1.2 Джерельна база дослідження

В сучасному вітчизняному історіографічному просторі збільшується інтерес до вивчення повсякдення селянства, оскільки чимало соціально-економічних проблем сьогодення є наслідком трансформації ментальності українського селянина протягом ХІХ-ХХ ст. [69; с.15]

Дослідження повсякденності ставить питання відбору й урахування специфіки джерельної бази, з якою необхідно працювати. Кожен тип чи вид джерела має певні особливості і перед дослідником постає завдання відбору і раціонального компонування джерельної бази дослідження.

Для дослідження селянського повсякдення Північного Приазов'я головними є правдиві уроки історії, тому однаково вагомими є висновки та оцінки як позитивного, так і негативного змісту життя. З огляду на те, що упродовж віків українство розвивається як світовий феномен, то й розглядати джерела, факти, події, процеси, вчинки людей необхідно в органічній цілісності, у взаємній залежності та впливовості, як ланки одного ланцюга чи процессу.

Вивчення наративу як історичного джерела розпочалося в середині ХІХ ст. Слід зазначити, що довгий час мемуари розглядалися винятково у контексті філологічних та літературознавчих студій як пам’ятки літератури. Початок дослідження мемуарів як історичного джерела пов'язаний із іменами російських учених – П. Пекарського, К. М. Бестужева-Рюміна, О. С. Лаппо-Данилевського, М. Д. Чечуліна та А. Ф. Коні. [30; с. 55]

В Україні на тлі національно-культурного відродження 70-80-х рр. ХІХ ст. виник інтерес до розробки питань української мови, історії, етнографії, літератури, мистецтва, а також до збирання та публікації історичних джерел. [36; с.118]

Зокрема, в журналі «Киевская старина» публікувалися праці з історії, археології, літературознавства таких відомих діячів науки і культури як М. П. Драгоманова, І. Я. Франка, Д. І. Багалія, М. С. Грушевського, П. Мирного та ін.

На початку ХХ ст. розробкою загальноісторичних проблем української мемуаристики, її бібліографією займалися такі дослідники як Д. Дорошенко, І. Кревецький, І. Крип’якевич, І. Калинович, І. Огієнко, І. Борщак, О. Барвінський. [30; с. 57]

Територія Північного Приазов’я довгий час майже оминалася у дослідженнях науковців. Однак, проблемами історії колонізації Півдня України активно займався академік Д. І. Багалій. У 1920 році він доповнив і перевидав українською мовою монографію «Заселення Південної України (Запоріжжя і Новоросійський край)». Важливою передумовою соціокультурного розвитку згаданого регіону, на думку вченого, було домінування українського населення і взаємодія різних етнічних елементів. [21; с.70].

Для краєзнавчих робіт його послідовників характерною рисою є увага до українського фактору і прагнення пов’язати історію південних земель з українською історією.

Монографія О. Михайлюка «Селянство України в перші роки ХХ ст.: Соціокультурні процеси» присвячена подіям до, під час і після революції 1917-1921 рр., які на аргументовану думку історика, не зруйнували традиційного суспільства. Ця праця є загалом вдалою спробою концептуально нового вивчення минувшини селянської маси.

Серед науковців, які цілеспрямовано досліджують ментальність українського селянства, можна виділити Ю. П. Присяжнюка, автора монографії «Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст.», у якій даний період розглядається крізь призму соціокультурної цінності і охоплює такі теми як соціоприродне підґрунтя, сімейні стосунки, світогляд, духовні орієнтири світобачення, працю в ієрархії цінностей селян.

Зі спеціальних джерелознавчих досліджень, присвячених селянському повсякденню Північного Приазов’я, можна відзначити роботи С. Водотики «Історія Херсонщини ХІІ – ХІХ ст.», Н. Кабузан «Заселение Новоросии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой половине ХІХ века (1719-1858 гг.)», І. Дружиніної «Южная Украина в период кризиса феодализма 1825-1866 гг.». Заслуга останньої полягає в тому, що завдяки її високопрофесійним роботам у радянській історіографії поступово відроджувалося поняття Південної України як специфічного історико-георгафічного регіону, що має власну історію, тісно пов’язану з історією України та Росії.

Особливу увагу наративним джерелам при вивченні соціально-економічної історії Півдня країни приділяє у своїх роботах А. В. Бойко. До групи наративних джерел щодо вивчення південноукраїнських земель він відносить мемуари, подорожні записки, щоденники, приватне листування. На думку дослідника, усі ці наративні джерела різняться індивідуальним сприйняттям середовища, у якому опинився автор, подій та явищ, котрі вони описують. Особисте сприйняття подій та явищ, що знайшли відображення у наративній літературі, є окремим "результатом комплексу факторів, як внутрішнього розвитку самого суспільства, так і світоглядних, соціальних, культурних, політичних" настанов автора. Ці джерела різні за метою створення, функціональним навантаженням, але вони об'єднані єдиним регіоном, у якому розгорталися, відбувалися події та явища, свідком або передавачем яких був автор" [32; c.18].

Наративні джерела з історії Півдня України, особливо такі їх різновиди, як мемуарна література та подорожні записки відіграли активну роль у "формуванні історіографічної традиції сприймання Південної України" наприкінці XVIII ст. Відповідно до цієї традиції, вважає А. В. Бойко, Південний край сприймався як регіон, де: а) за традицією "ховалися ті, кого утискували і піддавали гонінню"; б) культ торгівлі був піднесений на п'єдестал усіма мешканцями; в) не потрібно було витрачати багато зусиль для збагачення" [32; c.20].

Важливим різновидом джерел особового походження є щоденники. їх цінність полягає в тому, що вони створюються за гарячими слідами подій, нерідко у той самий день коли вони відбулися. Це підвищує достовірність свідчень і дає можливість історику, спираючись на них, визначити ставлення населення до тих чи інших подій. Щоденники як історичні джерела мають те спільне, що всі вони створювалися створюються шляхом регулярного чи нерегулярного запису авторами спостережень за громадсько-політичними, військовими, побутовими та іншими подіями, а також за своїми думками і міркуваннями. Подібно до інших творів мемуарного жанру щоденники можуть охоплювати різні за тривалістю проміжки часу.

В Україні щоденники набули поширення у XVIII ст. Оскільки щоденники у той час створювалися, як правило, посадовими особами, вони, на думку О. Лазаревського, за своїм характером і змістом наближаються до актових джерел. Розквіт літературного жанру щоденників припадає на XIX ст. їх складають не лише літератори, а й учені, політики. Завдяки цьому маємо додаткові цінні свідчення про історичні події тих часів від їх безпосередніх учасників або свідків. Сторінки історії України XIX ст. зафіксовані у щоденниках багатьох осіб, проте для історика важливо звернутися, насамперед, до свідчень володарів дум української громадськості. Таких щоденників небагато. Історія України XX ст. представлена у щоденниках досить вибірково. Деякі періоди мало або й зовсім не відображені в них. Пояснюється це кількома причинами: по-перше, бурхливим розвитком подій, прискоренням темпів життя людей, а по-друге, небажанням людей з тих чи інших причин бути відвертими у своїх думках навіть з аркушем паперу. Проте окремі періоди досить повно відображені у щоденниках. Це стосується, наприклад, передумов і розвитку Української революції 1917—1920 рр., оцінки тогочасних подій, що відбувалися в Росії. З радянських часів щоденників збереглося небагато. І це не дивно, адже власті не гребували використовувати їх як свідчення для звинувачення у судових процессах. Проте був у радянській історії України період, коли щоденники знову відродилися у досить великих масштабах — це роки Другої світової війни.

Переваги щоденникового жанру перед іншими мемуарними творами такі, що вони вирізняються точністю імен, назв місцевостей, датуванням подій, свіжістю відображення вражень, таких деталей буття, яких у спогаді відобразити було б неможливо. Але щоденники, так само, як мемуарні твори інших жанрів, з певних причин відображають історичну дійсність не завжди об'єктивно. Кожного разу автор щоденника пам'ятає про власне реноме (навіть після смерті), і якщо його роль у подіях була неблаговидною, він її приховує або подає в іншому світлі. Так само автор завжди побоюється, що його записи може прочитати тюремне, адміністративне начальство, а також чоловік, дружина, діти та ін. Отже, дослідник, працюючи над щоденником, повинен пам'ятати, що в щоденнику — не до кінця відкриті роздуми автора.

Спогади (мемуари) є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. Їх цінність, як джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку роль відігравав автор у подіях, що він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів та ін. Спогади, створені за живими слідами подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст. У спогадах, написаних через багато років, на характер авторської оповіді негативно впливають не лише притуплення гостроти пам'яті автора, а й ті зміни, що відбулися за минулий час у його поглядах, сприйнятті дійсності. Вітчизняні мемуарні джерела поширилися в Україні у XVII ст. Мемуари з історії України того часу належали переважно політичним діячам, козацькій старшині, представникам духовенства. Великий масив мемуарної літератури припадає на XIX ст. Авторів спогадів приваблювали насамперед найважливіші події, що відбулися в той час. Щоправда, більшість мемуарів тогочасних авторів побачили світ лише в наступному столітті. За роки радянської влади в Україні публікувалися здебільшого спогади осіб, пов'язаних з робітничим, соціал-демократичним і більшовицьким рухом. У 90-ті роки в Україні розгорнулася активна видавнича діяльність, метою якої було повернути читачеві твори мемуарної літератури, замовчуваної або спотворюваної за радянських часів. Репринтним способом були перевидані спогади багатьох політичних діячів різних політичних напрямів.

Головною особливістю мемуарних джерел є те, що інформація, яка міститься в них, є відрефлектованою автором, і в певній мірі може бути не автентичною. Тобто, згадуючи минуле, автор розмірковує, аналізує його і з різних причин, мимоволі відсіює факти, події, які в минулому мали місце. Це в певній мірі ускладнює роботу дослідника, оскільки крім врахування особистості автора джерела, необхідно враховувати час написання мемуарного твору, щоб зрозуміти позиції автора в момент його написання.

До того ж, такі види джерел, як мемуарні твори, досить часто емоційно перевантажені, що допомагає побачити позиції автора відносно селянських мас і приблизно оцінити ступінь об’єктивності викладеної ним інформації. [69; с.16]

«Основною характеристикою мемуарних творів, – зазначає В. Воронов, – є їх суб’єктивізм». [38; с.305]. А тому необхідно брати до уваги особистість автора, бо від його настроїв, поглядів, суспільного положення і маси інших факторів може залежати ступінь об’єктивності поданої ним інформації.

Головною особливістю наративних джерел є те, що вони представлені від головного об’єкта дослідження – селянина. Це важливо, оскільки можна безпосередньо і комплексно спостерігати ментальність, яка нерафінована через бачення інших людей. У цьому випадку завдання історика – лише правильно підібрати інструментарій для вирішення поставленої задачі. [69; с.15]

Серед особливостей наративних джерел можна виокремити як позитивні моменти, так і недоліки. Перевагами мемуарних джерел є те, що вони допомагають відчути відношення до суспільних подій з боку населення, відтворити факти, не зафіксовані в жодному іншому джерелі, доповнити інші джерела. До недоліків можна віднести авторську суб’єктивність та тенденційність, помилки пам’яті, неможливість визначити ступінь достовірності.

Якщо говорити про сучасний стан розробки теоретичних і методичних проблем української мемуаристики, то слід відзначити, що ґрунтовні монографічні дослідження з теоретичних і методологічних проблем мемуаристики відсутні. У свою чергу суміжні науки (культурологія, етнологія, літературознавство, мистецтвознавство, філософія тощо) послуговуються методами історичної та джерелознавчої науки, що сприяє інтеграції гуманітарних наук загалом. У контексті цих змін мемуаристику виокремлено як спеціальну історичну дисципліну.

У сфері мемуаристики (в контексті джерелознавчих, археографічних, філологічних, архівних і філософських студій) прцюють такі вчені як С. Білокінь, С. Макарчук, П. Миронець, І. Пиріг, Г. Стрілецький. У їх джерелознавчих роботах мемуари розглядаються, зазвичай, у контексті джерел особового походження.

Звертаючись до документальних джерел, можемо виокремити наступні моменти. Так, Д. Багалій у роботі «Заселення Південної України (Запоріжжя та Новоросійський край)» розповідає про колонізацію цієї частини Північного Приазов’я. Він характеризує особливості різних народів, що оселялися на цих землях: їх житло, одяг, традиції. Вчений зосереджує свою увагу на таких етнічних групах як росіяни, болгари, албанці, українці, наголошуючи на тому, що останні кількісно переважали над іншими народами.

З «Досвіду статистичного дослідження про діяльність Крадитно-Зберігальних Товариств: Товариства Велико-Токмацького та Ново-Василівського Беердянського повіту Таврійської губернії» за 1887 р. ми бачимо стан селянських господарств сучасної Нововасилівки, які були досить заможними, володіли новою на той час сільськогосподарською технікою. Автори називають найголовнішу рису господарств Бердянського повіту, і, на нашу думку, рису ментальності селян Північного Приазов’я – «господарства величезних замахів». [24; с. 9]

У книзі «З життя Андріївського Кредитно-Зберігального Товариства Бердянського повіту Таврійської губернії» 1910 р. видання в художній формі надається опис повсякденної землеробської праці, наводиться склад пересічної селянської родини («6 душ»), розповідається про «грустныя, но правдивыя картины изъ жизни сельскаго обывателя» (цитата за мовою оригіналу) [22; с. 26]

У роботі І. Нечуй-Левицького «Світогляд українського народу» розглянуто особливості української міфології, автор робить наголос на міфологічній свідомості селян, розглядає її у контексті фольклору. Найпопулярніші народні вірування, на думку І. Нечуй-Левицького – це віра у чорта, відьом, домовиків, русалок та знахарство.

Збірник «Повітова столиця: Літопис Бердянська очима кореспондентів «Одеського вісника»», укладений І. Лиманом та В. Константіновою наведені репортажі того часу про життя у нашому краї. Зокрема, записи В. Крижановського про погодні умови, отримання вантажів зерна та вовни, діяльність негоціантів. У наведеному уривку зі статті в «Одеському віснику» (№ 132 від 16. VI. 1882 р.) розповідається про заснування кредитного товариства для землеробських потреб селян. «Мета його, – наголошує автор репортажу, – слугувати опорою для хлібопашців». [26; c. 149]

У «Пам’ятній книзі Таврійської губернії» зафіксовано найважливіші події у житті округу за 1867 р., включаючи і повсякдення селян, але наголос робиться переважно на їх аграрному житті та щоденній праці.

У монографії «Джерела з історії південної України» публікується наратив згаданого регіону – мемуари і щоденники, які були виявлені у 2001-2005 рр. під час археологічних експедицій Запорізького відділення інституту української археології та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України та Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького. Даний комплекс є цінним у різних галузях гуманітарного циклу і пропонується всім, хто цікавиться історією Степової України, розвитком міждисциплінарних досліджень у царині вивчення побутового приватного життя, менталітету, гендеру, соціальної історії, мікроісторії тощо.

Серед включених до цього тому автобіографічних наративів усі належать виходцям із села.

Усі автора тою чи іншою мірою зберегли риси селянської ментальності у цьому сенсі так чи інакше відображається ставлення півдня України до соціальних потрясінь та пертурбацій ХХ ст. Це характерно для щоденника Івана Ярошенка, який досить пізно переїхав до міста і залишився перш за все селянином у своїх зацікавленнях та уподобаннях навіть у місті. Ще більше це стосується родинної історії Василя Рубеля, спогадів Михайла Алєксєєа та Олександра Замрії, які до кінця свого життя жили в селах абоо у невеликому містечку. Усі вони отримали тільки початкову освіту і в цьому відношенні репрезентують погляди досить численого прошарку першого покоління сільських грамотіїв. [70; с.15]

Історія, представлена у цих наративах, має зовсім іншу структуру та динаміку ніж та, яку ми знаємо або зі старих, або з нових підручників. Перша світова війна, призабута, зігнорована та затулена подіями революції, виступає в цих наративах як найважливіша, нормативна у багатьох авторів подія. Революція постає у їхніх записах не героїчними зривами, а більшовики представлені як злодії.

Опубліковані тут матеріали є унікальним джерелом для дослідження багатьох аспектів української історії ХХ ст. Серед них варто назвати такі теми як родинна історія українського села, історія солдатських уявлень часів Першої світової, ставлення селянства до революції та політичних сил, що поборювали одна одну в цей час. [72; с.59]

Саме цим і є цінними аналізовані наративи, адже вони дають змогу глибше осягти умонастрої селян, виявити внутрішні мотивації їхнього ставлення до земельного питання, варіативність політичної самореалізації, спектр ментальних відтінків в соціальній активності. Вагомість цих джерел визначає факт життя і риси хліборобської спільности в них проступають напрочуд рельєфно. Окрім цього, залучення цих матеріалів дає нагоду висвітлювати селянську субкультуру через притаманну їй інтелектуальну царину суспільної свідомості. [80; с.8]

В актуальності та продуктивності наукової методики експедиційного краєзнавства ми особисто переконались на практичному прикладі формування джерельної бази дослідження селянського повсякдення Північного Приазов’я.

Для досягнення цієї мети був використаний метод експедиційного історичного краєзнавства. Аналіз та узагальнення експедиційних матеріалів дали нам можливість одержати додаткові наукові результати стосовно досліджуваної теми.

У рамках проведеної у 2012 році студентами соціально-гуманітарного факультету БДПУ практики були проведені експедиційні дослідження селянського повсякдення, вірувань, демонології, родинних відносин. Вони дали можливість створити відповідну джерельну базу.

Виявлення потенційних респондентів проводилось шляхом співбесід із місцевим населенням краю, яке надало повну інформацію. Були підготовлені конкретні питання стосовно їх повсякденного життя та світобачення.

Причина використання матеріалів усної історії у нашому дослідженні наративів селянства полягає у тому, що у переважній більшості селяни були малограмотні, або зовсім не вміли читати і писати. Аналізуючи інтерв’ю, проведене студентами, ми знайшли згадки про ведення щоденника лише в одному з них: «… батько мій, Пантелей Фролич, той вів щоденник. Він зовсім безграмотний був, ні одного класу освіти не мав. Ось самостійно він вивчився… Вів, того, щоденник погоди, щоденник розходу – сімейний бюджет» [3].

Таким чином, мова може йти про єдино вірний напрямок джерелознавчих студій із історичного краєзнавства ‑ залучення абсолютно всіх носіїв інформації, адже історичні джерела реально існують, вони є, вони ніби знаходяться між тими, хто вивчає історичне минуле, та самим історичним минулим. Окреме історичне джерело досить таку ж окрему, ізольовану інформацію. Лише комплексний підхід до джерел (а це органічна риса саме краєзнавства) дасть підстави створити живу картину рідної історії. [103].