2.Сторони в зобов’язанні

Особистий характер зобов’язань. Зобов’язання в розумінні римських юристів завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними. Незважаючи на майновий характер зобов’язання, воно розглядалося як зв’язок між особою кредитора і особою боржника. Жодна особа не мала права втручатися в зобов’язання із своїми власними інтересами. Більш того, зобов’язання не могло укладатися на користь третьої особи. Навіть якщо воно було укладено, кредитор не отримував права на позов, оскільки він діяв в інтересах третьої особи і безпосередньо не мав власних майнових інтересів в зобов’язанні.

Третя особа також не мала права на позов, оскільки не брала участі в укладенні договору, а тому її воля у відносинах між сторонами не враховувалася. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір укладений на користь третьої особи міг отримати юридичну силу та захист тільки в тому випадку, якщо разом з нею у виконанні був не менш зацікавлений кредитор і якщо ці інтереси були спільними з інтересами третьої особи.

З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися виключно на тих осіб, що уклали зобов’язання, його неможливо було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, оскільки виконувати його не буде.

Відношення до зобов’язання, як до виключно особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, повинні його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і збоку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника.

З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшення кількості зобов’язань такий стан речей став суттєво зменшувати можливості для торгівельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися – було дозволене, щоправда в обмежених рамках, представництво; на законодавчому рівні була визнана можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і збоку боржника.

Заміна осіб в зобов’язанні. Найстарішою формою переходу зобов’язання від однієї особи до іншої було успадкування обов’язків по зобов’язанню. Такий стан обумовлював сімейний характер власності. Вважалося, що власність належить не конкретному домовладиці, а всій сім’ї, а тому у випадку укладення угоди щодо цього майна виконувати її повинна сім’я, яку уособлював домовладика. З огляду на це, всі підвладні після смерті домовладики успадковували його майно, в тому числі і обов'язки по зобов’язаннях, причому їх згода на прийняття спадщини не вимагалася, оскільки всі вони були співвласниками однієї загальної власності, але не могли проявити своїх прав тому, що від їх імені виступав домовладика.

Римські юристи обґрунтовували положення щодо спадкового переходу зобов’язання тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця (personam defuncti sustinet, D.41.1.34).

Заміна кредитора або боржника в Стародавньому Римі в період республіки вважалася абсолютно неприпустимою, але з розвитком господарських правовідносин це стало гальмувати товарообмінні процеси. Тому, для задоволення інтересів суспільства римляни стали застосовувати новацію. Новація – це заміна сторін шляхом скасування старого зобов’язання і укладення нового. Для проведення новації необхідно було заново переукласти зобов’язання з дотриманням всіх вимог: присутності сторін, згоди боржника та кредитора, а у випадках забезпечення зобов’язання заставою чи поручительством, необхідно було знову внести заставу або домовитися з поручителем. Звичайно, досить часто укласти нове зобов’язання на тих же умовах було важко з огляду на незацікавленість боржника, поручителя чи заставодавця.

Для врегулювання цієї складної ситуації римляни звернулися до процесуальних норм. В римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особливістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином, у випадку задоволення позову представник отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім, представник в порядку звітування передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у випадку стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування стягнутої суми.

Цей механізм послугував основою для зародження нового інституту римського права – цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав передати свої права третій особі (цедент) призначав цю особу (цесіонарія) своїм представником в суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити все, що було стягнуто за позовом собі. Таким чином, представник міг отримувати з відповідача-боржника весь борг, але кредиторові його не повертати. Так досягався той же результат, що й при класичній уступці права вимоги.

Але, разом з тим, механізм цесії містив в собі і певні вади, оскільки не був розроблений для певних правовідносин, а просто пристосований до них. Так, договір поруки, що укладався між цедентом та цесіонарієм (mandatum agendi) міг бути в будь-який момент скасований цедентом в односторонньому порядку. Тобто, якщо кредитор змінював своє рішення цесія визнавалася такою, що не відбулася. Крім того, цесія припинялася із смертю цедента, оскільки разом з цим зникало представництво. Разом з тим, боржник міг сплатити свій борг не через представника, а безпосередньо кредитору, а він в свою чергу міг відмовити представнику. Платіж здійснений безпосередньо вважався дійсним і припиняв зобов’язання.

Таким чином, цесіонарій міг відчувати себе повністю спокійно тільки у випадку, коли він отримав все від боржника і сума боргу перейшла до його власності.

Для врегулювання даної ситуації в період принципату розповсюдилася практика повідомляти боржника про здійснення цесії (denuntiatio). При такому стані речей боржник вже захищався від можливого позову з боку кредитора і сплата боргу ним безпосередньо кредитору виключалася. Становлення інституту цесії завершилося при імператорі Олександрі Севері – виконання боргу на користь кредитора (цедента) не погашало зобов’язання боржника перед представником (цесіонарієм). Крім того, у випадку смерті цедента або його відмові від представництва, цесіонарій отримував самостійний позов. Суть його такою ж, що і у цедента за тією різницею, що в формулу позову вводилася фікція (цесіонарій визнавався ніби-то спадкоємцем цедента).

Але, як в сучасному праві, правові норми стародавнього Риму містили певні обмеження щодо здійснення цесії. Так, не могли передаватися особисті права, також права, з приводу яких вже поданий позов, тощо.

Разом з передачею права вимоги, римляни визнавали можливість переводу боргу на третю особу. Однак, важливою умовою переводу боргу була згода кредитора. До речі, такий же принцип закріплений в цивільному кодексі України. Що стосується механізму переводу боргу, то він розвитку не отримав і реалізовувався застарілим шляхом – за допомогою новації. Тобто, розривався старий договір і укладався новий з іншим боржником. Причому досить часто з новими умовами.

Зобов’язання з множинністю сторін. Досить часто виникали зобов’язання в яких на стороні кредитора або на стороні боржника могли виступати декілька осіб. Так, особи, що здійснили крадіжку одночасно боржниками щодо власника майна або ж особи, що одночасно висунули однорідні вимоги до певної особи є його кредиторами. Такі зобов’язання називалися зобов’язаннями з множинністю сторін.

При виконанні такого зобов’язання було необхідно визначитись з тим, хто і в яких долях повинен його виконувати. Тому римляни поділяли ці зобов’язання на подільні та неподільні. До подільних відносилися ті, в яких кожен із боржників міг виконати тільки свою частину зобов’язання, а кредитор мав право отримати тільки свою долю за зобов’язанням. Подільні зобов’язання виникали в тих випадках, коли ні з їх суті, ні з закону не виникало обов’язку відповідати спільно по всій сумі. Так, особи, що взяли в борг певну суму грошей могли повернути її в рівних частках

До неподільних, навпаки, відносилися ті зобов’язання в яких боржники зобов’язані були виконати зобов’язання солідарно. Теж стосувалося і кредиторів – кожен з них мав права вимагати від боржника виконання всього зобов’язання. Солідарність виконання поділялася на два види:

а) вибіркова солідарність – активна (при множинності кредиторів, коли кожен з них має право вимагати виконання зобов’язання на свою користь), пасивна (при множинності боржників, коли від кожного можна вимагати виконання зобов’язання повністю). Виконання на користь одного з кредиторів (при активній солідарності) або одним з боржників (при пасивній) всього зобов’язання тягнуло за собою його припинення. Характерним для цих зобов’язань було те, що боржник який сплатив борг за всіх не мав права регресної вимоги (regressum) до інших боржників, а кредитор, що одноособово отримав виконання не був зобов’язаний ділити вигоду з іншими, якщо між солідарними боржниками (або кредиторами) не було відповідного договору;

б) кумулятивна солідарність мала місце тільки при пасивному зобов’язанні (коли на боці боржника перебувало декілька осіб). При такій солідарності кожен з боржників відповідає по зобов’язанню в повній мірі і виконання зобов’язання одним з них не звільняє від цього інших. Так, особи, що спільно вчинили правопорушення, наприклад крадіжку, відповідали кожна повністю за штрафним позовом (actio poenatis). Причому сплата однією особою штрафу не звільняла від цього обов’язку інших. Таким чином, кредитор стільки разів отримував суму штрафу, скільки було боржників.

Солідарність в римському праві мала дві форми в залежності від того чи виникала вона незалежно від волі сторін зобов’язання (наприклад, відповідальність декількох опікунів неповнолітнього) чи за волею учасників зобов’язаних (наприклад, договір про спільне виконання певних дій). Зобов’язання першої групи називалися солідарними у власному розумінні цього терміну, а зобов’язання другої групи називалися кореальними (obligatio correalis). Особливістю останніх було те, що вони припинялись з моменту проходження першої судової стадії (у претора) і засвідчення спору свідками (litis contestatio) незалежно від подальшого вирішення спору судом. Хоча, багато науковців зазначають, що принципової різниці між цими двома формами не було.