2.Право власності: поняття, зміст.
Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.
Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.
Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об’єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Розрізняють такі форми власності:
власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу;
приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості);
колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, політичної партії чи іншої громадської організації);
державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, тощо).
Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).
Відповідно до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі:
відчуження власником свого майна;
відмови власника від права власності;
знищення майна;
викупу безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності;
викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації.
До суб’єктів права власності в Україні належать:
1) український народ;
2) фізичні особи;
3) юридичні особи;
4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, правова держава;
5) Автономна Республіка Крим;
6) територіальні громади;
7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
3.Правочин. Цивільні договори.
Цивільні права та обов’язки виникають в учасників правовідносин на підставі юридичних фактів — дій або подій. Найпоширенішим юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов’язки, змінює чи припиняє їх, є правочин.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Правочину притаманні такі ознаки:
1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку;
2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування);
3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.
Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:
правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату (на відміну від подій, що відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права);
правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи (на відміну від адміністративних актів, що видаються органами державного управління);
правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин;
воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (на відміну від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення наслідків);
правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин (на відміну від актів цивільного стану, котрі, по-перше,об'єднують і події, по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних, по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків).
Правочини класифікують по різному і виокремлюють такі їх види.
Відповідно до форми укладення, правочини бувають усні, прості письмові та письмові нотаріальні.
Залежно від кількості осіб, які повинні виявити свою волю в правочині для того, щоб він був дійсним, розрізняють правочини:
односторонні — це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (складання заповіту, прийняття спадщини, відмова від спадщини, видача довіреності, оголошення конкурсу);
двосторонні — необхідна воля (участь) хоча б двох осіб, погоджена дія двох сторін (різноманітні договори: купівлі-продажу, дарування, позички);
багатосторонні — необхідна участь трьох і більше сторін (різноманітні багатосторонні договори, наприклад про спільну діяльність).
ЦКУ розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні чи багатосторонні правочини). Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони. Двосторонній або багатосторонній правочин є договором.
Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦКУ).
Класифікація правочинів можлива і за іншими критеріями:
правочини реальні (домовленість сторін і передача речі, наприклад, договір позики) та консесуальні (досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов, наприклад, купівля-продаж);
правочини оплатні (наявність зустрічного майнового еквівалента, наприклад, договір купівлі-продажу) та безоплатні (обов'язок здійснити витрати має тільки одна зі сторін, наприклад, договір дарування);
правочини абстрактні (не визначено підстав їхнього здійснення, наприклад, видача векселя) та каузальні (вказана підстава їхнього укладення, більшість договорів цивільного права);
правочини строкові (визначено момент виникнення у сторін прав і обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо) та безстрокові (терміни та строки не застерігаються, наприклад, договір оренди, укладений на невизначений термін);
правочини легітарні (такі, що мають основою приписи закону), волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільного волевиявлення);
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.