54. Місце і роль класичної німецької філософії у світовій філософській думці.

Родоначальником класичної німецької філософії є Кант (1724-1804). Філософська творчість Канта ділиться на два періоди: докритичний (до початку 70-х років) і критичний. У перший період своєї діяльності філософ займався дослідженням питань природознавства й намагався дати їхнє рішення з матеріалістичної позиції. Особливо велике значення для науки й філософії мала гіпотеза Канта про виникнення Сонячної системи з гігантської газової туманності. У ній він висловив у самому загальному виді діалектичну думку про історичне виникнення й розвиток Сонячної системи.

З 70-х років починається критичний період діяльності Канта. Він переходить на позиції філософського дуалізму й на основі критичного аналізу пізнавальних здатностей людини розробляє нове коло проблем. Єдність системи поглядів Канта в цей період визначається тим зв'язком, що він надає постановці й рішенню наступних питань: Що я можу знати? Що я можу робити? На що я можу сподіватися? Що є людина? Відповідь на перше питання веде до рішення проблеми границь пізнавальних можливостей людини.

І. Кант розробив складну гносеологічну конструкцію, включив у процес пізнання три етапи, три щаблі. Першим іде етап чуттєвого пізнання. Другий щабель - це область розуму. Розум виконує функцію підведення різноманіття почуттєвого матеріалу під єдність поняття. Третій щабель - розум, що володіє, на думку Канта, здатністю керувати діяльністю розуму, ставлячи перед ним певні цілі.

Заслугою И. Канта є те, що він першим у філософії Нового часу показав складність і суперечливість процесу пізнання. Ці його ідеї знайшли продовження й більше глибоку розробку у філософії Г.В.Ф. Гегеля. Німецька класична філософія після Канта розроблялася такими видатними філософами, як І.Г. Фіхте (1762-1814) і Ф. Шеллінг (1775-1854). Фіхте вніс значний вклад у розробку діа-лектичного методу й проблеми взаємозв'язку теорії й практики.Активний діяльний характер людської свідомості й пізнання він обґрунтовує з позиції ідеалізму, допускаючи при цьому абсолютизацію людської волі в практиці духовного освоєння світу.

Найбільш повне завершення німецький класичний ідеалізм получив у філософській системі Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831).

Абсолютна ідея проходить у своєму розвитку 3 етапи.

1. Розвиток ідеї в її власному лоні, в "стихії чистого мислення". Ідея розкриває свій зміст у системі зв'язаних і переходящих друг у друга логічних категорій; 2. Розвиток ідеї у формі як акт відчуження. Це означає породження природи. Природа не розвивається, а служить лише зовнішнім проявом саморозвитку логічних категорій, що становлять її духовну сутність.; 3. Перехід від далекої для ідеї з в область розвитку духу, розвиток ідеї в мисленні й історії. На цьому етапі абсолютна ідея як би пробуджується й знаходить своє вираження в абсолютному дусі й осягає свій зміст у різних видах людської свідомості й діяльності, у різних формах відносин людей. З досягненням цієї стадії розвиток припиняється.

Класична німецька філософія знаходить своє завершення в матеріалізмі Л. Фейєрбаха (1804-1872). Він рішуче повстав проти ідеалізму Гегеля, показав, що гегелівська абсолютна ідея представляє не що інше, як людський розум, відірваний від його носія. Ту роль, що виконує в гегелівській філософії абсолютна ідея, відзначає Фейєрбах, у теології виконує Бог. Тому абсолютна ідея нічим не відрізняється від Бога, а гегелівська філософія є лише різновидом теології.

Відповідно до Фейєрбаха, мислення не може існувати поза людиною й незалежно від нього, тому що воно є властивістю мозку людини, його діяльністю.

№ 55 Філософія Г. Сковороди: осн. ідеї.

Сковорода - праці „Сад божеств. пісень”, „Нарцис”, „Алфавіт світу”, „Жона Лотова”, „Благородний Еродій”, „Потоп зміїний”, переклади Плутарха, Цицерона.

С. розуміє акт самопізнання не як гносеолог., а як онколог. процес реального наближення люд. до бога шляхом заглиблення у себе. У самопізнанні-сенс люд. життя. Серце-осереддя людського у людині, органон самопізнання. Осн. є вчення про 2 натури 3 світи. Світ з 2х натур(„Нарцис”)- видима (тварь)і невидима (Бог). Бог- безсвідоме начало світу, розмитий в універсамі дух, космічний розум, добро й краса. Твар-минуща, тому неістина, це „лжа”. Невидима визначає сутність всього сущого і існ. лише у видимій (зв’язок). С. наз. Бога природою, переносить його з неба у світ речей. Бог іманентний природі, речам і разом з тим не переходить в них. Світи: великий (макрокосмос),малий (мікро-), символічний (Біблія).- („Потоп зміїний”).

Вел. світ-це весь світ речей, Всесвіт. Він нескінченний, безмежний, складається з вел. кільк. Світів(вінок з віночків, машина з машинок). Субстрат тілесного світу утв.- вогонь, повітря, вода і земля. Макрокосмос склад. з 2х світів - старого і нового. Макрокосмос- істину людину утв. невидиме, дух, її начало. Вн. дух світ залиш. навіки. Люд. – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосм. і Біблії.

Світ символів-самост. Реальність, що забезпечує люд. можлив. осягнення Бога. Через цей світ Бог являється Людині. Осн. символом в Бібл.- Сонце, що символізує вічну натуру. Віце фігури-це ті, що заступають головну-темниця і Йосиф, коробочка і Мойсей, рів і Даніїл. Символом, що зображує начало є кільце або змій(символ Біблії).

Гармонія люд. буття залежить від додержання кожним принципу сродної праці. У кожної люд. є нахил до сродної собі справи. Ця сродність і є виявом в люд. вічного, „іскри Божої”. Причина всього нерозумного, спотвореного в світі-процес без покликання. Треба пізнати в собі справжню людину, тому С. наголошував самопізнання як універс. спосіб перебудови світу. Не заперечував ролі наук. і техн. прогресу, однак для люд. щастя недостатньо. Самопізнання звернене всередину самої людини й прямує до осягнення Бога в ній. Діалог „Разговор пяти путников о истинном счастье в жизни”. Щастя – це веселість, яка є виявом „здоров’я гармонійної душі”. Справжнє щастя –незалежне від зовн. факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Досягнути щастя – досягти душевного миру.