теоретичної філософії.

Головна робота Д. Локка по теоретичній філософії - «Досвід про людський розум» - була закінчена в 1687 і опублікована в 1690 році. Роки

перед революцією 1688 року, коли Локк не міг без серйозного ризику взяти теоретичну або практичну участь в англійській політиці, він провів, складаючи свій «Досвід про людський розум». Це його найважливіша книга, яка як найбільше принесла йому слави, але його вплив на філософію політики був такий великий і такий тривалий, що його можна розглядати як засновника філософського лібералізму, так само як і емпіризму в теорії пізнання [16, c 101].

Локк є найудачливішим зі всіх філософів. Він закінчив свою роботу по теоретичній філософії якраз в той момент, коли правління в його країні потрапило в руки людей, які розділяли його політичні погляди. В подальші роки найенергійніші і впливові політики і філософи підтримували і на практиці і в теорії погляди, які він проповідував. Його політичні теорії, розвинені Монтеськье, відображені в американській конституції і знаходять вживання всюди, де існує суперечка між президентом і конгресом. На його теорії ще близько п'ятдесяти років тому грунтувалася британська конституція, і так само йшла справа з французькою конституцією, прийнятою в 1871 році [3, c. 28-30].

У Франції XVIII століття Локк своїм впливом спочатку був зобов'язаний Вольтеру. За ним пішли філософи і помірні реформатори; крайні ж революціонери пішли за Руссо. Його французькі послідовники, мають рацію вони були чи ні, вірили в тісний зв'язок між теорією пізнання Локка і його поглядами на політику. В Англії цей зв'язок менш помітний. З двох найвідоміших послідовників Локка Берклі не був значною фігурою в політиці, а Юм належав до партії торі і свої реакційні погляди висловив в «Історії Англії». Але після Канта, коли німецький ідеалізм почав робити вплив на думку Англії, знову виник зв'язок між філософією і політикою: філософи, які йшли за німецькими ідеалістами, в основному були консерваторами, тоді як послідовники Бентама, є радикалом, залишалися вірними традиціям Локка. Проте це співвідношення не було постійним, Т.Г. Грін, наприклад, був одночасно і лібералом і ідеалістом [ 3, c. 31-34].

Не тільки правильні погляди Локка, але навіть його помилки на практиці були корисні. Досвідчена компоненту пізнання, у принципі властива як емпіристам, так і раціоналістам, з найбільшою послідовністю в даному столітті, була розроблена Локком. Автор «Досвіду про людське розуміння» затверджував, що «на досвіді грунтується все наше знання, від нього, врешті-решт, воно відбувається». Зовнішній досвід Локк розумів як що складається з відчуттів, а внутрішній - як утворюваний плотським відображенням (рефлексією) душею своєї власної діяльності.

Таким чином, Локк розумів досвід як сукупність зовнішнього і внутрішнього почування, заявляючи, що в цьому значенні «всі ідеї походять від відчуття і рефлексії». Філософ послідовно проводив принцип сенсуалізму, сформульований ще в античній філософії, - «немає нічого в думці, чого раніше не було б у відчуттях»[3, c. 37-38]. Філософію Локка, як це видно з вивчення «Досвіду про людський розум», всю пронизано певними достоїнствами і певними недоліками. І ті і інші однаково корисні: недоліки є такими тільки з теоретичної точки зору.

Локк завжди розсудливий і завжди швидше охоче пожертвує логікою, чим стане парадоксальним. Він проголошує загальні принципи, які, як читачу легко собі уявити, здатні приводити до дивних слідств; але всякий раз, коли такі дивні слідства, здається, готові з'явитися, Локк тактовно утримується від їх виведення. Оскільки мир є тим, чим він є, ясно, що правильний висновок з істинних посилок не може привести до помилок, але посилки можуть бути настільки близькі до істини, наскільки це потрібне в теоретичномувідношен-

ні, і проте, вони можуть привести до практично абсурдних слідств. Характерна особливість Локка, яка розповсюджується і на все ліберальний напрям, - ця відсутність догматизму. Переконання в нашому власному існуванні, існуванні Бога і в істинності математики - ось ті небагато безперечних істин, які Локк успадковував від попередників. Але як би не відрізнялася його теорія від теорій його попередників, в ній він приходить до висновку, що істиною володіти важко і що розумна людина дотримуватиметься своїх поглядів, зберігаючи деяку частку сумніву.

Важлива процедура, яка була здійснена Локком, пов'язана з класифікацією діяльності розуму. Після того, як ми одержали ідеї з досвіду, ми їх повинні обробити стверджував Локк.

Доклав свої зусилля Локк і до проблеми видів пізнання. По-перше, він неявно розрізняє екзистенціальні положення і ессенціальні - існування речі і її єства, що стосується. І тут можливі три види знання: інтуїтивне, демонстративне і плотське. Або інтуїтивне знання, доказове знання і віра тому, що плотське знання зближується з вірою [13, c. 96-99].

Інтуїтивне знання Локк розуміє так само, як Декарт. Те, що він називає демонстративним знанням - відповідає дедуктивному знанню у Декарта - просто інший термін, що позначає одне і те ж (як би, демонстрація Локка те ж саме, що дедукція у Декарта). І плотське знання теж має аналоги в декартівській філософії: ось коли він, наприклад, говорить про переконаність в існування зовнішнього світу - саме це тут мається на увазі Локком під плотським знанням. Самим вчиненим, звичайно, є інтуїтивне знання, потім демонстративне, і якнайменше достовірне - плотське знання. Ці всі проблеми він обговорює в четвертій частині «Досвіду...». Вона має самий онтологічний характер, тому що тут Локк прикладає всі ці роздуми до обговорення проблеми, з якою Декарт починав свою філософію. А Локк, навпаки, це під завісу обговорює, а саме - ступені достовірності нашого знання про існування

душі, миру і Бога. Ще одна популярна, поширена помилка відносно Локка полягає в тому, що він філософ матеріалістичного плану. Якісь підстави для такого роду думки завжди є, на порожньому місці вони не виникають. Для Локка більш достовірне буття Бога, ніж буття зовнішнього світу. Зовнішній світ - це плотське. Це не те, що дане. Це не зовнішній світ - те, що ми зараз з вами усвідомлюємо - це всі ідеї, по Локку. Те, що ми бачимо, безпосередньо усвідомлюємо, ми залишаємося при цьому в рамках нашої власної суб'єктивності [ 15, c. 21-24].

Ми безпосередньо жодну матеріальну річ сприйняти не можемо: ми сприймаємо тільки власні ідеї. Ідеї викликаються речами, до буття яких ми повинні робити висновок. Тому що у принципі це може бути сновидінням - все, що ми бачимо, або може безпосередньо Богом викликатися. Тобто тут з того, що ми бачимо ось цей світ, не витікає, що він існує незалежно від нас, по-перше; і, по-друге, що він викликаний схожими речами - на ті речі, які ми бачимо. Принаймні, там немає (в справжніх речах) кольорів і так далі. Але можна взагалі поставити питання: чи є цей світ? звідки ми знаємо, що він є за нашими ідеями?Декарт доводив буття матеріального миру, відштовхуючись від уявлення про правдивість Бога. Але для Локка це дуже метафізичний аргумент, тому він взагалі ніяк не доводить буття зовнішнього світу. Локк в цьому плані набагато більш скептичним ніж Декарт. Взагалі, він по ряду питань займає скептичну позицію - як про носія, наприклад, психіки (субстанціальності її або несубстанціальності) - так і тут: буття зовнішнього світу недоказовий.

Буття нашої власної душі ми знаємо з інтуїції - воно інтуїтивно очевидно, достовірно. Буття Бога можна строго довести, затверджує Локк. Строго. Тому що демонстрація - це вищий ступінь довідності. А ось тут ми нічого не можемо зробити. Правда, він заспокоює нас, що, по-перше, віра в існування зовнішнього світу і так дуже сильна, так що тут докази особливих не треба. Але насправді, продовжує він, нічого не міняється. Здавалося б, парадоксальне міркування [15, c. 24-26].

Головна мета Локка - визначення джерел ідей і видів знання, видів достовірності, що виникають з порівняння, з'єднання або роз'єднання цих ідей. Під ідеєю Локк має у вигляді будь-який об'єкт мислення. Мислення ж він розуміє абсолютно в декартівському значенні, як свідомість про щось.

Ідея - будь-який об'єкт мислення, а мислення - це будь-який душевний акт, що супроводжується свідомістю.

Свідомість може працювати з не-поняттями. Ось ви відчуваєте, ви усвідомлюєте, що бачите зараз щось перед вами - неважливо навіть, що; ось ви цю пляму усвідомлюєте - це акт мислення, що реалізовується у вигляді відчуття, в даному випадку. Мислення не має ніякого відношення до понять. Мислення - будь-який акт свідомості, а свідомість не обов'язково концептуалізована. До понять має відношення тільки діяльність розуму або розуму [11, c.96].

Так само, як і Декарт, Локк заперечує несвідомі перцепції - оскільки він пов'язує свідомість з мисленням; несвідомі ідеї, точніше кажучи. Локк стверджує, що душа цілком пронизана свідомістю і це підтверджується в трактаті «Введенні» - про негативні і позитивні задачі трактату свого.

Таким чином, негативним або обмежувальним, підсумком всього його дослідження буде розуміння, що далеко не всі питання - традиційні питання метафізики – підвласні людському розуму.

Після того, як ми пізнаємо, як влаштовано наше пізнання, ми автоматично обкреслимо навкруги нього якісь межі, за які наші здібності пробиратися не в змозі, - ось це так звана обмежувальна задача. Вирішити цю задачу можна лише в результаті ретельного аналізу душевних сил. Це позитивна сторона. Тобто і позитивна частина - власне аналіз пристрою душі,

і обмежувальні висновки, які з цього витікають. Локк чітко промовляє ось ці дві сторони питання. І потім це багато разів дублювалося, ось така структура, в творах новоєвропейських авторів, зокрема і у Юма [18, c. 41-44].

Після того, як Локк завершує артпідготовку, він приступає до з'ясування питання, звідки ж беруться ідеї? Перед ним два варіанти: або вони апріорні, тобто вже наперед дані в душі, або з досвіду. Інших варіантів немає. Локк доводить, що таких ні. Як він це робить? Він використовує дуже простий і дієвий аргумент. Він задає питання: «скажіть, ось природжені ідеї - допустимо, вони є. Але що значить «природжена ідея»? [19, c. 68-70]. Це значить, що вона відвічно властива людській природі не якійсь конкретній людині, неважливо, де ця людина живе, та в яких умовах, і т.д. Якщо ідея врождена, вона завжди буде присутня в ньому. Так значить, якщо у людини є природжені ідеї, то вони повинні бути у всіх людей оскільки, якщо вони властиві людській природі, то, відповідно, повинні бути властиві і всім людям, які люди саме тому, що вони мають людську природу.

Отже, якщо природженість пов'язана із загальністю ідей - якщо вони всезагальні, то вони повинні бути всіма зрозумілі зразу ж.

Локк говорить про внутрішнє відчуття як одному з джерел ідей - про внутрішній досвід. Але що розкриває нам цей досвід? Він розкриває нам пристрій власної душі і її здібностей. Таким чином, передбачається вже, самою фігурою мови передбачається, що є душа, що володіє певними здібностями, які властиві їй незалежно від зовнішніх предметів. І ці здібності ми можемо назвати природженими, що Локк і робить [19, c. 70-75].

Він визнає природжені здібності - цього разу вже прямо. Природжені здібності душі - це ті закони, по яких здійснюється діяльність душі і які знаходяться, належать її природі, а не беруться звідкись ззовні. Ці закони можна відкрити у внутрішньому відчутті. Ці закони, або форми діяльності, в точності відповідають тому, що Декарт назвав би «природженими ідеями», як то: мислення, свідомість і т.д. Тобто і в цьому плані відмінність між Декартом і Локком невелика. Отже, якщо немає природженого знання в такому абсолютному значенні, а можна говорити лише в умовному ключі, то

тоді все наше знання береться з досвіду. Досвід буває, я вже говорив, зовнішній і внутрішній. Ідеї зовнішнього досвіду, або зовнішнього відчуття, Локк називає ідеями відчуттів. Ідеї, які поставляються нам внутрішнім відчуттям, він називає ідеями рефлексії. Знову-таки, термін «ідея» широко їм вживається. Ідеєю він називає те, що ви зараз безпосередньо відчуваєте перед собою - зошити, ручки, - це ідеї по Локку, а не самі речі. Він дотримується тієї ж концепції дупліцірованого миру, що і Декарт. Ідея відчуття, продовжує він, виникає в душі в результаті дії на нас зовнішніх предметів [19, c. 76-77].

Є душа. Предмети впливають на душу. При дії на душу зовнішні речі як би запускають її внутрішні механізми. Вона включається - душити, після зовнішньої дії, і щось починає робити з одержаними ідеями: по-перше, вона їх запам'ятовує, ці ідеї, потім відтворює, порівнює, розділяє, сполучає. Ось це вже душевні дії. І ці душевні акти розкриваються в рефлексії.

Проста ідея (визначення задоволено важке, як і всяке елементарне поняття) - це такий предмет думки, в якому ми жодним чином не можемо знайти внутрішню структуру, частину. Наприклад, уявлення про колір: червоний колір - яскравий зразок простої ідеї. Або який-небудь смак візьмемо, запах: ніяких частин в запаху не можна знайти - це проста ідея. Прості ідеї можуть об'єднуватися; виникають конгломерати, які Локк називає складними ідеями. Приклад складної ідеї - грудка снігу. Цей образ об'єднує в собі білизну, холод, розсипчастість і багато інших якості, кожне з яких є простою ідеєю [2, c. 11-15].

Прості ідеї треба відрізняти від модусів простих ідей - досить складне поняття локківської філософії. Модуси простих ідей виникають при повторенні, при розмноженні однієї і тієї ж якісної визначеності. Приклад - протяг. Якщо ми питаємо: ідея протягу - проста або складна ідея, то ми опиняємося в дещо двозначному положенні, по Локку. З одного боку, протяг мислиться як однорідне щось. Це говорить за те, що це проста ідея. Але з другого боку, протяг ділимий. А подільність - якість складної ідеї. Локк

поєднує цю амбівалентність в терміні «модус простої ідеї». Простою ідеєю протягу буде якесь уявленням про елементарний протяг, атомарності якоїсь, чи що, точки якої-небудь. Але, так чи інакше, тут присутнє розмноження однорідного. Що і закріплюється відповідним терміном.

Локк формулює загальний закон: всі ідеї, говорить він, виникають з досвіду. Не всі ідеї взагалі, а всі прості ідеї беруться з досвіду. Тоді як складні ідеї можуть і не мати архетипів в досвіді. Уявіть собі платинову гору, наприклад. Ось це ідея. Бачили ви платинову гору? Ні, кінцево. Значить, не всі ідеї з досвіду? Що ж - це природжена ідея - платинова гора? Ні, просто це складна ідея. А ось ідея платини і ідея гори, які умовно можна назвати простими ідеями (вони насправді непрості, можна і далі ділити, - не в цьому річ), - вони мають досвідчений архетип. Тобто щось було у відчуттях, що їм відповідало.

Що стосується ідеї відчуття, то їх існує дуже багато видів, причому велика частина всієї маси відчуттів ділиться, відповідно розділенням органів чуття. Ось у людини існує п'ять відчуттів - відповідно, п'ять найвеличезніших класів ідей відчуттів: дотикових, нюхових, смакових, тактильних і слухових. Це прості; якщо говорити про елементарні компоненти кожного з цих класів, то так: це прості ідеї відчуттів [6, c. 15-17].

Деякі ідеї Локка, пов'язані не тільки з відчуттями, але і з рефлексією теж можуть бути зв'язані; тобто не тільки із зовнішнім, але і з внутрішнім відчуттям. Ну, по-перше, ідея буття, наприклад, або ідея єдності: вони не специфіковані зовнішнім відчуттям. Тобто ці ідеї можна одержати і із зовнішнього і з внутрішнього відчуття. Те ж саме з ідеями задоволення і страждання: задоволення може викликатися приємними відчуттями смакового плану, а може викликатися відчуттям власної свободи. Тут Локк стверджує, по суті, про давній розподіл задоволень на тілесні і інтелектуальні. Але більш цікаво з'ясувати його позицію щодо простих ідей рефлексії специфічних ідей. Рефлексія - це погляд з самого себе; тобто погляд відкриває форми діяльності нашої душі, і відповідно питання про те, які існують прості ідеї рефлексії, рівносильний іншому, дуже важливому пи -

танню: в яких основних видах діяльності душа реалізує своє єство? В чому виявляється, іншими словами єство душі? Ось в тому, в чому виявляється єство душі, то ми і повинні будуть називати простими ідеями рефлексії [6, c. 22].Виявляється ж єство душі, головним чином, в її теоретичній і практичній діяльності. Самим загальним модусом теоретичної діяльності Локк називає уявлення, або сприйняття. Ну, а самою загальною характеристикою практичної сторони душевного життя є бажання, або воля. Отже, ось наріжне каміння, на якому стоїть душевне життя: на сприйнятті і на бажанні. Причому вся решта форм є похідними, по Локку. Ось, скажімо, пам'ять, уява, інтелект - все це похідні від уявлення - все це різновиди уявлення. Локк називає уяву, пам'ять, відчуття, сумнів, передбачення, розум - все це він називає простими модусами, модусами простої ідеї рефлексії, а саме сприйняття або уявлення.

І самі складні ідеї Локк теж класифікує. Він підрозділяє їх на три класи: ідеї субстанції, ідеї модусів (ідея субстанції) - це, наприклад, людина - ось ідея субстанції (яка субстанція тут не указується - просто субстанція, неважливо яка); модус (приклад складної ідеї - ідея краси) і ідеї відношення (наприклад: причина - корелятивне поняття) [26, 153-155].