44. Неоконсервативний варіант економічного розвитку.

В основі неконсерват. Концепція вільної ринкової економ. «Чиказької школи»: максимально підключити виробничі потужності регіону до світового капітал. Госп. У 70-80-ті політика модернізації набула свого продовження. Молода Лат.Амер. буржуазія виступає з метою наближення до рівня розвинутих країн світу.

Основні джерела капіталу: - широке залуч. Під контролем держави інвестицій, позичок, кредитів. – нові технології з-за кордону. – розвиток зорієнтованих на експорт виробництв.

На базі Бразилії розроблено бразил. модель консерватизму – жорстка форма, авторит. Режим, різке погірш. матер. і правового становища трудящих. Її сприйняли: Болівія, Уругвай, Чилі, Аргентина – авторит. методами. Мексика, Коста-Ріка – помірковано.

Коштів США не вистачало. Збільшується частка вкладень із Зх.Європи: Бельгія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Іспанія, Японія.

Машбуд, ХімПром, електронна, кредитно-фінансова сфери. У 80-х за япон. кошти збудовано 9 автозаводів. Ріст НВП у промисл. в 3 рази, в с/г – в 1,5. 1980р.- ВВП регіону на 3,5 рази перевищ. рівень 1960р. Частка с/г ВВП на поч.. 80-х у порів. з 1970-рр – з 14-15 до 11. Зявляються багаті і дуже бідні. Однобокість розвитку економіки. Проникнення нових держав призвело до того, що ситуація неконтрольована. Величезними темпами зростала зовн. заборгован. Чим швидше розвив. економіка – тим більший борг.

Боржники: Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела. «Утрачене десятиліття»

Значна роль держави в енергетиці ( видобув. та контроль). Політика модерн. шкодить основній частині місцевої економіки. Значна частина прибутків ТНК вивозилась за кордони. Іноземн. капітал поглиблював розрив між модернізованими галузями і традиційними, які залиш. в стані застою. У др..пол. 70-80рр ростає заборгованість. найбільший спад в країнах з диктатор. режимами. зростає питома вага регіону в населенні світу. Зростає міське насел. Складне становище дрібних і середніх підприємців. Виросла група «тіньової економіки».

У 60-70 рр. зміцнюється фермерський прошарок. Росте кількість студентів.

Кіноіндустрія. Велика армія прислуг (в основному з інших країн)

45Чилі в роки диктатури Аугусто Піночета

після контрреволюційного перевороту 11 вересня 1973 р. при владі виявилася військова хунта в складі командувачів трьома родами військ і корпусу карабінерів на чолі з генералом Піночетом, затвердженим незабаром президентом Чилі з надзвичайними повноваженнями на неопред. термін. У країні була оголошена «внутрішня війна з марксизмом», введено стан облоги (замінене в 1978 р. на «надзвичайний»). Було скасовано дію конституції, громадянськ. свобод, розпущений Національний конгрес, оголошені поза законом партії Народної єдності, заборонено Єдиний профцентр трудящих (КУТ). Діяльність всіх інших партій оголошувалася «призупиненої», а в 1977 р. взагалі була заборонена. Профспілки були поставлені під контроль влади. Багато чилійці піддалися арештам, тисячі з них після бузувірської. тортур були вбиті без суду і слідства. В'язниці були переповнені. Національний стадіон, занедбані гірницькі селища і ряд інших об'єктів були спішно перетворені в концентраційні табори. Запанував свавілля репресивних служб, серед кіт. особливе значення мала таємна військова поліція, створена в 1974 р. До мільйона чилійців покинули батьківщину.Учасники хунти висловлювалися за побудову націоналістіч. суспільства, в кіт. традиційні інститути Зап. демократії були б замінені «органич.», «соціальної демократією, заснованої на корпоративних нача ¬ лах, під егідою авторитарної влади військового керівництва, на моральних принципах християнства і ісп. духовних традиціях. Націоналізм поєднувався з модерніза. технократіч. ідеями транснаціоналізації економіки за рецептами «чиказької. школи ». Приватному капіталу були передані сотні держ. підприємств, що призвело до відновлення і подальшого зміцнення позицій місцевих та іноземних корпорацій.У сільському господарстві з 10 млн га експропрійованих у 1965-1973 рр.. угідь до 1978 р. 2,8 млн га були повернуті колишнім власникам. Колективна власність перетворювалася в приватну, ставка робилася на зміцнення сіль. буржуазії і фермерства. Більше третини селян, які отримали землю, розорилося.Була здійснена часткова модернізація промисловості, підвищилися техніч. оснащеність, енергоозброєність і продуктивність праці на великих підприємствах в експортних галузях - мідної, залізорудної, харчової, деревообробної, целюлозно-паперової. Різко скоротився випуск продукції машинобудівн., Текстильної та некіт. ін галузей промисловості. В 1974-1975 рр.. стався глибокий спад економіки Спад тривав і в 1983 р. За виробництвом на душу населення Чилі після десяти років правління Піночета виявилася на рівні 60-х рр..Піночетівський. варіант «шокової терапії» приніс величезні позбавлення трудящим.На міжнародній арені військова хунта прагнула предстати захисницею Зап. християнськи. цивілізації від комунізму. Була висунута геополітич. концепція історич. призначення Чилі на роль регіональної держави на півдні Тихого океану. Загострилися територіальні суперечки з Перу, Аргентиною і Болівією. Хунта домагалася тісної економіч. і військового співробітництва з США, солідаризувалася з правими режимами. У 1976 р. Чилі вийшла з Андську. групи, учасники кіт. обмежували діяльність ТНК. Репресивна політика військової диктатури призвела до міжнародної ізоляції країни. Соціалістичної. країни (за винятком Китаю та Румунії) перервали дипломатич. і економіч. відносини з режимом Піночета. Міжнародні профспілкові федерації різних напрямків зробили акції бойкоту чилійсько. товарів.

активізувалося робоче рух. Почалися виробничі конфлікти, в кіт. в 1979 - 1980 рр.. брали участь десятки тисяч людей.Посилення опозиційних настроїв і зростаюча між ¬ народна ізоляція режиму Піночета змусили військову хунту в кінці 70-х рр.. відмовитися від курсу на створення «корпоративної держави» і висунути гасла - «лібералізація» і «авторитарна демократія».Конституція 1980 проголошувала відновлення інститутів представить. демократії та гражданск. свобод. Однак діяльність партій регламентувалася, заборонялися політичне життя. об'єднання, дотримувалися принципів класової боротьби. Засновувалася авторитарна влада президента, обирається загальним голосуванням строком на під ¬ сім років з правом повторного обрання. Президент був главою виконає. влади, мав важливими законодавчими функціями, правом видання декретів з силою законів, правом розпуску конгресу, проведення плебісцитів, введення надзвичайного стану. Він контролював збройні сили, керував діяльністю створеного при ньому Сові-та національної безпеки, призначав чверть членів сенату.Було оголошено про введення нової конституції з березня 1981 Здійснення її основних статей - про демократич. свободах, про вибори, про конгрес і партіях - відкладалося на вісім років. Піночет без всяких виборів був оголошений «конституційним» президентом на найближчі вісім років, з правом переобрання на наступні вісім років. Тим самим режим диктатури фактично був узаконений.11 травня 1983 відбувся «День національного протесту». Зіткнення демонстрантів з поліцією і військами, барикадні сутички в робочих та університетських. кварталах. в червні 1983 р. був створений Національний керівний рада трудящих. Дні національного протесту стали проводитися щомісяця. У серпні 1983 р. ХДП і ін буржуазні партії, а також ряд фракцій соціалістів, радикалів і некіт. ін, що відійшли від союзу з компартією, створили блок помірної опозиції - демократичний. альянс. Компартія, значить. частина колишньої Соціалістичної. партії і Ліве революційний рух утворили в вересні 1983 р. Народно-демократич. русі, відстоював курс на повалення режиму Піночета.Боротьба з диктатурою в 1983-1986 рр.. не раз здобувала гострий хар-р. У грудні 1984 р. за участю молодих комуністів була створена підпільна збройна організація патріотичний. фронт імені Мануеля Родрігеса для здійснення збройних акцій проти режиму та підготовки загонів захисту учасників масових виступів. 7 вересня 1986 - замах на ПіночетаВихід Чилі з економіч. кризи за допомогою зміни курсу на користь держ. втручання в економіку, початого в 1982-1983 рр.. Нормалізувавши економіку, уряд з 1984-1985 рр.. повернулося до неоліберальному курсу, але в більш пом'якшеному варіанті, відмовившись від «шокової терапії»Успіхи другої половини 80-х рр.. пояснювалися переходом до більш зваженої економіч. політиці. Стали позначатися і результати модернізації, особливо експортних галузей економіки. Держава взяла під свій контроль валютні надходження від експорту міді та аграрної продукції. Більш ефективному розвитку виробництва і некіт. ослаблення соціальної напруженості в країні сприяла продаж дрібних акцій компаній і банків, в кіт. взяли участь 400 тис. чоловік. Проте перебудова економіки була досягнута воістину драконівські. методами, шляхом терору, позбавлення чилійців на багато років елементарних гражданск. прав і свобод, збідніння більшої частини населення.Під тиском опозиції почався процес лібералізації. У березні 1987 р. дозволена легальна діяльність правих і помірних партій.На 14 грудня 1989 р. були призначені президентські. вибори. Піночет не зважився висувати свою кандидатуру, але зберіг за собою право залишитися командувачем сухопутними силам.Оппозіція домоглася внесення в конституцію 1980 суттєвих поправок. Скасовувався заборону партій по ідеологіч. мотивів, що відкривало шлях до легалізації компартії. Термін повноважень президента скорочувався з восьми до чотирьох років, він міг обиратися тільки на один термін, скасовувався ряд його надзвичайних повноважень, зокрема право розпуску конгресу. Провідна партія опозиції - ХДП висунула кандидатом у президенти свого лідера П. Ейлвіна На вибори 14 грудня 1989 р. він здобув перемогу, отримавши більше 53% голосів. З політичне життя. карти Південної Америки зникла остання диктатура.

46. Військові режими 70- 80 –х рр.. Їх криза та ліквідація.У Чилі після контрреволюційного перевороту 11 вересня 1973 р. при владі також виявилася військова хунта в складі командувачів трьома родами військ і корпусу карабінерів на чолі з генералом Аугусто Піночетом (р. 1915 р.), затвердженим хунтою президентом Чилі з надзвичайними повноваженнями на невизначений термін. Вся країна була оголошена в стані «внутрішньої війни» з «марксизмом», введено стан облоги (замінене в 1978 р. на «надзвичайний»). Було скасовано дію конституції і цивільних свобод, розпущений Національний конгрес, оголошені поза законом партії Народної єдності, заборонені Єдиний профцентр трудящих (КУТ) і ряд галузевих профспілок. Діяльність всіх інших партій оголошувалася «призупиненої», а в 1977 р. взагалі була заборонена. Профспілки були поставлені під контроль влади. Десятки тисяч керівників і активістів лівих партій і профспілок зазнали арештів, тортур, фізичного знищення. В'язниці були переповнені, Національний стадіон та ряд інших об'єктів спішно перетворені в концентраційні табори. Запанував свавілля репресивних служб, особливо створеної в 1974 р. таємницею військової поліції (ДІНА). До мільйона чилійців покинули батьківщину.Військово-терористична диктатура висловлювала в першу чергу інтереси монополістичних груп, асоційованих з ТНК. Хунта прийшла до влади з гаслами викорінення «ракової пухлини марксизму», закликами покласти край хаосу і анархії і на основі досягнення національної єдності реконструювати країну. «Декларація принципів» уряду Піночета (березень 1974 р.) дорікала «прийшла в занепад» західну ліберальну демократію за її нездатність дати ефективний відсіч марксизму. Учасники хунти висловлювалися за побудову націоналістичного суспільства, в якому традиційні інститути західної демократії були б замінені «органічної», «соціальної демократією», заснованої на корпоративних засадах, під егідою авторитарної влади, на моральних принципах християнства та іспанських духовних традиціях. Націоналізм поєднувався з модернізаторськими технократичними ідеями транснаціоналізації економіки за рецептами «Чиказької школи», для чого передбачалося перебудувати виробничу структуру відповідно до потреб світового ринку.Приватному капіталу були передані сотні державних підприємств, що призвело до відновлення і подальшого зміцнення позицій місцевих та іноземних монополій. До кінця 70-х років 5 монополістичних груп контролювали більшу частину капіталу 250 найбільших приватних підприємств. Але і після проведених денаціоналізації держсектору належали значна частина добувної промисловості, виробництво електроенергії, нафтопереробні заводи, засоби зв'язку, військова промисловість. Мідні рудники, націоналізовані при Альєнде, залишилися державними, але за їх націоналізацію була (Виплачено велика компенсація, а до їх експлуатації і управління; знову був притягнутий іноземний капітал за угодою про технічне співробітництво. Істотне зниження митних тарифів призвело до збільшення частки імпорту у внутрішньому споживанні з 8,2% в 1970-1973 рр.. до 16,2% в 1974-1980 рр..За 1974-1978 рр.. в чилійську економіку було вкладено 2,3 млрд. дол іноземних, переважно американських капіталів. Збільшилося надходження позик і кредитів з-за кордону, зовнішня заборгованість зросла з 3,3 млрд. дол в кінці 1973 р. до 21 млрд. в 1986 р. У сільському господарстві з 10 млн. га експропрійованих у 1965-1973 рр.. земель до 1978 р. 2,8 млн. га були повернуті колишнім власникам. Колективна власність на землю поступово перетворювалася в приватну. Ставка робилася на зміцнення сільської буржуазії і фермерства. Більше третини селян, які отримали 'землю, розорилося.Була здійснена часткова модернізація промисловості, підвищилася технічна оснащеність, енергоозброєність і продуктивність праці на великих підприємствах в експортних галузях - мідної, залізорудної, харчової, деревообробної, целюлозно-паперової. З 1971 по 1983 р. продукція великої мідної промисловості зросла на 70% при зменшенні персоналу на 1/3. Збільшилася сільськогосподарська продукція. Але одночасно розорилося багато національних підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок. Знизилася продукція машинобудівної, текстильної та деяких інших галузей промисловості. Це відбилося на загальному обсязі виробництва. Після кризи 1974 - 1975 рр.. ВВП лише в 1978 р. досяг рівня 1973 р., в 1980 р. піднявся до 119,3% від нього, але в 1982 р. знову скоротився на 14,1%. Продукція обробної промисловості в 1982 р. дорівнювала 74% від рівня 1973 р. За виробництва на душу населення Чилі виявилася відкинутою назад ще більше. Дуже високою в перші роки військового режиму була інфляція (504% в 1974 р. і 175% в 1975 р.), але потім вона знизилася до 19,7% в 1981 р.Реакційний варіант модернізації в умовах торжества контрреволюції приніс величезні позбавлення трудящим. Реальна заробітна плата в 1974 р. склала менше половини від рівня 1972 р. У подальшому вона повільно почала зростати, а й в 1980 р. не перевищувала ^ з від рівня 1972 Безробіття з 3,8% в 1972 р. виріс до 30 , 5% в 1982 р. (включаючи безробітних, охоплених програмами мінімальної зайнятості). Загальна чисельність витісненого зі сфери стабільної зайнятості маргінального населення перевищила 40% ЕАН.Відбувалися процеси відбилися і на соціальній структурі чилійського суспільства. Все населення Чілі зросла з 9 млн. в 1970 р. до 12,7 млн. в 1988 р. У містах проживало в 1970 р. 75% чилійців, а в 1985 р. вже 84%. Зайнятість у сільському господарстві зменшилася з 23,8% в 1970 р. до 14,6% в 1984 р., в промисловості (із суміжними галузями) - впала з 38,6 до 26,9%, а в сфері торгівлі та послуг зросла з 37,6 до 55,4%. Відповідно знизилася і частка промислового пролетаріату, загальна чисельність якого до середини 80-х років залишилася приблизно на рівні 1970 р. (700-750 тис. чоловік), а стабільно зайнятих-зменшилася. Значно зросла питома вага працівників невиробничих галузей. Поглибилася диференціація між зростаючою висококваліфікованої і високооплачуваної прошарком робітників і службовців великих модернізованих підприємств і традиційними кадрами робітників, а також між тими і іншими і численної строкатою масою маргіналізованих трудящих, витіснених зі сфери постійної зайнятості.В обстановці важкого ураження лівих сил диктатура репресіями і заборонами в поєднанні з економічним наступом на трудящих мала намір не тільки забезпечити підвищення рівня накопичення капіталу, а й послабити, роздробити і підпорядкувати своєму контролю робітничі організації. Така політика прикривалася демагогічними міркуваннями про «звільнення» трудящих від засилля «чужих» ім марксистських політичних організацій, про створення «справді робітників» профспілок, які забезпечать «конструктивне» участь трудящих у виробництві спільно з підприємцями. Окремі категорії робітників і службовців залучалися до придбання акцій. Розроблений урядом у 1979-1981 рр.. «Трудовий план» узаконював низові профспілки з дуже обмеженими функціями і забороною обирати в керівництво відомих в минулому активістів робітничого руху. Дозволялися тільки економічні страйки на приватних підприємствах поза життєво важливих галузей економіки на термін не більше 60 днів і з рядом інших обмежень, не дозволяли ефективно використовувати цю форму боротьби.На міжнародній арені військова хунта прагнула постати захисником західної християнської цивілізації від комунізму. Була висунута геополітична концепція про історичне призначення Чилі на роль великої держави на півдні Тихого океану. У країні розгорнулася шовіністична пропаганда, загострилися територіальні суперечки з сусідніми Перу, Аргентиною і Болівією. Хунта домагалася тісного економічного і військового співробітництва з США, солідаризувалася з реакційними режимами, до політики США в Центральній Америці. У 1976 р. Чилі вийшла з Андської групи, учасники якої обмежували діяльність ТНК.Репресивна політика чилійської військової диктатури призвела до її ізоляції на світовій арені. Переворот і репресії в Чилі засудили парламенти і уряди низки країн Латинської Америки Мексика, Венесуела, Колумбія, Перу та ін.) Соціалістичні країни (за винятком Китаю та Румунії) перервали дипломатичні і економічні відносини з режимом Піночета. Рух солідарності з жертвами диктатури охопило весь світ. Чилійські біженці знайшли притулок в Мексиці, на Кубі і в багатьох інших країнах Америки і Європи. Міжнародні профспілкові федерації різних напрямків зробили акції бойкоту чилійських товарів. Щорічно у вересні проводилися тижні солідарності з народом Чилі - жертвою насильства. У 1974 р. приступила до роботи представницька громадська Міжнародна комісія з розслідування злочинів військової хунти в Чилі. У 1976 р. репресії і ліквідацію демократичних свобод в Чилі засудила ОАД. Аналогічні резолюції приймалися в ООН. США в період президентства Картера приєдналися до засудження порушень прав людини в Чилі. Не припиняючи співпраці з режимом Піночета, в тому числі у військовій галузі, США намагалися спонукати його до лібералізації, до компромісу з помірною демократичною опозицією. Міжнародний рух солідарності з жертвами диктатури і засудження чилійського режиму світовою спільнотою допомогли врятувати життя багатьох тисяч патріотів, змусили військову хунту зайняти оборонні позиції, перейти до лавірування. В кінці 1976 р. Радянському Союзу вдалося домогтися звільнення генерального секретаря компартії Чилі Луїса Корвалана, заарештованого хунтою в кінці вересня 1973 р. (він був обміняний на дисидента-правозахисника Буковського, що знаходився в ув'язненні в СРСР).Військові режими Аргентини і Чилі аж до першої половини 80-х років менше, ніж у Бразилії, досягли успіху в здійсненні неоконсервативних планів розвитку економіки. Вони набагато пізніше прийшли до влади і мали мало часу в своєму розпорядженні до настання кризової ситуації початку 80-х років. Бразилія ж до цього моменту встигла далеко просунутися від вихідних рубежів. Процеси модернізації економіки в Бразилії поєднувалися з продовженням промислового розвитку «вшир», що збільшувало масштаби загального економічного зростання. В Аргентині та Чилі, з їх більш високим вихідним рівнем економічного і соціального розвитку, ці можливості були набагато більш обмеженими. Уряду Аргентини і Чилі послідовніше здійснювали монетаристські концепції, курс на приватизацію державної власності. Бразильські ж влада заохочення приватного капіталу поєднували зі збереженням протекціоністської ролі держави і держсектора в певних сферах економіки. Аргентина і Чилі в більшій мірі пов'язували проекти розвитку із зростанням доходів від традиційного аграрного та сировинного експорту, що гальмувало ефективне перетворення економіки. Велика поляризація класових сил в Аргентині і Чилі також робила обстановку в цих країнах менш стабільною, ніж у Бразилії. Своїми масштабами і багатими потенційними можливостями, тривалої стабільністю і стійкими темпами зростання економіки Бразилія більше приваблювала зарубіжних вкладників капіталу. Проте на початку 80-х років і бразильський військовий режим не уникнув наростання кризових явищ.

47. Політика капіталістичної модернізації в Мексиці та Венесуелі. Свої особливості політика модернізації мала в країнах з конституційними реформістськими режимами, Мексиці та Венесуелі. Уряди цих республік в другій половині 70-х - початку 80-х років прагнули забезпечити оптимальне поєднання планів оновлення і розвитку економіки з активною роллю держави і ефективною соціальною політикою в інтересах широких верств населення в націонал-реформістському дусі. У Мексиці і Венесуелі - основних виробниках нафти в регіоні - надії на успіх масштабних комплексних проектів зв'язувалися зі зростанням державних доходів від експорту нафти, ціни на яку на світовому ринку з 1973 р. різко злетіли вгору. Але і в цих країнах посилилася увага до ефективності економіки, до стимулювання крупного приватного місцевого та іноземного капіталу, до пошуків шляхів інтеграції національної економіки у світове господарство.У Мексиці політика модернізації проводилась в умовах, коли склалася в післявоєнний період політична система поступово починала втрачати колишню гнучкість та ефективність і вже не цілком відповідала новим реаліям мексиканського суспільства. Тривала монополія Інституційно-революційної партії (ІРП) на владу при неухильному посиленні обширного державного сектора вела до надмірної централізації і бюрократизації управління республікою, зосередженого в руках розрослося партійно-державного апарату, зростання корупції в його рядах, ослаблення зв'язків ІРП з масами. В рамках державно-монополістичного розвитку зміцніли позиції місцевого монополістичного капіталу. В середині 70-х років 50 монополістичних груп контролювали 45% продукції обробної промисловості. Велика промислово-фінансова буржуазія стала більш наполегливо вимагати безпосередньої участі в політичній владі, відтискування партійно-державної бюрократії, обмеження та переорієнтації державного втручання в економіку, забезпечення максимальних переваг великому приватному капіталу. Це проявилося в позиції підприємницьких організацій, в посиленні опозиційної Партії національної дії (ПНД), впливовим учасником якої була динамічна Монтеррейська група монополій, пов'язаних з американським капіталом, а також в збільшеному впливі монополістичних кіл на праві і помірні течії в правлячій партії. Трудящі класи і ліві партії і течії, в свою чергу, виступаючи проти політичного монополізму керівництва ІРП, авторитаризму, засилля партійно-державної бюрократії, наполягали на подальшому розвитку і поглибленні реформістської діяльності в інтересах народних мас демократизації політичної системи.Уряд Хосе Лопеса Портільо (1976-1982) зберегло гасла «революційного націоналізму» і «соціальної демократії», але на перший план висунуло заклик до «союзу заради виробництва» держави, трудящих і підприємців. Було взято курс на розширення національних і іноземних капіталовкладень і скорочення державних витрат і адміністрації, стримувався ріст заробітної плати. У 1977 р. була завершена політична реформа, що дозволила опозиційним партіям отримати офіційно узаконені права у виборчих кампаніях і у виборах.Головні надії в реалізації планів економічного і соціального прогресу країни уряд X. Лопеса Портільо покладало на відкриті нові багаті запаси нафти. Під майбутні доходи від нафти широко використовувалися зовнішні позики і кредити. Видобуток нафти збільшилася з 27 млн. т в 1973 р. до 33 млн. т в 1982 р., а експорт її-з 4,7 млн. т в 1976 р. до 4,8 млн. т в 1981 р. (трохи менше Венесуели). Доходи від експорту нафти в 1981 р. досягли 15 млрд. дол Під впливом нафтового буму в 1977-1981 рр.. бурхливо зростала економіка (в середньому на 7,5% в рік). Доходи від нафти і отримані позики і кредити використовувалися на технічне переоснащення промисловості, велике будівництво нових підприємств почалося спорудження першої АЕС. В селі замість перерозподілу землі упор був зроблений на закріплення результатів аграрної реформи, технічному оснащенні господарств та вирішенні продовольчої проблеми за рахунок зростання сільськогосподарського виробництва. Зміцнилися лідируючі позиції Мексики (поряд Бразилією) в Латинській Америці.Великі зміни в 70-х - початку 80-х років відбулися в соціальній структурі населення. Темпи зростання населення Мексики залишалися високими (до 3% в рік), кілька знизившись в 80-і роки. Населення республіки збільшилася з 51 млн. чоловік в 1970 р. до 84 млн. в 1989 р. Мехіко до 1990 р. по числу жителів вийшов на перше місце в світі, в його районі проживало до 20 млн. чоловік. В цілому міське населення в країні зросла з 59% в 1970 р. до 70% в 1986 р. Економічно активне населення у 1970 р. налічувало 14,5 млн. осіб, а в 1986 р.-23, 2 млн. Зайнятість у сільському господарстві сильно скоротилася - з 45 до 26% ЕАН, у промисловості стабілізувалася на рівні 25-27%, значно збільшилася в сфері торгівлі та послуг (до 47%).У порівнянні з попереднім урядом уряд Лопеса Портільо стало проводити більш помірковану і стриману зовнішню політику, уникаючи ускладнень у відносинах з США і іншими країнами і приділивши особливу увагу зовнішньоекономічним інтересам Мексики і ефективній співпраці латиноамериканських держав. Але загальні напрями зовнішньої політики Мексики залишилися незмінні. У 1979 р. Мексика підтримала революцію в Нікарагуа і потім зробила економічну допомогу революційної республіці, виступила проти втручання ззовні в справи Центральної Америки. Продовжувалося співробітництво Мексики з СРСР і Кубою, хоча торгівля СРСР з Мексикою не отримала помітного розвитку. У 1978 р. відбувся візит Лопеса Портільо в Радянський Союз. В 1980-1981 рр.. взаємно обмінялися візитами Лопес Портільо і Фідель Кастро.Плани розвитку Мексики, розраховані на тривале зростання доходів від нафти, були підірвані падінням цін на неї з 1981 р. Одночасно сильно зросла виплата відсотків за зовнішнім боргом, збільшилися з 3,8 млрд. дол в 1970 р. до 80 млрд. в 1982 м. На виплату відсотків довелося витратити 70% доходів від експорту нафти. Загострився фінансова криза. За кілька місяців витік національних капіталів за кордон досягла 3,5 млрд. дол, що спонукало уряд Лопеса Портільо в серпні 1982 р. націоналізувати приватні банки. У 1982 р. настав економічний спад, що посилився в 1983 р. Майже на 100% в 1982 р. підскочили ціни. Почалися масові звільнення. В 1981-1983 рр.. зайнятість у промисловості скоротилася на 14,5%,. Поза стабільної зайнятості виявилося до 40% економічно активного населення, чому сприяв і демографічний «вибух». За державою і раніше визнавалася роль головного стимулятора і фінансиста розвитку, але почалося обмеження його виробничих функцій і перерозподіл коштів на користь приватного капіталу. Однак на початку 80-х років падіння доходів від нафти, зростання виплат по зовнішній заборгованості та економічна криза звели нанівець зусилля уряду і ускладнили обстановку в країні.