4.2 Метаполітичні уявлення геваризму

Що стосується так званих метаполітичних уявлень, то в них чітко простежуються три елементи: по-перше, антиімперіалістичний націоналізм, який багато в чому тяжіє не до Маркса, а до апостола кубинської свободи - Хосе Марті; по-друге, такий типовий для Латинської Америки "каудильїзм", поняття, яке лише дуже приблизно може бути передане як "принцип вождізму" [7; 11].

У 1961 р. Че Гевара зарахував особу Фіделя Кастро як вождя революції до особливих чинників, що забезпечили перемогу Кубинської революції. Він писав:

"Першим і, можливо, найважливішим і найсвоєріднішим чинником є та телурична сила, ім'я якої - Фідель Кастро. Він має якості великого вождя, які у поєднанні з його відвагою, з його енергією і з його рідкісною здатністю всякий раз знову і знову розпізнавати волю народу підняли його на те почесне місце, яке він нині посідає" [68, с. 112].

Каудильїзм, який однаково щільно пов'язаний і з вимогами партизанської боротьби і з латиноамериканською традицією, характеризує також увесь розвиток Куби починаючи з 1959 р. Впродовж десяти років тут, кажучи словами Макса Вебера, велася боротьба проти профанації милості богів, боротьба, спрямована проти інституювання революції і сприяюча тому, що засновницький з'їзд комуністичної партії був проведений тільки в 1975 р.

До чинників, названих "метаполітичними", відноситься також ідеологія, яку можна визначити як тоталітарний або як героїчний гуманізм.

У перші місяці 1959 р. деякі ідеологи організованого Кастро Руху 26 липня зробили спробу переорієнтовувати революцію на принципи гуманізму, що чітко не формулювався, який покликаний був відмежувати її, в першу чергу, по відношенню до комунізму. Сам Фідель і Че були переконані, що революційний гуманізм повинен - на відміну від капіталізму, який дає людям свободу без хліба, і від комунізму, що дає їм хліб без свободи, - забезпечити кубинцям і свободу і хліб [52, с. 54].

З демократичного гуманізму тих днів, що орієнтувався на задоволення потреб, з часом народився абсолютно інший гуманізм - гуманізм, націлений на те, щоб докорінно змінити, у тому числі і за допомогою примусу, людську природу, придушити будь-які прояви індивідуалізму, будь-яке прагнення до матеріальних благ і створити нову - героїчну - людину тоталітарної демократії. З особливою ясністю ця точка зору знайшла своє висвітлення в довгому листі, адресованому Геварою на початку 1965 р. редакторові уругвайського тижневика "Марча"; пізніше цей лист з'явився у вигляді брошури під назвою "Людина і соціалізм на Кубі". Саме з нього і доречно привести декілька коротких цитат, щоб пояснити думку. Автор пише: "... щоб здійснити комунізм одночасно з його матеріальною базою, треба створити нову людину...".

Про цю нову людину у Гевари сказано: "... йдеться не про те, скільки кілограмів м'яса доступні людині, не про те, як часто вона ходить на пляж купатися, і не про кількість імпортованих зручностей, які вона в змозі придбати за свій заробіток. ... Потрібно створити індивіда, який був би досконалішим, внутрішньо багатшим і набагато відповідальнішим...".

Тут, поза сумнівом, відчувається і вплив молодого Маркса, який прагнув покінчити з відчуженням людини, і ідеал партизанського борця, що реалізувався в героїчних бойових умовах.

Гевара наголошує на тому, що: "... йдеться про те, щоб знайти формулу, яка дозволила б зберегти цей героїчний настрій у повсякденному житті. Це одне з вирішальних наших ідеологічних завдань..." [2, с. 378].

Таке перевиховання людини є завданням і обов'язком авангарду, і воно може бути здійснене тільки за допомогою постійного тиску на народні маси. Говорячи словами Гевари, "авангард в ідеологічному відношенні знаходиться попереду мас. Маси знають про нові цінності, але їх знання недостатні. Тоді як в авангарді відбуваються якісні зміни, що роблять його здатним при виконанні своїх завдань брати на себе жертви; інші менш свідомі і повинні піддаватися дії стимулів і примусів, що досягають певної інтенсивності. Це є диктатура пролетаріату, здійснювана також і над класами, що перемогли" [67].

Мабуть ясно, чому цей гуманізм характеризується не лише як героїчний, але і як гуманізм тоталітарний.

Так само є безперечним, що в наведених фрагментах йдеться про ідеологію інтелігентів, які видають власну диктатуру за диктатуру пролетаріату. Відомий дослідник геваризму Борис Гольденберг зазначав, що за таких умов ситуацію висвітлювала б фраза, сказана одного разу Сен-Жюстом: "Людей треба мучити, щоб зробити з них богів" [11].

Тепер перейдемо до стратегії і тактики геваризму, які були названі герильєризмом. Останній виник тільки в роки після перемоги Кубинської революції, і його можна звести до трьох тез, перші дві з яких вже містяться в опублікованій у 1960 р. брошурі Гевари: "Не завжди треба чекати, поки дозріють усі умови для революції: повстанський центр може сам їх створити".

При цьому слід зауважити, що під "повстанським центром" Гевара розуміє невелику партизанську групу.

Друга теза формулюється таким чином: "У слаборозвинених країнах Американського континенту озброєну боротьбу треба вести головним чином в сільській місцевості". Як можна зрозуміти з вищенаведеного, тут село з усією очевидністю протиставляється місту.

Ці дві тези доповнюються третьою з наступним формулюванням: "Саме партизанська група, що бореться в горах і джунглях, а не партія, що сидить у місті, утворює військово-політичний авангард потенційно соціалістичної, антиімперіалістичної і антиолігархічної революції"" [62].

Тепер настав момент з'ясувати точний смисл процитованих тез для того, щоб зрозуміти, в чому своєрідність геваризму і в чому його принципова відмінність від ортодоксального ленінського вчення.

Для ортодоксального комунізму, включаючи троцькізм, озброєна боротьба за владу припускає наявність об'єктивної революційної ситуації. Повстання спирається на маси, які виступають його носієм, і його місце не на початку, а у кінці революційного процесу.

Для геваристів - усе навпаки. В їх уявленні революція починається з озброєної боротьби у вигляді партизанської війни, яку веде нечисленна еліта, і яка лише в подальшому переростає в масову боротьбу. Вона може і повинна початися, навіть, якщо з марксистської точки зору, немає й мови про наявність об'єктивної революційної ситуації [10]. У 1960 р. Гевара, щоправда, заявив, що партизанська боротьба припускає, що шляхи мирної боротьби вже заблоковані. Він писав тоді: "... Там, де уряд приходить до влади в результаті якого-небудь, нехай навіть фальсифікованого, референдуму і є принаймні видимість конституційної легальності, не можна починати партизанську боротьбу, оскільки ще не вичерпані можливості мирної політичної боротьби..." [69, с. 204].

Незабаром, проте, ця точка зору була переглянута. У його роботі, що з'явилася в 1963 р., "Партизанська війна" підкреслюється, що будь-яка форма буржуазного панування є диктатурою, причому демократія намагається обходитися максимумом обману і мінімумом застосування насильства. Саме тому, вказує Че, необхідно зривати з неї маску, і притому, за допомогою ініційованої проти неї збройної боротьби. Дослівно було заявлено: "Коли її змушують показати себе без маски, тобто у своєму істинному вигляді, як насильницьку диктатуру реакційних класів, то тим самим проявляється сприяння її викриттю, і це загострює боротьбу до такої крайності, що не може бути більше мови ні про яке повернення назад" [64, с. 58].

Ця волюнтаристсько-суб'єктивістська загальна концепція сприймається і критикується ортодоксальними комуністами, у тому числі, між іншим, і комуністами пропекінської орієнтації, як "авантюристський дрібнобуржуазний путчизм" [72, с. 11].

Було б несправедливо припускати, що село геваристи розглядають як вирішальний театр військових дій передусім тому, що самі себе вважають аграрними революціонерами. Дрейпер доречно зазначає: "Гевара не партизанську війну виводить з сутності аграрної революції, а аграрну революцію з партизанської війни. Центральним поняттям є поняття партизанської війни, а роль селянства витікає, так би мовити, з технічних і прагматичних міркувань" [3, с. 325].

Є три причини, за яких геваристи вважають село, на противагу місту, вирішальним чинником. На першому місці знаходяться геополітичні і географічні міркування. Геополітично теза обґрунтовується тим, що влада супротивника концентрується саме в містах, тоді як розташована далеко від міських центрів, переважно недостатньо освоєна і часто важко доступна сільська місцевість лише в невеликій мірі може контролюватися поліцією і армією. Те, яке значення надається географічним умовам у вужчому сенсі, можливо, найвиразніше спостерігається у висловлюваннях Кастро під час його бесіди з одним дружньо налаштованим що до нього уругвайським журналістом, ствердно висловившись про можливість створення партизанських груп у багатьох країнах, у тому числі і в Західній Німеччині, він зразу ж обмовився, що в Уругваї, навпаки, це неможливо, і свою точку зору мотивував так:

"Твоя країна не має в розпорядженні потрібних для озброєної боротьби географічних умов. У вас немає гір, дрімучих лісів. Там партизанській групі ніде розгорнутися" [47, с. 27].

На другому місці знаходяться, так би мовити, "педагогічні" причини. Тільки у суворих умовах тривалої боротьби в джунглях і горах, де абсолютно відсутній будь-який міський комфорт, зможе сформуватися характер революціонера. З особливою виразністю ця думка простежується в знаменитій роботі Режи Дебре "Революція в революції", що з'явилася на початку 1967 р., в якій говориться: "Кожна людина, у тому числі і товариш, який проводить своє життя в місті, вважається, сам того не підозрюючи, буржуа в порівнянні з партизаном. Міський житель живе як споживач. Гори пролетаризують городян і селян, тоді як місто може обуржуазити навіть пролетаря" [55].

Це дуже примітні слова, які водночас демонструють, як суб'єктивізм і волюнтаризм перетворюють на моральні категорії навіть об'єктивні класово- соціологічні поняття.

На третьому місці зазвичай фігурує в якості причини та обставина, що у більшості країн Латинської Америки сільське населення в кількісному відношенні переважає, і в той же час, саме воно живе в найбільшій убогості, таким чином залишаючись особливою мірою потенційно революційним. Проте, щодо програми дій партизан, то тут йдеться зовсім не про боротьбу за безпосередні вимоги селян чи їх мобілізацію на боротьбу за ці вимоги. По- перше, переважна більшість селян - апатичні і прагнуть досягнення таких несоціалістичних, дрібнобуржуазних цілей, як особисте землеволодіння. По- друге, кастроїстська еліта демонструє глибоке презирство до так званих "стихійних" прагнень мас, котрі, як такі, ніколи не виходять за межі існуючої системи і в цілому схильні задовольнятися реформами [ЗО]. По-третє, здійснена в одній із завойованих партизанами місцевостей аграрна революція піддалася б розгрому армією вже тому, що селяни, прив'язані до своєї землі, не перетворюються на бродячих партизан і являють для репресивних сил порядку статичну та ізольовану мету. Партизани - це кочівна революційна еліта, діюча потайки, яка увесь час змінює своє місце розташування, еліта, що ззовні привносить до сільського населення революційну свідомість і включає це населення у свої ряди лише настільки, наскільки воно виявляє готовність до перетворення з дрібнобуржуазних селян на революційних партизан. Як видно, змальована вище концепція, суперечить власне як марксизму, так і ленінізму Мао Цзедуна, який стверджує, що революція повинна переноситися з села в місто.

По-перше, з позиції ленінізму, міський пролетаріат - головний об'єкт уваги і зацікавленості, більше того, він взагалі є єдиним революційним класом і єдиною революційною силою.

По-друге, революція виростає з боротьби очолюваних комуністами мас за задоволення повсякденних нагальних вимог.

По-третє, необхідно зробити спробу розв'язати селянську війну в селі, де немає для цього загальнонаціональних умов. Селяни районів, де наявні революційні настрої, повинні створювати "організації самооборони", що ведуть постійну боротьбу і перетворюються на партизанські підрозділи лише тоді, коли ці райони самозахисту, що піддаються атакам з боку армії, не можуть більше продовжувати оборонну боротьбу. Але і в цьому випадку партизанська війна не обов'язково повинна ставати основною формою боротьби в масштабах усієї країни, бо вона може бути пов'язана з іншими формами боротьби, у тому числі і мирними, наприклад, профспілковими або політичними. Це була і є політична лінія, якої дотримуються, наприклад, комуністи Колумбії, де виникли селянські комуністичні партизанські групи [34, с. 488].

Такою ж, по суті, була і точка зору, якої дотримувався троцькіст Туго Бланко на початку шістдесятих років у Перу, де він започаткував озброєні селянські синдикати, які об'єднали тисячі селянських сімей і самостійно вели збройну боротьбу, причому сам Бланко відігравав лише роль радника.

Традиційна комуністична партія, що дислокується в місті, з її участю у виборчій і профспілковій боротьбі, з її політикою союзів стосовно буржуазних верств населення і організацій, видається геваристам, незважаючи на усю теоретичну кваліфікацію, яку можуть мати її кадри, непідходящим інструментом революції [36, с. 138]. Головне, що закріплює партизан в якості революційного авангарду, - не їх досвід або теоретична підкованість і навіть не ідеологічна чистота, а їх готовність до боротьби і жертв. Один з відомих представників геваризму Гейде Сантамарія, зайшов настільки далеко, що заявив в 1967 р.:

"Партизанський загін - це авангард, навіть якщо він складається з людей із різними ідеологіями..." [39, с. 207].

Само собою зрозуміло, що партизанський загін через саму свою суть повинен будуватися на принципі вождизму. І його не можна вважати військовою філією партії, що засіла в місті, - навіть тоді, коли міський тероризм є частиною революційної боротьби і часом може відігравати велику роль, порівняно з діяльністю партизан у сільській місцевості. На підтвердження вищезазначеного доречно згадати висловлювання Кастро від 10 серпня 1967 р.: "Досвід партизанської боротьби на континенті багато чому нас навчив; він продемонстрував нам, наскільки жахлива помилка і наскільки абсурдна думка, ніби партизанським рухом можна керувати з міста" [7, с. 42].

Отже, провідними метаполітичними уявленнями геваризму виступають такі елементи: антиімперіалістичний націоналізм (за Хосе Марті); "каудильїзм" (приблизний переклад: "принцип вождізму"); опора на партизанську групу, що бореться в горах і джунглях (а не партія, що перебуває у місті), яка утворює військово-політичний авангард потенційно соціалістичної,

антиімперіалістичної і антиолігархічної революції.