2. Філософська та літературна творчість г.Сковороди.

Г.Сковорода найчастіше згадується у плані філософа, письменника (в першу чергу для дорослих). І багато хто не підозрює, що Г.Сковорода велику частину своєї творчості присвятив саме дітям, юнацтву. Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності. Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них. У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітеи критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, тихо й без крику». Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою. –Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога. Жанр байки досить широко використовував Григорій Сковорода. Його «Харківські байки» в численних рукописних списках потрапляли в руки юнацтва та дітей, про що маємо свідоцтво і в Шевченка, який, ховаючись хлопцем у бур'янах, «списував Сковороду». Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є : ледарство – це найбільша людська вада. Сковорода привселюдно заявив: "Весь світ спить, пора прокидатися!" Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами. Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше – в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, – і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним дохати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Мудре слово Сковороди притягувало людей. зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір'ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" – і сходяться люди. Тоді мандрівний філософ виймає книги ,читає, збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Якраз про цей період життя великого просвітителя і писав Дмитро Павличко у вірші "Сковорода":   І, виламавши полацю із тину, Він темними байраками пішов Кріпацьким дітям викладать латину, Бентежити думками рабську кров Чого ж навчав Сковорода? Навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавши себе, а пізнаєш – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. Але чимало людей займають на свої місця. Людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи – це пізнання Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога. Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою "загребущих", "лукавих", "мавп" і "змій". Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде "рабського іга", "тяжкої роботи", "нічого златожадного", "хамського". Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління. Лев Толстой зазначив, що світогляд Сковороди дивовижно близький йому. Останнє десятиріччя життя Сковороди – це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя. 9 листопада 1794 року Григорій Савич помер. Помер так просто, як і жив… Останнє десятиріччя життя Сковороди – це вершина творчості письменника. Про це Павло Тичина писав: "Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне – люди". Справді, боляче те, що за його життя не надруковано ні жодного твору. Але його поезія, притчі поширювалися на Україні вустами народу. Він написав 30 прозових байок, пізніше склали збірочку "Байки Харківські". Велику славу письменнику принесла збірка ліричних поезій "Сад божественних пісень". А мені запам'яталися рядки, в яких автор милується красотою рідної природи: Гей поля, поля зелені, Зелом, квітом оздоблені! Жайворонок над полями! Соловейко над садами! У своїх творах Сковорода відобразив мрію народу про кращі часи, коли землі стане "царством любові..без ворожнечі і чвар". Мені хочеться закінчити твір висловлюванням поета-філософа: –В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове покоління і нову славу. Григорій Сковорода – гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних його правнуків. Як бачимо, творчість Г.Сковороди різнопланова. Велика її частина – це багата спадщина для нашого підростаючого покоління, яке, як ніколи, потребує повчальних та розумних книг.

Білет 30

1. Культура східних слов’ян дохристиянської доби: міфологічний простір та релігійні вірування.

пит.1 білет 4

2. Національна культура та її значення в умовах державотворення.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу: починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуюючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Є щось таємниче у тому, що отримало у літературі назву “менталітет”, те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення людини до світу. Воно існує на рівні “взірців поведінки”, взірців “вибору”, на окремих оцінок і переваг, які підхоплюються іншими людьми і непомітно формують їх свідомість. Це немов би якась традиція, яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію природності і безумовності власної поведінки. Тобто, менталітет – це шар людської свідомості, який непрорефлектований, не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв, або, по іншому, соціально-культурний автоматизм поведінки.

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.

Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як динамічної саморегульованої системи, визначалось не державою, не ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження господарсько-культурних і побутових традицій, силою зв’язку поколінь і точністю передачі досвіду предків своїм нащадкам. Саме традиційна система внутрішніх зв’язків між людьми, між поколіннями зберегла українців як народ.

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш актуальною. Розбудова української державності нагально вимагає глибокого та об’єктивного вивчення особливостей нашого народу. А знання базових рис конкретної нації виконують прогностичну функцію, дозволяють, придивившись глибше до себе, зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.

На сучасному етапі українська ментальність стала об’єктом дослідження багатьох вчених, зокрема, І.Грабовської , І.Лисого , А.Швецової та ін. Деякі дослідники (М.Гончаренко, О.Забужко) говорять про взаємовплив національної ментальності та народної творчості. Про це писав ще М.Драгоманов, настійною думкою якого була необхідність пізнання нації через її культуру, літературу, усну народну творчість.

Поза основним масивом українських етнографічних земель розвивалось Закарпаття, що обумовило специфіку ідентифікації регіону. Тут особлива ментальність та проблеми, породжені поліетнічністю і прикордонним статусом. Певні етнічні групи мають локальну свідомість. На етнокультурну домінанту регіону впливає низка економічних факторів – міграція трудових ресурсів, однобічний розвиток аграрного сектора тощо.

Останнім часом проблема ментальності набирає широкого розголосу і серед дослідників культури, звичаїв і традиції Закарпаття. Серед них відомі М.Тиводар, О.Гаврош, С.Мітряєва, І.Сенько та інші.

Говорити про збірну ментальність, властиву всім мозаїчним складовим українців Закарпаття (гуцулам, бойкам, лемкам і долнянам), доволі складно. Однак, свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович, О.Бонкало, Ф.Потушняк, Й.Шелепець визначили ряд характеристик закарпатської ментальності. Це архаїчно-сентиментальна вдача, замріяність, наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще зіграє на його почуттях, богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”, свою культуру, смиренність, працьовитість, законослухняність, повага до влади .

Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та долинян. Згадувані дослідники відзначають таку різницю: гуцули – аристократи гір, активні, заповзяті, настирливі, працьовиті, невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні, послужливі, скромні, демократичні, схильні до бійок і запальні, працьовиті, але не напружуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві, не такі послужливі, як бойки, працьовиті, швидко полонізуються і словакізуються. Долиняни – нерішучі, бо ще не мають остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з матеріальної і духовної культури, охоче пристосовуються до угорської культури, релігійні, працьовиті, законослухняні, ставляться до угорців як до панів.

Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні, однак це не заважає їм співіснувати на одній етнічній території. Отже, говорити про якусь цілісну лінію закарпатсько менталітету є складно, однак ці риси щільно вплітаються у загальноукраїнський контекст.

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі. Українська сім’я відіграє значну роль у формуванні українського характеру та менталітету, оскільки йде мова про вплив родинного життя, сім’ї на формування рис національного характеру .

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних латканок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої (“меньоссонь”), що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невісту до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо) .

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є головною складовою світогляду всіх слов’янських народів . Прояв релігійності яскраво виявився в обрядовості Закарпаття як календарного (адже життя людей здебільшого пов’язане з аграрним виробництвом), так і родинно-побутового циклів. Основним виявом релігійності в обрядовості є чітке дотримання послідовності і атрибутики обрядів. Це стосується як обряду народин, хрестин, весілля, так і поховального обрядів.

Специфічними рисами українського менталітету є “кордоцентризм”, індивідуальний підхід до тлумачення реальності та антеїзм (злитість людини з природою). На основі “кордоцентричності” українця формується ідилічне уявлення про нього як побожну, сентиментальну та м’яку людину. Спостерігається переакцентація питомого “кордоцентризму”, спрямування ментальної стихії емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік.

Зі всіх змін інваріантним залишається архетип природи в ментальності українців. Вона уявляється не як храм чи безодня, а родове начало, материнське лоно. Для українця характерна заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу . В гірській місцевості спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Отже, втілені такі провідні особливості української світоглядно-філософської ментальності, як “кордоцентризм”, індивідуалізм сприйняття та антеїзм. Власне національні риси характеру (ліризм, м’якість, доброзичливість), що більше притаманні жіночим образам, формують в українця певне світобачення, світовідчуття та світорозуміння, яке вирізняє його з-поміж інших етносів.

Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими як очищення від рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, малоросійства та ін. Оскільки історично так склалося, що Закарпаття знаходиться на перехресті світових цивілізацій і об’єднує в собі різні етнічні та регіональні субкультури, на думку деяких авторів (С.Хантінгтон) це може спричинити конфлікт культур.

Однак, реалії засвідчують, що Закарпаття, будучи перехрестям культур, мов і традицій, демонструє приклад моделі взаємодії західної і східної субкультур у межах одного регіону. Межуючи з Угорщиною, Словаччиною, Польщою, Румунією, Закарпаття синтезує східні і західні традиції. Особливість регіону в тому, що на стику двох цивілізацій “прогресуючий прагматизм Заходу” при взаємодії з культурою східних слов’ян утворюють там особливу буферну зону, яка демонструє шлях до співробітництва, взаємовпливу та взаємозбагачення націй, релігій і культур. Саме там спостерігається мирне співіснування етносів з титульною нацією, оскільки регіон відрізняється специфічними транскордонними умовами, які накладають свій відбиток і на культурно-лінгвістичну ситуацію