4. Ремесло

Повсюдно в турецьких селах зберігається домашнє ремесло, так як бідність не дозволяє багатьом селянам купити дорогі речі. Найбільшого розповсюдження має ткання.

Значна частина виляску, льону, конопель, шовку, сирцю, шерсті осідає в селах і використовується для виготовлення тканини і одягу: сорочок, платтів, жилетів, курток, шароварів, рукавичок, шалей, шарфів, а також сумок, мішків, попон, хусток, повсті, покривал. Виготовлення пряжі проводиться на деревяних веретенах, а тканин – на примітивних ткацьких верстатах. У ткацькій справі зайняті як жінки, так і чоловіки. Нерідко в багатьох турецьких селах можна зустріти чоловіків терпких панчохи. Ткання для власних потреб селян особливо розвинене у віддалених від міст сільських місцевостях.

Широко поширена в селах обробка шкіри, що йде головним чином на виготовлення простого сільського взуття – чариків (постол), а також збруї, бурдюків, мішків, сумок, ременів. У лісових районах значне місце серед сільських ремесел займає обробка дерева. Крім знарядь праці, виготовляються предмети домашнього ужитку, які іноді покриваються художнім різьбленням. У деяких районах розвинене плетіння корзин. З інших видів домашнього виробництва слід виділити гончарне і обробку каменя. В усіх галузях домашнього виробництва двигуном, як правило, служать власні руки або ноги селян. Іноді ремісники влаштовують примітивні водяні двигуни. Професійних ремісників в селі мало; звичайно це люди, які переселилися з інших місць і не могли придбати землю.

Особливе місце серед ремесел займає килимове виробництво. Ще знаменитий арабський мандрівник Ібн - Баттута, що відвідав Малу Азію в 30-х роках XIV століття захоплювався килимами з Аксарая і відзначав, що вони славляться по всьому Сходу. Дослідники вважають, що високоякісні шерстяні килими виготовлялися не тільки в місті Ушак (мал.7), але і в Коньє і Сівасі. Наскільки можна судити по зіставленню фрагментів, що зберіглися, ранні зразки Османа мали загальне з сельджутськими – в техніці, колориті і частково в характері узору, переважно геометризованого. Але в ХV столітті у орнаментику поступово стали проникати нові мотиви і зокрема зображення живих істот і фантастичних тварин, як це видно по рідкісних фрагментах, що дійшли до наших днів, наприклад частини килима з схематично переданою сценою боротьби дракона і фенікса (Державні музеї, Берлін). По відтвореннях таких зразків в європейському живописі XV століття вдалося встановити, що їх композиція звичайно складалася з шости- або восьмикутників, в яких поміщалися фігури тварин. Матеріалом для виготовлення килимів служила козяча або овеча шерсть, що забарвлювалася в декілька кольорів, найчастіше в жовтий, червоний і синій. Завдяки застосуванню фарб рослинного походження, дуже стійких і міцних, зразки виробів, що збереглися, дотепер вражають яскравим кольором.

Починаючи з XIV століття турецькі килими мабуть у великій кількості експортувалися до Європи. Досить багато їх можна побачити в європейських церквах і на картинах, які є важливим джерелом інформації про турецькі килими XIV – XVII століття.

Народна традиція килимового виробництва існувала пліч – о – пліч з вишуканим виробництвом в природних і міських майстернях. Аж до справжнього сторіччя в більшості будинків були ткацькі верстати, на яких ткали килими і доріжки, всілякі сумки, а так саме шалі і інші предмети одягу. Нитки для цих домашніх ткацьких верстатів прялися уручну на веретенах або прядках в районі Чорного моря з шерсті місцевих овець і кіз, виляску або льону. Одержані з різних місцевих анатолійських рослин фарби давали широку палітру кольорів. Найбільш відомий корінь марени, що дає відтінки від цегляно – червоного до оранжевого і навіть рожевого і темно – пурпурного. Корінь марени був прибутковою експортною культурою, оскільки тільки з нього одержували надійну червону фарбу аж до появи синтетичних фарб 1860 – х років. Інші важливі рослинні фарби здобували з індиго (синій колір), шафран (жовтий) і волоський горіх, теж експортної культури (чорний і коричневий). В більшості випадків в окремому домашньому господарстві не вистачало можливостей і майстерності для того, щоб пофарбувати достатню кількість шерсті, тому в кожному кварталі був спеціальний красильник. У деяких сільських районах потреби общин задовольнялися бродячими красильниками.

У визначенні місця походження тканого виробу можуть допомогти орнамент, колір, якість шерсті і стиль плетіння. Перший з цих діагностичних ознак – орнамент – є найменше надійним. Взаємні шлюби, переселення, інструкції торгівців і інші впливи, до яких схильні ткачі, привели до того, що орнамент міняється швидше ніж колір або стиль плетіння. У килимі може бути відображена особиста фантазія ткача. Але може бути і так, що торговець, якому вона продає свої роботи, замовить їй виткати популярний кавказький орнамент. У турецьких сімях, що переселилися в район Джиханбілі, на північ від Коньі, ткуть килими ідентичні тим, які ткуть їх побратими турки біля Малатьі. Орнаменти турецьких килимів близькі до орнаментів килимів Середньої Азії, Афганістану, Персії і Кавказу. Наприклад Карські килими надзвичайно схожі на кавказькі, що і не дивно, оскільки місто розташоване на російській межі. Менш з’ясовні орнаменти в Західній Анатолії, в місті Чанаккале і таких його околицях, як Ізине і Коза, які також вражаючи схожі на орнаменти кавказьких килимів. Навпаки, килими з Меляса є останнім досягненням традицій, висхідної до килимів кочівників, про яких в XIV столітті писав персидський географ Хамдаллах Каз віні. Присутній на килимах з Меляса мотив тюльпана є власне турецьким – ця квітка була найулюбленішою при дворі Османа.

Кочівники Тавра ткуть блискучі підлогові килими, а їх осілі родичі в районі Яхялі з XIV століття ткуть свою власну версію лядикських килимів. Самі по собі лядикські килими, проте, повністю зрадили свій вигляд. Вони стали тонші, з рослинним орнаментом і тепер конкурують з килимами з Хереке. Вні всякого сумніву, багато орнаментів і кольорів спочатку мали певні значення, але тепер вони невідомі ткачі, яка проте привласнює їм значення, пов’язані з своїм повсякденним життям. У кожного з тих, що прийшли в Анатолію тюркських племен була тамга, тобто племінний знак - часто птах або звір, і на ранніх килимах можна побачити тварин або птахів, а дуже стилізовані відгомони цих мотивів можна прослідкувати і в деяких сучасних орнаментах. Іншим звичайним мотивом є орнамент єлібелінде, тобто «руки в боки», який можна побачити на багатьох килимах і який володіє вражаючою схожістю із стародавніми хетськими статуетками богині родючості. У інших орнаментах є щось загальне з китайськими ієрогліфами, з якими тюрки познайомились в той час, коли разом з монголами билися біля Великої китайської стіни.

Тепер, звичайно, ніхто вже не зможе розпізнати всі ті впливи, які накопилися за довгі сторіччя змін, і нам залишаються тільки умоглядні висновки. Не дивлячись на те, що продавці на критому ринку, та і будь-якому іншому місці, можуть скласти будь-яку байку, до їх інтерпретацій слід відноситися як до торгової реклами, і ніяк інакше. Велика частина килимів, що продаються на турецьких базарах, і килимів виконана ткалями по ескізах, виданих торговцями килимами. Вибір цих ескізів визначається тим, що на думку торгівців, найбільше сподобається німцям або італійцям.

Одним можливим виключенням з цих непорозумінь є килими, вироблені в східних вілайєтах Хакярі і Ван, які ще 20 років тому не дуже цінувалися і набагато довше уникали безпосереднього впливу ринку, ніж ворсисті килими. В даний час вони цінуються за жвавість і чіткість їх абстрактних орнаментів, а гармонія і блиск їх композицій привели до того, що їх порівнюють з сучасним абстрактним мистецтвом. На жаль, із зростання їх популярності виробництво зросло і супроводжувалося відповідним погіршенням якості. Але це неминуче.

5. Їжа

У традиційній їжі переважають борошняні (коржики, каші, плови) і молочні (сири, бринза, сушений сир і юшки з нього, напої з кислого молока – айран, йогурт) блюда. Поширені юшки (чорба) на мясному бульйоні з крупяною заваркою, супи з молочних продуктів. Мясні блюда – шашлик, кавурма, кебаб – головним чином з баранини. Різноманітні блюда з овочів, гороху, квасолі і різні солодощі. Улюблені напої – чай, кава і шербет.

Найбільш поширений у турок пшеничний хліб, а в селах і на побережжі Чорного моря – кукурудзяний. Пшеничний хліб випікається різними видами. Поширений екмек (цим словом в турецькій мові позначається хліб взагалі), круглої форми. У селах печуть також коржики – лаваш. З муки, з доданням кислого молока печуть коржики хамуреуз, які змащуються яйцем; з додаванням жиру – листові коржики гезлеме. Найдорожчий хліб в Туреччині – чурек. Його випікають у вигляді коржиків з тонко просіяної пшеничної муки і змащують жиром і яйцем.

Турецькі національні блюда відрізняються великою різноманітністю. Мясні, борошняні, молочні, овочеві, солодкі та інші страви налічують безліч найменувань.

Баранина, що найбільш вживається, а також м'ясо свійської птиці. З мясних блюд особливо любимо пиринч пилави, тобто плов з рису із смаженою бараниною, часто приправлений фруктами – сливами, родзинками, а також кавурма, або карма: напівсмажене, полу тушковане у власному соку мясо, найчастіше баранина; гарніром служить горох або квасоля. Кавурма – одна з найбільш споживаних страв в спроможних селянських сімях, які заготовлюють м'ясо восени про запас. Приготовлене мясо складають у великі глиняні глеки з вузьким горлом і зберігають в холодному місці. До улюблених мясних належить шашлик, що має багато місцевих способів приготування, різного роду печеня (кебаб) і пача – страва, приготовлена з баранячих і коров’ячих ніг і приправлена часником, червоним перцем, оцтом або лимоном; воно нагадує холодець, але подається в гарячому вигляді.

Міська біднота і селяни районів без скотарства майже не споживають мяса: переважній більшості населення воно недоступно. Селяни для власних потреб ріжуть лише хвору худобу. Лише раз на рік всі їдять м'ясо – це в свято жертвоприношення, що триває чотири дні. Звичай вимагає, щоб в ці дні багаті пригощали бідних м’ясом.

Рибна їжа займає невелике місце в живленні населення; вона в ході переважно на побережжі країни.

У Туреччині дуже поширені молочні блюда; разом з овочевими вони складають основне живлення широких мас селянського і міського населення. Найбільш споживані молочні продукти: сир тулум пейнирі (овечий сир типу бринзи, що зберігається в бурдюках), кашар, або кашка вал ( подібність голландського сиру), катик або йогурт (прохолодний напій, приготовлений з кислого молока, розбавлений водою. З йогурту готують джаджик; це блюдо нагадує селянку, у нього додають накришені огірки, сіль іноді прованське масло; у жаркий час кладуть шматок льоду. Селяни вживають овече, козине, коров’яче, буйволове молоко. Масло і вершки (каймак) доступні лише спроможним селянам.

Овочеві блюда в Туреччині готують з квасолі, гороху, чечевиці. Картоплі їдять мало. Часто готують долму – фаршировані кабачки і помідори, бамя – стручки, іноді з бараниною. Великою популярністю користується блюдо з характерною назвою імам байілди (імам втратив свідомість); воно готується з різних овочів і рясно приправляється спеціями. У великій кількості споживаються маслини.

З числа солодких блюд слід назвати кадайіф – блюдо з тіста і волоських горіхів, просочене цукровим сиропом, баклаву – рід тістечка з тонкого солодкого тіста, перешарованого горіхами або мигдалем. Улюблені національні ласощі – халва різних видів, рахат – лукум, патока з винограду або тутових ягід, фруктові варива і т.д.

Улюблені напої – кава, яку пють з цукром (шекерлі кахве) або без цукру (шекерсіз кахве), і шербет – напій з фруктів, приправлений ароматичними рослинами.

Шербет і інші напої пють з мідних орнаментованих і глиняних келихів, з дещо відігнутим верхнім краєм. Кава подається у фарфорових чашках з підстаканниками на мідному підносі (мал.9).

Не дивлячись на релігійну заборону, серед турок відвіку широко поширене вживання спиртних напоїв, особливо місцевої рисової горілки. Як чоловіки, так і жінки багато палять. Нерідко палять вже семирічні діти. Поширені сигарети. Селянки палять довгі тонкі трубки. Широко відомий турецький курильний прилад – кальян або наргіле. Кальян складається з чашок, куди кладеться тютюн, і судини з водою, до якого приєднана довга гнучка трубка. При курінні дим проходить через воду, очищується, охолоджується і потім вже по трубці потрапляє в рот.

Головну їжу селян складає хліб, але його не вистачає. Хліб найчастіше випікається відразу на 10 – 14 днів; він погано пропечений і насилу переварюється. Черствий і твердий, як камінь хліб розмочують у воді або айрані. Плов селяни готують з роздробленої пшениці, як кашу, і приправляють його луком і рослинним маслом. Називається він булгур пилави. Звичайна їжа селян – юшка чорба, приготовлена з локшини і овочів, і тархана – юшка з галушками, замішаними на кислому молоці. Булгур і терхана – основна їжа селян взимку.