41. Бурлескне тіло в романі ю.Андруховича «Московіада»

Бурле́ск — (фран. burlesque, від італ. burla — жарт) стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект, Наприклад «Енеїда» Котляревського на тему однойменої героїчної поеми Вергілія.

Нами було визначено, що головний герой роману Отто фон Ф. вирушає в символічну подорож у пошуках самототожності, як це було і з героями роману «Рекреації». На його шляху Москвою ми виділили просторові образи гуртожитку та старого будинку, де мешкала Галя, як символів розвалу та руйнування Радянського союзу. Ці образи були розглянути нами у зв'язку з концепцією дому та бездомності. Також одним з образів цієї частини Москви стає пивбар на Фонвізіна, який перетворився на справжній храм для тогочасних людей. Таким чином, «реальна» Москва відображає душевний стан, пригніченість людей в період перебудови, моральне падіння всього народу та втрату сенсу існування. Магазин «Дитячий світ» у романі зображає формування жорстокого та духовно спустошеного наступного покоління. Саме під цією спорудою знаходяться пекельні лабіринти Москви, лабіринти душі самого Отто фон Ф.

Щодо підземної частини Москви, то вона послідовно демонізується. В нас не виникає сумнівів, що Отто потрапляє у пекло, подібно до античного Орфея або Данте. Тут ми перш за все стикаємося з образом лабіринту, який символізує втрату людиною життєвого шляху і його сенсу. В цих пекельних лабіринтах ми знову бачимо образ СРСР - клітку. Також перед нами розгортається картина бенкету на площі, вже знайома з «Рекреацій». Карнавальність простежується і в фінальному епізоді «симпозіуму мерців», де були присутні різноманітні створіння у масках. В цілому, ми знову бачимо реалізацію дихатомії «верху» та «низу» - Отто фон Ф. переживає фізичне та моральне падіння, яке приводить до його відродження та повернення на Батьківщину

42. Інтертектуальність роману ю.Андруховича «Московіада».

Варто почати з традиції української літератури. У романі Андруховича насамперед звучить традиція поетична. Вона охоплює весь шлях української ліри від "Енеїди" Котляревського. Любовна історія, що розгортається у романі між Галею і Отто, зводиться до найпопулярнішого міфу про Орфея і Евридики, при цьому Евридика в ключовий момент стає Аріадною. Пласт біблійних асоціацій невблаганно вписує посткомуністичну, але релігійну за своєю внутрішньою природою Україну в Європу. Автор зачіпає в тій чи іншій мірі Пісню пісень, Псалми, Новий Завіт і Апокаліпсис. Його уявлення про імперію як про семиголового дракона примітно саме по собі. Меч його правосуддя, принесений в саме серце імперії, пронизує її вічного дракона. Середньовічний лицар і християнський герой, він вмирає, вбиваючи себе як носія старих цінностей. Субота, до якої відбувається дія роману, в якомусь сенсі пристрасна субота, за смертю Отто слідує воскресіння в новому романі під новим ім'ям.

Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями.

Найперше, що може помітити читач – це явне посилання на «Іліаду» Гомера. І це стосується не лише співзвучності назв. Основою гомерівського твору є гнів, основою «Московіади» – злість та ненависть. Різниця лише у тому, що Ахілл гнівається на конкретну людину, а Отто фон. Ф. – на цілу імперію.

Крім цієї першої асоціації слід звернути увагу на критиків, які одноголосно заявляють, що роман Ю. Андруховича «Московіада» подібний на відомий свого часу роман російського автора Венедикта Єрофєєва «Москва–Петушки».

«Московіада» – роман-подорож, як натякає нам уже сама його назва. Подорож не тільки від чарки до чарки, а й буквальне переміщення – від станції метро до станції, від зупинки тролейбуса до зупинки.

«Москва–Петушки» відверто пародіює знаменитий текст російської літератури – «Путешествие из Петербурга в Москву» Радіщева, зводячи головного героя (який так само ототожнений з автором) до рівня інтелігентного алкоголіка, нещасного, комічного, але й безумно чарівного у своєму хмільному пафосі.

Подібність між «Московіадою» та «Москва–Петушки» настільки велика, що часом доходить навіть до текстуальних тотожностей. Відзначу, що Адрухович залишив чимало відсилок до тексту Єрофєєва, серед яких можна було б вказати не тільки скрупульозні реєстри випитого і тілесні переживання від цього, а й цілі образи і мотиви роману (може, цим пояснюється відзначена критикою недостатня вмотивованість декотрих із них) – як, наприклад, «маленький тихий дідок», що благосно шепоче щось подібне до Святого Письма, ангели-охоронці, шизофренічний путч і гротескні персонажі путчиської президії, включно з Мініним-і-Пожарським, і навіть мрії про Венецію. Важливішою, однак, є подібність структурна: обидва тексти є романами-подорожами, обидва циклічно вкладені у часовий відтинок одного дня, кульмінація обох текстів імітує гарячечні марення, обидва герої настійно прагнуть досягти примарної мети подорожі й обидва в кінцевому підсумку зазнають поразки: Венічка замість Петушків опиняється на Курському вокзалі в Москві, Отто фон Ф. – на площі Київського вокзалу того ж міста. І ще одне дивовижне, коли б було випадковим, співпадіння – завершуючи коло, обидва оповідачі гинуть і лише після того викладають свою «-іаду» на папері.

Тут слід ще згадати одну цікаву особливість Андруховичевих текстів – автопосилання. У «Московіаді» їх два.

Тож бачимо, що роман Ю. Андруховича «Московіада» написаний у кращих традиціях постмодерністської літератури. Твір являє собою площину для створення асоціацій та посилань.