§4. Оцінка проблеми та аргументу
Оцінка – наступний етап аналізу аргументації. Оцінці підлягають усі складові міркування: проблема, висновок, доводи на користь висновку, різного роду зв'язки між окремими доводами, доводами та висновком.
Оцінка аргументу може бути якісною і кількісною. Якісна оцінка – це оцінка аргументі з позиції дотримання правил та законів логіки під час його побудови, тобто ми повинні проаналізувати аргумент на наявність у ньому логічних помилок (підміни поняття, не домірність визначення ключового поняття тощо). Результатом якісної оцінки аргументу є його визнання неправильним, правильним частково і повністю правильним.
Кількісна оцінка аргументу спирається на знання ймовірності істинності резонів і сили зв'язку між ними та висновком. Завдяки цьому у ряді випадків можна розрахувати ймовірність істинності висновку і тим самим точно визначити силу усього аргументу. Кількісна оцінка аргументу полегшується його попередньою побудовою діаграм.
Оцінка аргументу суттєво залежить від оцінки його висновку, результатом якої є: виявлення відповідності (невідповідності) висновку проблемі, встановлення ступеня обґрунтованості істинності (хибності) висновку.
ДЕВ'ЯТЕ КРИТИЧНЕ ПИТАННЯ:
Чи коректна проблема?
Із суто логічного боку проблема і питання є однорідними. У мові проблема зазвичай виражається питальним реченням. Спираючись на логіку питань-відповідей, можна оцінити правильність проблеми. Якщо вона коректна, то потрібно йти далі і задавати нові критичні запитання. Стимулом постановки питання і пошуку відповіді на нього є потреба у новій істинній інформації.
Запитання – це форма мислення, яка здійснює головним чином не інформативну, а директивну функцію (спонукає і направляє пошук істинної відповіді).
Відповідь же виконує інформативну функцію. Формою відповіді на питання є судження.
Питання ніколи не виникають нізвідки. Вони завжди базуються на певному знанні, яке необхідно уточнити або доповнити. Упорядковане вихідне знання такого роду називається передумовою питання. Питання не тільки вимагає нових даних, а й направляє їх пошук, більш менш вказуючи на ту область, де можна знайти необхідну інформацію. Цю область називають областю пошуку відповіді.
В залежності від мети – уточнити чи доповнити наявні знання, запитання поділяються на два основних види: питання для уточнення (чи-питання) та питання для доповнення. Найпростіше питання для уточнення спонукає вибрати одну з двох суперечних відповідей: "Так" або "Ні". Наприклад: "Чи Х.Колумб у 1492 році дістався берегів Америки?"
Істотною особливістю запитань для уточнення є те, що вони чітко встановлюють область пошуку відповідей. Їх багато, але ми повинні вибрати один істинний, відкинувши усі інші хибні. Це є досяжним лише тоді, коли кількість простих складових передумови запитання не є великою і точно відома.
Оскільки основний смисл запитання полягає у тому, щоб знаходити істинне знання, то запитання буде коректним лише тоді, коли на нього можливо хоча в принципі дати істинну відповідь. Парадоксальність в тому, що правильність чи неправильність запитання може бути чітко визначена тільки після знаходження істинної відповіді або доведення неможливості відповіді взагалі. Отже, у момент постановки запитання визначити його правильність не представляється можливим. Тим не менш, можна стверджувати, що питання виявляються некоректними через хибність їх передумов.
Логічно коректні запитання – це таке запитання, на яке можна дати правильну відповідь і за допомогою якого зникає пізнавальна невизначеність запитання. На логічно некоректні запитання такої відповіді дати неможливо.
Розрізняють декілька випадків логічної некоректності запитань:
семантична некоректність запитання (якщо його формулювання містить терміни, значення яких невідомі співрозмовнику або якщо не всі терміни, що зустрічаються у запитанні є чітко визначеними і з контексту незрозуміло, що саме ці терміни означають). Наприклад, "Чи згодні Ви з тим, що "гудвіл" – це система дій, спрямована на підтримку репутації фірми?";
синтаксична некоректність запитання буде тоді, коли його складники не узгоджуються між собою, хоча вони можуть бути чітко визначеними (наприклад, "Чи будете Ви перебувати в Україні останні п'ять років?");
запитання буде некоректним, якщо його передумовою є хибне висловлювання (наприклад, "Від якої хвороби помер президент США Джон Кеннеді?"). Такі запитання іноді називають провокаційними;
запитання буде некоректним, якщо в ньому стверджуються характеристики предмета, які суперечать одна одній (наприклад, "Чи може всесильний Бог створити такий камінь, який не зміг би підняти сам?"). Таким запитанням притаманна внутрішня суперечність, саме тому їх називають абсурдними;
запитання буде некоректним, якщо на нього неможливо дати відповідь, що зменшувала б пізнавальну невизначеність запитання. Запитання такого типу називають тавтологічними, серед яких розрізняють логічно-тавтологічні запитання ("Чи є ця людина такою, якою вона насправді є?") та фактично-тавтологічні запитання ("Між якими країнами відбулася Російсько-японська війна?").
З причини того, що не будь-яке запитання є правильним чи гарно сформульованим, воно не завжди стимулює негайний пошук відповіді, хоча кожне зазвичай викликає певну реакцію. Логіка розрізняє два послідовних види вербальної реакції: оцінку та відповідь. Необхідність оцінки визначається двома факторами. По-перше, запитання може бути неправильним чи погано сформульованим, що призводить до неможливості дати відповідь чи утруднює його пошук. При усвідомленні цієї ситуації слід чітко зафіксувати допущену помилку, тобто дати негативну оцінку сутності чи формулюванню запитання.
По-друге, оцінку слід давати не тільки самому запитанню, але й його адресату, тобто тому, кому воно поставлене. Бо якщо, наприклад, адресат за рівнем своїх знань не в змозі знайти відповідь, то констатація цієї обставини буде однією з форм реакції на відповідне запитання.
Таким чином, перед тим як відповідати на поставлене запитання потрібно дати оцінку як йому самому, так і можливості адресата на нього відповісти. Якщо ця комплексна оцінка буде позитивною, тоді можна шукати або вимагати відповіді. Якщо оцінка виявиться негативною, то слід її ясно висловити, що і складає негативну реакцію.
Негативні реакції доречно поділити на безумовно негативні (що відкидають запитання по суті), умовно негативні (вимагають скоректувати запитання по суті або формулювання), а також адресно негативні (вказують на нездатність даного адресату відповісти на ймовірно правильно поставлене запитання).
Відомий ряд запитань-пасток, які ззовні виглядають як правильні, а насправді містять певні хитрощі, метою яких є ввести в оману адресата:
упереджене або "навантажене" запитання: його передумова висловлена у такий спосіб, що одразу ставить у невигідне становище або компрометує адресата запитання (наприклад, "Як Ви можете захищати цього злодія, якого засуджує все поважне товариство?");
вимога дати просту відповідь на складне запитання (наприклад, "Чи згодні ви віддати свої голоси за нашого кандидата і суттєво наблизити вихід країни з кризи?");
помилка "багатьох запитань": вона вимагає однієї відповіді на низку запитань, що подаються як одне просте (наприклад, "Чи кинули Ви бити свого батька?");
помилка "чорно-біле запитання" полягає в тому, що множина можливих відповідей штучно звужується до двох альтернатив (наприклад, "Степан з 32-ї квартири алкоголік чи непитущий").
Лише після того, як Ви дійшли позитивної або, принаймні, не дійшли негативної оцінки запитання, слід вдаватися до пошуку відповідей. Відповіді можна поділити за різними підставами. Зокрема, на практиці важливо розрізняти відповіді по суті питання та не по суті, істинні та хибні відповіді, повні та неповні. Суттєвим для розрізнення усіх цих видів відповідей є врахування передумови та області пошуку відповідей.
Якщо відповідне судження вибирається не з області пошуку, що формується поставленим питанням, то має місце помилка "відповідь не по суті" (ухильна відповідь).
Правильна відповідь – це відповідь, яка повністю або частково усуває пізнавальну невизначеність, наявну у запитанні.
Правильні відповіді можуть бути сильними або слабкими.
Сильна відповідь – це відповідь, яка надає повну відповідь щодо певного запитання.
Слабка відповідь – це відповідь, яка лише частково усуває незнання: інформація, що надається такою відповіддю є неповною.
Наприклад, на запитання: "Чиє ім'я присвоєне Київському національному університету" можна дати як сильну відповідь: "Ім'я Тараса Шевченка", так і слабку відповідь: "Ім'я українського поета".
Неправильна відповідь – це відповідь, яка не надає нової інформації стосовно проблеми, якою цікавиться той, хто запитує.
Неправильними є відповіді не по суті запитання, хибні відповіді. Неправильною відповіддю може бути "відповідь питанням на питання". Ця хитрість використовується для ухилення правильної відповіді по суті. Увагу слід також звертати на складні запитання, особливо якщо частина їх не задана явно, а лише мається на увазі. На такі запитання не можна дати однієї стислої відповіді. В противному разі може бути скоєна помилка, якою часто користуються несумлінні люди. Наприклад: "Чи згодні Ви жити в заможній державі, в якій гарантовано всі права людини і на чолі якої стоїть член партії "рожевих". Це запитання складається принаймні з трьох простих, отже відповісти на нього однозначно "так" або "ні", значить визнати істинність або хибність трьох відповідей-суджень.
ДЕСЯТЕ КРИТИЧНЕ ПИТАННЯ:
Чи відповідає висновок проблемі?
Взагалі найкращим висновком по правильній проблемі буде прямий повний обґрунтовано-істинний висновок. встановлення відповідності чи невідповідності висновку проблемі вирішується на основі розглянутих вище принципів логіки запитань-відповідей, що досліджує відповідність відповіді питанню.
Якщо наведений висновок не відповідає чітко і правильно сформульованій проблемі, то ми маємо висновок не по суті. Можливі також випадки взагалі відсутності у міркуванні будь-якого висновку, навіть у неявному вигляді. Це трапляється з авторами, які не володіють матеріалом або бажаючих ввести читача в оману.
Виявлення невідповідності проблеми і висновку стає основою критики, яка може призвести або до відмови до подальшого розгляду міркування, або вимагатиме його суттєвої модифікації (формулювання релевантного висновку чи нового аргументу в цілому).
Якщо на критичне запитання про відповідність висновку проблемі буде надана позитивна відповідь, то надалі слід перейти до оцінки висновку з іншого боку. Однак така оцінка суттєво залежить від природи та логічного значення наведених для обґрунтування висновку резонів.
ОДИНАДЦЯТЕ КРИТИЧНЕ ПИТАННЯ:
Наскільки гарні резони (доводи)?
Оцінка резонів залежить від їх природи. Взагалі у якості доводів можуть виступати факти, статистичні дані, висновки експертів, закони, аксіоми, визначення тощо.
Факт (фактичні дані) – усно чи письмово зафіксовані відомості про подію, що відбулася або відбувається.
Логічна форма факту – судження, для підкреслення змістовного статусу його називають фактуальним. Факти визнаються одними з найбільш надійних видів доводів. У випадку, коли в обґрунтуванні висновку по конкретній проблемі звертаються до фактів, їх слід брати у всій сукупності, а не вибірково. У протилежному випадку може виникнути помилка неповноти фактичних даних, що призводить до обґрунтування хибного висновку чи спростування істинного.
Факти можуть мати різну доказову силу. Більш сильними є ті, що відображають сутність явищ і процесів, відносно яких виникає проблема. Якщо виявляється хибність фактичних даних, то їх слід виключати з обґрунтування висновку. Аргумент в такому випадку, так як і у випадку хибності будь-яких інших резонів, не може бути повністю правильним.
Поняття статистичних даних як резонів використовується у двох значеннях: як результат кількісного врахування деяких подій, числові відомості про ці події та як результат особливого індуктивного умовиводу – статистичного узагальнення.
Як і факти статистичні дані можуть бути визнані надійними при виконанні таких умов:
коли вони відповідають висновку;
коли вони істинні;
коли вони повні;
коли вони істотні;
коли вони не суперечать критерію прийнятності в тій системі аргументації, в якій використовуються.
Важливе місце серед резонів займають закони. Відомо багато законів природи, які існують об'єктивно, незалежно від людини і не можуть бути нею порушені. Закони мислення – це загальні норми мисленнєвої діяльності, які також є об'єктивними.
При зверненні до резонів-законів потрібно уважно стежити, щоб вони не використовувались поза областю свого визначення. Хибним, наприклад, буде розповсюдження юридичних законів на тварин. Ще однією вимогою до використання резонів-законів є їх правильне розуміння та тлумачення. Проблема тлумачення пов'язана з багатозначністю понять, що може призвести до їх підміни і т. п. Правильно застосовані у своїй області визначення закони є сильними резонами. Вони дозволяють будувати незаперечні аргументи, здійснювати строге доведення чи спростування висновків.
Розповсюдженим видом аргументів в теорії і практиці є аксіоми, тобто положення, що приймаються без доведення. Аксіоми – сильний вид резонів за умови їх використання в області їх природного визначення, як це має місце у випадку із законами. При їх використанні поза відповідної області визначення аксіоми втрачають свою доказову силу.
Інформація, яку ми отримуємо у процесі нашого розвитку є настільки різноплановою як за своїм змістом, так і за формою. часто трапляється так, що людина не в змозі охопити весь цей спектр, не говорячи вже про здатність осмислити і винести правильне рішення з певної проблеми. Тому, при посиланні на важливі для нас інформативні ресурси, на які не розповсюджується наша компетенція, необхідні певні знання, висновки, які б розкривали зміст проблеми та шляхи її вирішення. Саме такими знаннями можуть бути висновки експертів, які в певній мірі можна використовувати як резони у аргументації.
Експерт – це спеціаліст у певній галузі знання, визнаний і уповноважений для виконання експертизи.
Експертиза – дослідження і вирішення проблеми, що вимагає наявності спеціальних повноважень, знань та навичок з наданням обґрунтованого висновку.
На відміну від фактів і статистичних даних, висновок експерта є не проста констатація події чи множини подій, а результат аналізу вихідних даних. Як правило, висновок експерта надається у вигляді обґрунтованого висновку по проблемі, тобто аргументу. Цей висновок, а з ним і його обґрунтування може бути включено до складу іншого аргументу.
Специфіка резонів цього типу в тому, що вони стосуються не тих подій, які вже відбулися, а тих, які ще мають відбутися. Якщо висновок експерта стосується майбутніх подій, перевірити їх істинність чи хибність на даний момент не є можливим. Неможливо також встановити значення висновку і в разі аналізу минулих подій, якщо він є неповним, суперечним тощо. В такому випадку на перший план виходить оцінка самого експерта, його кваліфікація, сумлінність, незалежність. Усі ці фактори визначають міру довіри до цього експерта.
ДВАНАДЦЯТЕ КРИТИЧНЕ ПИТАННЯ:
Чи правильно побудовані умовиводи?
До складу аргументу можуть входити не тільки готові факти, статистичні дані, висновки експерта, але й умовиводи, за допомогою яких обґрунтовується їх істинність В цьому випадку аргумент має ієрархічну будову, а відповідні його резони виявляються проміжними висновками на шляху до заключного висновку. У процесі логічного дослідження аргументу слід оцінити правильність всіх умовиводів, що входять до його складу.
Наприклад: "Якщо Іванов раніше не мав і не купляв ніяких коштовностей, то знайдене у нього кольє – крадене (R11). Зізнання Іванова показують, що він ніколи не мав і не купляв коштовності (R12). Отже, знайдене у Іванова кольє – крадене (R1).
Усі крадені речі мають бути вилучені у встановленому законом порядку (R2). Таким чином, знайдене у Іванова кольє має бути вилучене у встановленому законом порядку".
Наведене міркування присвячене явно не сформульованій проблемі: "Як бути з найденим у Іванова кольє?" Цій проблемі відповідає аргумент, діаграма якого наведена нижче:
Кінцевий висновок В є висновком силогізму, побудованому на засновках R1 та R2. R1 ґрунтується на резонах R11 та R12. Чи достатньо надійно обґрунтовано R1? Можемо бачити, що воно є правильним дедуктивним умовиводом – modus ponens. У випадку істинності R11 та R12 це гарантує істинність R1.
Істинність доводів R1 та R2 гарантує істинність кінцевого висновку В, оскільки він є висновком правильного силогізму І-ї фігури, модусу ААА. Таким чином, проведена оцінка виявила правильність усіх використаних в аргументі умовиводів і, отже, правильність аргументу в цілому.
ТРИНАДЦЯТЕ КРИТИЧНЕ ПИТАННЯ:
Чи є аргумент сильним?
Побудова діаграми аргументу не тільки дозволяє наочно уявити його структуру, а й відобразити силу зв'язку резонів та висновку. На цій підставі стає можливим розрахувати суттєву кількісну характеристику аргументу, а саме ймовірність того, що висновок є істинним. Ця ймовірність визначає силу аргументу.
Для такого розрахунку необхідно ввести критерії оцінки сили аргументу, що визначається як вірогідність істинності його висновку. Істинний аргумент умовно позначимо "1", а хибний – "0". Але аргумент може мати й інші характеристики, що знаходяться поміж цих двох критеріїв, тому загальний їх вигляд має бути таким:
Хибний аргумент |
р(C…Ry…) = 0 |
Слабкий аргумент (W) |
0 р(C…Ry…) ½ |
Середній аргумент(M) |
½ р(C…Ry…) ⅔ |
Сильний аргумент(S) |
⅔ р(C…Ry…) 1 |
Істинний аргумент |
р(C…Ry…) = 1 |
де р(C…Ry…) – сила зв'язку між висновком (С), та декількома резонами (…Ry…).
Наприклад: "Нам відомо, що 30% врожаю, який вирощують фермери України може йти на експорт. Крім того, Міністерство аграрної політики дає свою оцінку, свій відсоток врожаю, який міг би йти на експорт. Надійність такого прогнозу, такої оцінки з боку Міністерства складає усього 40%. Фермери отримали врожай (R1), а Міністерство спрогнозувало рівень його конкурентноздатності (R2). Яка надійність прогнозу, що цей врожай може бути експортований?"
Діаграма цього аргументу з двома незалежними один від одного засновками доповнюється характеристикою сили зв'язку резонів з висновком, тобто вірогідність отримання істинного висновку.
Завдання в тому, що за відомими незалежними один від одного засновків визначити вірогідність істинності висновку р(CR1, R2). Алгоритм розрахунку р(CR1, R2) – "простої суми" – розрахував Р.Янал. Своє обґрунтування він представив у вигляді конкретного міркування з приводу наведеного вище приклада.
Розглянемо аргумент: R1, R2, отже С. Уявимо собі, що R1 само по собі обґрунтовує С з вірогідністю 0,3, а R2 – з вірогідністю 0,4. Очевидно, що вірогідність отримання С буде більше ніж 0,4. Але якою є ця величина? Ми можемо уявити просту суму вірогідностей таким чином: вірогідність С при R1 дорівнює 0,3. Віднімаючи від одиниці 0,3 отримаємо 0,7 (назвемо їх "невідомим"). Якщо тепер буде задана R2, ми можемо дізнатися про 0,4 з раніше не відомого 0,7 або 0,4∙0,7=0,28, тобто на 0,28 більше, ніж ми знали перед цим. Звідси отримуємо для С вірогідність р(CR1, R2) – 0,3+0,28=0,58.
Таким чином, відповідно до цього алгоритму, вірогідність істинності висновку дорівнює р(CR1, R2) = 0,58. Оцінка сили аргументу здійснюється не по одній, а по двом його характеристикам: по вірогідності істинності резонів та по їх зв'язку із висновком.