7. Розвиток драматургії 20-30-х років.

У пореволюційну добу інтенсивно розвивається драматургія й організовуються театри. Зокрема, на початку 20-х рр. уже діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо-селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У 1919 р. організувався перший державний театр ім.Т.Шевченка в Катеринославі, у 1920 р. — у Вінниці (керівник Гнат Юра), у 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перетворився в «Березіль», 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України.

Професійний театр розвивався двома напрямками. Режисер Г.Юра, спираючись на сценічну традицію, запроваджував психологічно-побутовий шлях розвитку театру. З ним працювали Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська та ін. Натомість режисер Л.Курбас постійно експериментував, випробував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. З цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях ішов від умовних форм через синтез умовності й психологізму до філософських постановок. Саме Л.Курбас створив український модерний театр, як режисер посів високе місце в історії європейського театру.

Найпослідовнішим драматургом-експресіоністом був М.Куліш, п’єси якого викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним висвітленням нової радянської дійсності. У його трагікомедії переможно увірвались гротеск і деформації нового життя. Людина його цікавить у моменти кризи і катастрофи, бурхлива експресія заповнює діалоги й монологи дійових осіб.

Глибоким новаторством відзначалися п’єси М.Куліша у постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». По-європейськи національний театр Л.Курбаса — М.Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби «диктатури пролетаріату» щодо так званого історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої своїх національних ознак. Це був театр філософського спрямування, правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й М.Куліша ополчилася догматична партійна критика, у 30-х рр. знищивши його.

На поетиці символізму будували свої п’єси О.Олесь, С.Черкасенко, Я.Мамонтов, І.Кочерга. Тому, наприклад, у драмах І.Кочерги велику роль відіграють певні символи як семантичні ключі до розуміння ідейного змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), глухого кута («Марко в пеклі»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна і алмазного каменю («Алмазне жорно») та ін. Твори цих митців, попри символістський план, попереджували небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати у масах руйнівні інстинкти.

Жанровий репертуар української драматургії 20-х рр. відзначається великим багатством, оновленням структури і засобів художнього моделювання дійсності. Свою експериментально-психологічну драматургію творить В.Винниченко. Широкий резонанс мала його драма «Закон» (1923). Значного розмаху набуває трагедія і комедія, М.Куліш стає творцем трагікомедій «Народний Малахій», «Мина Мазайло». Я.Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Модерні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає у гостро соціальну драму («Яблуневий полон» І.Дніпровського), нових жанрових ознак набуває історична драма під пером І.Кочерги. Виникає фантастична п’єса, що набуває ознак антиутопії («Син сови» (1923) Є.Кротевича, «Радій» (1927) М.Ірчана, «Марко в пеклі» (1928) І.Кочерги). Таким чином, нова драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Але після 1934 р. наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського національного мистецтва, кращі драматурги й режисери будуть знищені. Запанує офіційний драматург О.Корнійчук, який створюватиме п’єси на замовлення Сталіна й партії. Прийде у драматургію довга й затяжна криза.