Запитання до самоконтролю

1. Поясніть зміст державного регулювання цін в умовах перехідної та ринкової економіки.

2. Дайте визначення, що таке державне регулювання цін.

3. Назвіть форми і методи державного регулювання цін.

4. Назвіть цілі і методи державного впливу на ціноутворення.

5. Поясніть, як здійснюється державне регулювання цін монополістів.

6. Поясніть, як діють грошові та виробничі чинники інфляції.

7. Розкрийте механізми антиінфляційної політики у процесі державного регулювання інфляції.

Лекція 14. Регіональна економічна політика

До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста республіканського підпорядкування (Київ та Севастополь). Усього ж в державі існує близько 12 тисяч різних територіальних утворень; різні території мають свої особливості й відмінності як щодо економічного розвитку, так і в історичному, мовному, ментальному та соціальному аспектах. Нині в Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-економічної політики на національному і регіональному рівнях. Саме брак власної регіональної політики призвів у свій час до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки, нагромадження на різних територіях (від Закарпаття до Луганщини) складних структурних проблем у життєдіяльності їхнього населення.

Серед них: недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низька економічну ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання значної частини територій від існуючих нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості). Це й нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля; відставання у комплексному розвитку міст і сіл; незадовільна реалізація можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції, спільного підприємництва у сфері туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій та ін.

Для розв’язання цих проблем у майбутньому необхідно створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, здійснити правові, організаційні та економічні заходи для забезпечення ефективного державного регулювання процесів становлення регіонів та координації міжрегіональних зв’язків тощо, тобто опрацювати засади сучасної державної регіональної політики (ДРП).

ДРП – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до її стратегічних і поточних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Основною метою ДРП є розв’язання соціально-економічних проблем регіону шляхом створення умов для подолання істотних відмінностей у рівнях їх соціально-економічного розвитку.

Суб’єктами ДРП є органи державної виконавчої влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які покликані в межах своєї компетенції розв’язувати проблеми соціально-економічного розвитку територій. Об’єктами ДРП є регіони – територіальні утворення, які виділені за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю і в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об’єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням сьогоднішньої України, що склалося за часів СРСР. Прикладами регіональних утворень в Україні є області.

Регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, але й відносно самостійною його частиною з закінченим циклом і особливими формами прояву стадій відтворення та специфічними особливостями протікання соціальних і економічних процесів. Залежно від ознак рівня економічного та соціального розвитку, структури господарського комплексу регіони можуть бути розділені на ряд типів: індустріальні, наукомісткі, гірничодобувні, сільськогосподарські тощо.

Як складова частина загальної соціально-економічної політики України ДРП включає структурну перебудову неефективно впорядкованих продуктивних сил регіону, покращення економічно-територіальних пропорцій в країні, напрацювання оптимальних способів роздержавлення та приватизації майна, напрямків земельної реформи, розвитку підприємництва тощо. Адже регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними та соціальними рівнями розвитку територій, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та екологічні особливості, і спрямовується на підтримку внутрішньо-регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, на суттєве покращення екологічного стану регіонів.

Таким чином, предметом ДРП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави у регіонах. У той же час важливо розрізняти державну регіональну політику як стратегію і тактику держави щодо регіональних процесів і „внутрішню” політику самих регіонів.

Регіони мають свої пріоритетні напрямки розвитку, які не завжди збігаються з державними (звідси виростає ідея суверенізації регіонів). У той же час ДРП і політика регіонів не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна одну. Внутрішня політика регіонів спрямовується на раціональне використання своїх внутрішніх ресурсів для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки та ін.

Тактика держави розглядається як дії держави щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану регіонів, створення умов для успішного розкриття притаманних їм способів господарювання. Державне управління розвитком регіону ґрунтується на певних засадних принципах. Найважливішим з них є розподіл влади між центром і регіонами, інші ж принципи випливають із поточних проблем розвитку даної держави. ДРП перехідного періоду виходить із таких додаткових принципів:

- правового забезпечення подальшого посилення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими та представницькими органами місцевого самоврядування;

- дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;

- урахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Відповідно до різноманітних процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлюють певні складові частини ДРП. Розглянемо кожну з них.

1. Економічна політика. Метою регіональної економічної політики (ДРЕП) є ефективне використання ресурсів економіки, накопичення капіталу і спрямування його на продуктивне нагромадження. Сутність економічної політики полягає в забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. Економічна політика включає: бюджетну та податкову політику; планування, прогнозування та програмування розвитку регіону; використання природних ресурсів і власності регіону (інвестиційна політика); розміщення продуктивних сил та структурні перетворення в регіоні; політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний тощо); контрольно-аналітичну діяльність та інформаційне забезпечення.

2. Соціальна політика. Мета регіональної політики у соціальній сфері – забезпечення достатньо високого рівня життя населення в кожному регіоні. Її складові: забезпечення зростання рівня добробуту населення; соціальний захист; забезпечення громадянам рівних прав і можливостей щодо вибору місця проживання та працевлаштування. Ефективність соціальної політики дуже залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, що спрямовується на споживання. Головним завданням соціальної політики є забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх можливостей. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо. Найважливішою складовою соціальної політики є забезпечення громадянам прожиткового мінімуму.

3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної й інноваційної діяльності в регіоні, забезпечення НТП, розвитку наукоємних, високотехнологічних, ресурсозберігаючих та екологічно чистих виробництв, і ґрунтується на аналізі можливостей регіонів.

4. Екологічна політика. Набула надзвичайно важливого значення у зв’язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля. Особливо гострою вона є у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях. Її головною метою є оздоровлення довкілля.

5. Демографічна політика. Спрямовується на гальмування таких негативних процесів, як перевищення рівня смертності над народжуваністю і збільшення відсотку непрацездатної частини населення відносно працюючих. Демографічний стан країни та її регіонів є важливим фактором соціально-економічного розвитку.

6. Гуманітарна політика. Головна мета – це духовний розвиток суспільства, його моральний і фізичний стан. До сфери гуманітарної політики входить державна підтримка навчальних закладів, лікарень, поліклінік, театрів, кінотеатрів, клубів, тобто розвиток об’єктів комунальної власності. Особливістю гуманітарної політики є її чітка регіональна спрямованість.

7. Національна політика. Спрямовується на забезпечення конституційних, політичних, економічних і соціальних прав громадян незалежно від національності та віросповідання. Особливо це стосується територій України, що пов’язані з процесами повторного переселення татар, німців та інших окремих народностей у райони їхнього історичного проживання.

8. Зовнішньоекономічна політика. Її мета – геополітична диверсифікація зовнішньоторговельних зв’язків України, в першу чергу, за рахунок освоєння нових ринків збуту української продукції та закріплення на традиційних. Спрямована на формування ринкової інфраструктури, підтримку спеціальних економічних зон для активізації підприємництва, залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу регіонів, що потребують прискореного економічного розвитку.

9. Управлінська політика. Її основна мета – створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку.

Основні напрямки ДРП затверджує Верховна Рада України. Президент України спрямовує діяльність державної виконавчої влади на розв’язання найважливіших проблем соціально-економічного розвитку регіонів, видає нормативно-правові акти з цих питань, очолює Раду регіонів при Президентові України.

Уряд України визначає державні пріоритети й затверджує державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечує їх виконання, бере участь у створенні системи економічних регуляторів, нормативної та методологічної бази просторового розміщення продуктивних сил. Уряд АР Крим, місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують збалансований економічний і соціальний розвиток відповідних територій, розробляють і організовують виконання програм, бюджетів територій, реалізують рішення Президента України, Кабінету Міністрів України щодо структурної перебудови економіки, роздержавлення й приватизації майна, земельної реформи, соціального захисту населення тощо.

Органи місцевого самоврядування розробляють, затверджують і виконують програми та бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Вони розпоряджаються комунальною власністю, запроваджують передбачені законодавством місцеві податки і збори, забезпечують раціональне використання природних і трудових ресурсів.

Механізм державного регулювання регіонального розвитку складається з:

- забезпечення нормативно-правової бази взаємовідносин між центром і регіонами на основі розподілу повноважень між рівнями влади;

- створення та реалізація державних регіональних цільових комплексних програм соціально-економічного розвитку, спрямованих на розв’язання найважливіших регіональних проблем;

- бюджетно-фінансового регулювання регіонального розвитку через політику формування та розподілу фінансових ресурсів між державним та місцевими бюджетами, удосконалення податкової системи на державному та місцевому рівнях, пряме державне інвестування вирішення проблем регіональних господарських комплексів;

- створення та розвиток спеціальних економічних зон у певних регіонах.

Ключовими механізмами регіонального розвитку є його фінансове забезпечення. Із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво, роботи з реконструкції підприємств базових галузей промисловості, агропромислового та військово-промислового комплексів, будівництво важливих природоохоронних об’єктів, тобто ті підприємства і галузі, які мають загальнодержавне значення. Також державою фінансуються витрати на прискорений розвиток галузей економіки окремих регіонів, які могли б якнайшвидше забезпечити стабільне надходження валютних коштів і зростання обсягів виробництва товарів народного споживання.

Особливим напрямком державної допомоги є фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто таких, де показники розвитку відстають від нормативних або середніх по регіону. Також допомога надається територіям з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та надлишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам із складними природно-географічними та екологічними умовами.

Згідно ДРЕП у ході децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.

Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального регулювання. При цьому, адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовуються на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва та фінансове оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5-10 років).

Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об’єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.

Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів через проведення типологізації регіонів за такими показниками: географічне положення; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального розвитку; структура господарства; ступінь розвитку виробничої та соціальної інфраструктури; демографічна ситуація; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

На сьогодні в України застосовується такий поділ територій для мезорайонування, в основу якого покладено вісім економічних районів:

1. Донецький (Донецька і Луганська області). 2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька і Кіровоградська області). 3. Східний (Полтавська, Сумська і Харківська області). 4. Центральний (Київська і Черкаська області, м. Київ). 5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська та Чернігівська області). 6. Подільський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області). 7. Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Херсонська та Одеська області). 8. Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька області).

З урахуванням наявного природно-ресурсного і науково-виробничого потенціалу та максимального його використання, необхідності структурної перебудови економіки країни та зближення соціально-економічних рівнів розвитку регіонів для кожного з них у складі ДРЕП визначаються основні напрями розвитку на перспективу.

Наприклад, для Донецького економічного району, з урахуванням наявної там ситуації, визнано такі напрямки його перспективного розвитку:

- структурну перебудову народногосподарського комплексу через збалансування розвитку основних галузей спеціалізації (вугільна, металургійна та хімічна промисловість) з потребами України, запровадження сучасних технологій та техніки, нових безвідходних виробництв, випереджаючого розвитку галузей, пов’язаних із задоволенням потреб населення;

- удосконалення структури металургійного комплексу, скорочення виробництва чавуну, нерафінованої сталі, вогнетривів і збільшення виробництва електросталі, тонколистової продукції, розвиток вторинної та переробної кольорової металургії, випуск нових видів напівпровідників;

- удосконалення структури машинобудівного комплексу, зокрема перепрофілювання частини підприємств ВПК на виготовлення технічно-складної цивільної продукції та товарів народного споживання;

- поліпшення екологічної ситуації шляхом перепрофілювання окремих виробництв, технічного переоснащення підприємств, здійснення комплексу природоохоронних заходів;

- інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, зокрема тваринництва м’ясо-молочного напрямку;

- забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом диверсифікації (зміни пріоритетів і структури) виробництва та створення нових робочих місць.

Центральною владою започатковано новий механізм регіональної політики. Так, Кабінет Міністрів України уклав угоди з облдержадміністраціями Дніпропетровської та Харківської областей щодо співпраці відповідно до спеціалізації названих регіонів, згідно яких держава у всіх формах сприятиме розвитку на території Харківської області науково-технічних інноваціонн

Важливим складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика (ДРФП), тобто сукупність державних фінансових заходів для розв’язання фінансових проблем регіонів шляхом удосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до функцій та обов’язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Основними інструментами ДРФП є частка закріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також міжбюджетні трансфери (дотації, субсидії та субвенції), що надаються місцевим бюджетам.

Усі заходи ДРФП спрямовано на зміцнення доходної бази депресивних територій, адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості, розширення повноважень і відповідальності представницьких органів і органів місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами та на посилення державного контролю за їх раціональним використанням. Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для фінансування витрат з реалізації ДРФП наділяються певними майновими і бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так звані муніципальні фінанси. До складу муніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-адміністративних одиниць і фінанси суб’єктів господарювання, що використовуються для задоволення територіальних потреб.

Основними функціями місцевих бюджетів є:

- формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

- розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

- контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ, підвідомчих органам місцевого самоврядування.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової частин. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходів. Термін „власні і закріплені доходи” означає, що ці кошти належать суб’єкту бюджетного права або повністю, або у твердо фіксованій частці і надходять до місцевого бюджету, оминаючи бюджети вищого рівня.

Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори, відрахування від загальнодержавних податків. У такий спосіб здійснюється бюджетне регулювання, тобто система відрахувань із вищих бюджетів нижчим, з метою узгодження доходів із витратами.

Саме в балансуванні доходів і витрат територій виявляється державне регулювання місцевих бюджетів. Регулюючі доходи охоплюють усю сукупність грошових коштів, що передаються з державного бюджету на місця: проценти відрахувань від загальнодержавних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюджету (або вищих бюджетів) за взаєморозрахунками.

Власні доходи місцевих бюджетів формуються з допомогою місцевих податків і зборів. Усі чинні місцеві податки і збори можна класифікувати за двома ознаками: за механізмом дії та за ознакою податкової ініціативи. За механізмом дії виділяють ті податки, які встановлюються й вилучаються лише на даній території та дублюють загальнодержавні податки, і ті, що є місцевими надбавками до загальнодержавних податків. За ознакою податкової ініціативи виокремлюють податки, запровадження яких санкціонується центральною владою чи погоджується з нею, і ті, що їх установлюють органи регіонального (місцевого) самоврядування самостійно.

Видаткова частина місцевих бюджетів яскраво відображає специфіку економічних і соціальних процесів, що відбуваються в регіонах. Статті доходів та видатків місцевих бюджетів представлено у таблиці 14.1.

Чинна система державного регулювання місцевих бюджетів в тій або іншій мірі робить можливим забезпечення регіонів необхідними коштами для виконання ними завдань ДРЕП незалежно від продуктивності місцевих джерел доходів, створює передумови для вирівнювання рівнів розвитку окремих територій, стимулює місцеві органи влади до виконання планів мобілізації державний і місцевих податків. Недоліком цієї системи слід вважати елементи суб’єктивності у формуванні регулюючих доходів, можливе необ’єктивне визначення нормативів відрахувань для різних регіонів. Хоч дотації та субвенції як джерела поповнення місцевих бюджетів позбавлені стимулюючого впливу на пошуки додаткових джерел надходжень, але повністю скасувати їх неможливо, бо це може призвести до ускладнення фінансування регіональних програм.

Таблиця 14.1 – Статті доходів та видатків місцевих бюджетів

Доходи	Видатки
I. Власні доходи 1. Податки на майно 2. Платежі за використання природних ресурсів, у т.ч. земельний податок і орендна плата за землю 3. Податки, збори та мито, у т.ч. місцеві податки та збори 4. Інші власні доходи II. Регулюючі доходи 1. Податок на прибуток 2. Прибутковий податок з фізичних осіб 3. Податок на додану вартість 4. Акцизи 5. Дотації з державного та регіонального бюджетів 6. Субвенції з регіональних бюджетів 7. Кошти, отримані за взаєморозрахунками з бюджетами	I. Фінансова підтримка галузей народного господарства 1. Промисловість, будівництво 2. Сільське та рибне господарство 3. Транспорт, дорожнє господарство 4. Житлово-комунальне господарство II. Соціально-культурні заходи 1. Освіта 2. Культура і мистецтво 3. Охорона здоров’я 4. Соціальна політика III. Управління IV. Правоохоронна діяльність V. Інше
Усього	Усього