3.Тенденції розвитку с-ми вищої освіти у світі.

Провідними тенденціями розвитку системи вищої освіти в сучас­ному світі є: кількісне зростання студентських контингентів. Перетворенню післясередньої освіти на загальнодоступну у розвинутих країнах сприяє ряд чинників: прийняття законів, що сприяють залу­ченню до ВУЗів вихідців з малозабезпечених сімей; надання студентам дотацій на вигідних довгострокових умовах; відсутність лімітів вакан­сій нд перших курсах; зарахування абітурієнтів до вузів без екзаменів тощо; суттєва зміна цілей вищої освіти: від підготовки соціальної еліти до формування широких кіл спеціалістів розумової праці; структурна перебудова системи" вищої освіти з метою надання їй якос­тей гнучкості та варіативності. З цією метою у західних країнах та в Японії запроваджена триступенева система euщoї освіти. Перший ступінь (цикл) вищої освіти (2 роки навчання) присвячений за­кріпленню загальноосвітніх шкільних знань та наданню першопочаткової основи знань з обраного профілю. До вищих навчальних закладів першого ступеня прирівнюють спеціалізовані навчальні заклади з 2-3 річним строком навчання, які готують спеціалістів середньої ланки. Другий ступінь (2-3 роки) дає закінчену вищу освіту із конкретної професії. Студент отримує ступінь бакалавра. Ті, хто бажають підви­щити рівень своєї кваліфікації і отримати ступінь магістра, навчаються ще 1-2 роки. Третій ступінь призначений для тих, хто вже отримав диплом магістра і проявив здібності до дослідницької діяльності. Таку освіту отримують і ті спеціалісти магістерського рівня, хто вже має певний досвід практи­чної діяльності і прагне до підвищення свого професійного та соціаль­ного статусу. Успі­шне завершення цього етапу навчання дає можливість набуття науко­вого ступеня доктора наук; варіативність системи вищої освіти досягається через розширення не-університетського її сектору. Історично основним типом вищого навча­льного закладу є університет; збалансування пропорцій випуску спеціалістів різних професій та галу­зей знань; удосконалення системи акредитації вищих навчальних закладів; розвиток наукового потенціалу вищих навчальних закладів. У провідних університетах західних країн проводяться фундаментальні наукові дослідження, до яких залучаються і викладачі, і студенти.

4.Провідні напрями та стратегії пед.Освіти.

Система педагогічної осві­ти є складовою системи вищої освіти й охоплює вищі на­вчальні заклади всіх форм власності, заклади післядипломної педагогічної освіти та органи управління вищою освітою.

У системі педагогічної освіти розвинених країн існує три основні напрями: а) підготовка вчителів початкової школи; б) підготовка вчителів неповної середньої (молодшої серед­ньої, проміжної, базової) школи; в) підготовка вчителів по­вної середньої (старшої) школи. Підготовка вчителів початкової школи у більшості країн здійснюється в середніх або «напіввищих» педагогічних на­вчальних закладах (педагогічний коледж, нормальна школа, педагогічне училище). Специфіка підготовки вчителів неповної середньої школи залежить від структури шкільної системи: наявності одного типу державної середньої школи чи кількох типів шкіл. Наприклад, право на ви­кладання у граматичній школі (Велика Британія), ліцеї (Фран­ція) чи гімназії (Німеччина) дає тільки університетська освіта. Для масової неповної середньої школи вчителів готують у за­кладах, де навчаються також майбутні вчителі початкових шкіл. Провідними типами навчальних закладів для підготовки вчителів старших класів середньої школи є університети та вищі педагогічні школи (педагогічні інститути та педагогічні коледжі). В Україні педагогічна освіта становить багаторівневу систему, яка характерна для багатьох країн світу. Педагогічну освіту за І освітньо-кваліфікаційним рівнем (молодший спеціаліст) можна здобути у педагогічному училищі, коледжі, на І кваліфікаційному рівні вищого навчаль­ного закладу. Вищу педагогічну освіту можна здобути в університетах, академіях (для мистецьких спеціальностей) та інститутах. Нині ці навчальні заклади готують фахівців за III (спеціаліст) та IV (магістр) освітньо-кваліфікаційними рівнями.