7. Найбільша святість

Немає в нас нічого милішого за рідну Батьківщину, за рідний край. Там, де людина народилася, де пройшли її щасливі дитячі роки, до тієї землі прив'язується вона усім серцем, усією душею на ціле життя. А той, кого доля змусила покинути Батьківщину, за­вжди мріє про неї, як про найбільшу святість. Помираючи на чу­жині, багато людей просять покласти їм у труну хоча б грудочку рідної землі зі святої Батьківщини.

Наш народ живе на своїй землі. І цю землю ми маємо любити всією душею, усім серцем, берегти її всіма силами. Адже рідний край — це те найкраще й наймиліше, що є в окремої людини чи народу. Батьківський край ніколи не забувається, а якщо доля за­носить нас далеко й надовго, наша туга за ним збільшується.

Рідна земля — наша матінка, що вміє потішити й приголу­бити кожного з нас. Саме тому ми, український народ, звемо Україну ненькою й любимо понад усе. Тож ніколи не забуваймо свого рідного, українського. І де б ми не були — у ріднім краї чи на чужині,— скрізь мусимо свято берегти рідне, не цуратися нічого свого.

Найперше виховання ми отримуємо в родині. Тільки належ­но виховуючи дитину в сім'ї, навчаючи її змалечку батьківської віри, мови, рідних звичаїв, можна виховати українську дити­ну, щоб вона зросла правдивим сином чи донькою свого народу і стала доброю, відданою своїй Батьківщині людиною. А до того доброго, що отримає дитина в родині, згодом додадуть і шко­ла, і церква. Але найголовніше виховання буде завжди те, яке отримає дитина в сім'ї. Що одержить удома, те й понесе із со­бою у життя.

Будемо пам'ятати, що кожен, хто знехтує рідним і пристане до чужого, ніколи щасливим в чужому не буде й сам залишиться чу­жинцем.

Кожна українська родина має бути відповідальною за вихован­ня своїх дітей. Вона має віддати всі сили, щоб виростити молоде покоління справжніми українцями.

Національна прикраса української оселі має неабияке значен­ня у вихованні дітей та молоді. Дбати про її наявність — святий обов'язок усіх батьків і найперше — кожної матері. Ми мусимо за­жди дбати про те, щоб наш дім виглядав по-українському. Україн­ські вишивки нехай прикрашають побут, як це велося в нашому краї споконвіку: одяг, столову білизну, постіль, подушки тощо. Вони сповнюють душу родини теплом, затишком і спокоєм. А спо­кій — то правдиве щастя. Мати, яка опікується всім цим, неодмін­но помітить наслідки такого національного оздоблення оселі — ро­дина її дружна, міцна, а діти свідомі свого, українського. А це — найбільше щастя для кожного батька й матері.

Обов'язок матері — по-українськи відзначати в своєму домі свя­та Різдва, Великодня та інші. Не забути нічого з національного, щоб свято насправді відгукнулось по-рідному теплом до всієї роди­ни, а особливо до молоді.

8. Хай живе і благоденствує україна!

До незалежності Україна йшла довгим, тяжким і жертовним шляхом, дорого за неї заплатила. У підвалинах української дер­жавності — століття боротьби наших предків за свободу й само­стійність, і титанічна праця великих філософів, просвітителів, ді­ячів культури й науки, символізована зокрема в іменах Шевченка та Франка, і душа всього українського народу, яка вперто проти­вилася знеособленню й робила все для збереження своєї самобут­ності.

Незалежність виборювали не тільки певні політичні сили. Її за­войовував весь народ, багато його поколінь.

На шляху до незалежності — і національна революція та само­оборона Української Народної Республіки, і національно-культурне будівництво часів «українізації», і багаторічні активні дії міжво­єнної еміграції, і протистояння гітлерівському нашестю, і неймо­вірно тяжка повоєнна відбудова, а потім створення індустріального потенціалу сучасної України...

Тож не нам сьогодні вираховувати, хто більше, а хто менше зробив для української державності,— це справа історії. Треба поважати її здобутки: Україна набула міжнародного визнання;

підписано багато політичних й економічних угод з іншими держа­вами, що визначає місце України у світовому співтоваристві; і най­головніше — це збереження міжнаціонального спокою, завдяки чому Україна залишається однією з небагатьох мирних зон в усьо­му сучасному світі.

Колись давно хтось із філософів сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтересові. Історія під­твердила це як аксіому — якщо йдеться про цілі суспільства. Отже, було б дуже добре, щоб для всіх своїх громадян Україна ста­ла не лише побутовим інтересом, але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї тупиковий.

Що ж до людей, які свідомо присвячують себе справі розбудови України, її державності, то серед них дедалі міцнішає переконан­ня, що важливим чинником цього процесу є не патріотичне крас­номовство, не войовничість, не політична полеміка, а здатність робити конкретні справи або принаймні запропонувати конструк­тивну думку для розв'язання якоїсь важливої суспільної пробле­ми. І що попри суперечки ми повинні забути всі образи та в разі потреби об'єднатися заради України. І гаслом для українців мають стати слова одного з добрих синів України: «Хай згине моє ім'я, але хай живе і благоденствує Україна!».