Москвофіли і гр. Голуховський. Часопис „Русь"

Тим часом до неприхильних народовецькому руху настроїв почали прилучатися виразні польонізаційні спроби. Йшли вони під протекторатом творця колонізаційної політики на галицько-українських землях графа Аг. Голуховського. Полягали ці спроби у використованні боротьби між москвофілами і народовецьким рухом у своїх цілях. Шлях – підтримка народовців в поборюванні москвофілів. Конкретний вияв цієї спроби в'яжеться з виданням у Львові часопису п. н. „Русь", що почав виходити 1867 р. двічі на тиждень. 3 кіл московських слов'янофілів із метою підтримки в Галичині т. з. „обєдинительної" ідеї надіслано до львівського намісництва певну грошову квоту для передачі москвофілам. Намісник А. Го­луховський замість того повернув її на поборювання москвофіль­ського руху. Для того задумав використати молоді народовецькі сили. Звернувся до Ф. Заревича, запрошуючи його взяти на себе редакцію спаціяльного органу, яким і стала „Русь". Ф. Заревич погодився. Але замість того, щоб стати на послуги польській полі-тиці і бути льояльним супроти поляків, він поруч із рішучим побо-рюванням „словістів" виступав також і проти польських змагань. Основною провідною думкою редакції було твердження, що на українських землях не може бути ані Польщі, ані Москви з їх змаганнями і залицяннями в інтересах власної національно-політичної користи. Натомість підносило думку: „Лише самі в собі бачити маємо свою будуччину і нашу силу". А для того мусить бути сполучення всіх народовецьких сил.

Ширше розгорнув ці думки В. Шашкевич. У своїх дописах-статтях домагався він заведения української народньої мови в школах і судах, зазначав вагу національного шкільництва, підносив потребу організації українського товариства для видавання українських творів і часописів. Врешті в одному з чисел піднесено було ним справу закуплення у Львові площі для пам'ятника Т. Шевченкові.

Сміливий, рішучий тон „Руси" не був тим, чого хотів А. Голу-ховський, і після кількох конфіскат часопис припинено. Та думки, порушен! ним, припали до серця і розуму не одному з українців. Зокрема ж живі думки В. Шашкевича, що були підхоплені молодою, принялися вони и серед старшого громадянства і сприяли наро-дженню 1868 р. Т-ва „Просвіта" у Львові.

Поширення зв'язків зі східньоукраїнськими землями. Журнал,, Правда"

В цих роках починає зміцнюватися літературний зв'язок західньоукраїнських земель з українськими землями під Росією. В'яжеться він із виданням часопису „Правда", що почала виходити у Львові 1867р.

Перше число появилося 1-го квітня, як декадник (1, 11, 21 кожного місяця), а в наступному 1868 р. перетворився на тижневик, поширивши свій зміст з літературного на літературно-суспільний і політичний.

Перший провід редакції був в руках Льонгина Лукашевича, одного з членів молодої громади, що купчилася перед тим навколо „Вечерниць" та „Мети". Пізніш редакцію перебрав Іван Микита, передавши її 15.11.1869 р. Анатолю Вахнянину. Головними помічниками при редакції були К. Сушкевич, пізніше перший голова Наукового Товариства ім. Шевченка, Е. Згарський, Ом. Партицький (проф. Тернопільської гімназії), М. Коссак, В. Лучаковський. Серед співробітників – визначніші імена з українських земель під Росією: О. Кониський, П. Куліш, який дав повісті – „Майор", „Теклюся" та статті, що відбивали його спір з російською пресою, Марко Вовчок (оповідання „Кармелюк"), О. Стороженко (початок „Марка Проклятого"), М. Старицький, В. Білозерський, який дав сатиру на москвофільський сатирично-гумористичний часопис „Страхопуд" („Громадський суд над Страхопудом"), I. Нечуй-Левицький, що вперше виступив в західньоукраїнському часописі („Гориславська ніч або Рибалка Панас Круть" та інші). Крім того статті Костомарова, поезії Шевченка.

Серед співробітників західньоукраїнських земель: О. Федькович, Дан. Млака, Ом. Партицький, Ф. Заревич, В. Шашкевич та інші.

Тут же заведено відділи: „Огляд літературний", який вів Ол. Барвінський, та „Із уст народніх".

„Правда" стає лучником поміж всіма частинами українських земель. Це не могло бути байдужим для староруського-москвофільського табору. Становище, яке чи не найліпше освітлює А. Вахнянин (один з редакторів) у листі до П. Куліша:

„Єсть у нас – нише він – каста людей і таких, що коли дове-деться їм побачити де „Правду", зараз і лютіші стануть гірш чорта, схоплюються за голову і бігають наче напосіжені по кімнаті, одним словом вони люті на „Правду", а найбільш через те. що негодні її повалити. Дали б вони половину свого мерзенного віку, щоб закопати нас у землю, бо і не знати, справді, що скаже їм газда їх Катков" (відомий україножер, публіцист, ред. „Русского Вестника" та „Московских Ведомости").

Та не так воріженькі... Найгірше – брак зацікавлення серед своїх. Звідци і брак засобів. А до того ж наспіло ще и охолодження до „Правди" з боку П. Куліша, який нимало допомагав та через якого йшла матеріяльна допомога зі східньоукраїнських земель.

А. Вахнянин та молоде галицько-українське громадянство прикладали всіх сил, щоб не допустити до упадку часопису. Ще 1870 р. появилося шість чисел. В останньому зверталося видавництво до читачів і передплатників із закликом про точність та вирівняння залеглостей, – попереджує про тяжкий матеріяльний стан часопису, заповідає по літній перерві випуск трьох чисел в одній книжці і закінчує: „Побачимо кілько дійсно помічних другів ми маємо в Галичині".

Та минули літні місяці, минув і вересень. „Правда" не появилася. Настала перерва, що затяглася до квітня 1872 р.