3. Сармати
Геродот розказав скіфську легенду про походження племені савроматів від шлюбів амазонок і скіфів (назва походить від іранських слів, що означають "оперезаний мечем"). У IV ст. до н.е. в межиріччі Дніпра та Дону вперше з'явилися сармати (так тепер грецькі автори у своїх творах стали називати савроматів). В III ст. до н.е. вони витіснили зі Степу скіфів, відкинувши тих у Крим і за Дунай.
Городища пізніх скіфів ще деякий час існували на Нижньому Дніпрі. У степовій частині і передгір'ях Кримського півострова утворилася держава (вчені називають її Малою Скіфією). У другій половині III ст. сармати знищили столицю Малої Скіфії — Неаполь Скіфський.
Сарматські вершники у залізних панцирах з піками та довгими мечами атакували ворога зімкнутим клином. Вони розтинали ворожі лави надвоє, а потім довершували їхній розгром. Сармати перемагали не лише скіфів або фракійців, але й регулярні римські війська.
У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Один грецький історик розповів про царицю Амагу, яка незалежно від свого чоловіка-п'яниці здійснила похід проти скіфів і визволила від їхньої облоги грецьке місто Херсонес.
Сармати вели кочове господарство, долаючи зі стадами коней та овець досить великі відстані. Майже єдиними відомими археологам пам'ятками сарматів у Північному Причорномор'ї є кургани. Жіночі й чоловічі поховання часто супроводжувалися майже одним і тим самим інвентарем, в тому числі і зброєю.
4) Причины греческой колонизации
Заселение греками Северного Причерноморья не было единичным, случайным явлением в истории развития античного общества. Колонизация была закономерным следствием относительного перенаселения Греции. И часть населения вынуждена была отправляться на поиски новых земель.
Кроме того, определенное значение имел военный фактор. В ряде случаев вражеские нашествия на греческие города и их разорение также принуждали жителей иногда целых полисов переселяться в другие местности.
Взаимоотношения с метрополией были равноправны и осуществлялись на договорных началах. Основание колоний происходило, как правило, организованно. Обычно метрополия назначала или сами колонисты выбирали руководителя переселения — ойкиста, основной задачей которого было распределение земельных участков на месте нового поселения. Переселенцами являлись в основном обезземеленные земледельцы и ремесленники
Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор"ї. В середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.
А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.
5) У Середні віки європейські вчені (починаючи з географа Баварського та космографа Равенського, ХIII ст.) створили автохтонну теорію походження слов'ян від народів, що здавна населяли степи Східної Європи, — скіфів та сарматів. Пізніше слов'ян також ототожнювали з кельтами, фракійцями, феннами, венетами та готами. Можливо, комусь ця теорія здається фантастичною. Проте не виключено, що середньовічні хроністи мали рацію і якась крапля скіфської, сарматської та готської крові тече в жилах сучасних слов'ян, в першу чергу українців. Адже географ IIст. Птолемей чомусь називав територію між Балтикою, Віслою, Карпатами та Доном «Європейською Сарматією», а Балтійське море — «Сарматським океаном». Сарматія (або Скіфія) у Центральній та Східній Європі була на географічних картах до XVI ст. включно — можливо, як данина авторитету Птолемея, який у ті часи вважався беззаперечним. Цікаво, що польські дворяни XVI— XVII ст. вважали своїми предками сарматських князів і вождів, а парадні польські портрети тієї доби чомусь називалися «сарматськими»
За лінгвістичною класифікацією східними слов'янами є українці, росіяни та білоруси, південними — болгари, серби, хорвати, македонці, словенці, західними — чехи, поляки, словаки та лужицькі слов'яни. Усі слов'яномовні народи належать до індоєвропейської мовної сім'ї. Однак мовна приналежність не завжди тотожна етнічній — антропологи з'ясували, що у різних регіонах, населених слов'янами, існують відмінності, які пояснюються впливом на предків слов'ян народів, що оточували центр їхнього формування (прабатьківщину), — балтів, фракійців, іранців, германців-лугіїв, фінно-угрів та ін. Зокрема, в Україні «Енциклопедія українознавства» виділяє чотири антропологічних типи населення.Уперше слов'ян (під іменем склавинів) згадують візантійські автори VIст. Так, готський історик Йордан зазначав, що склавини та анти походять від венедів (венетів, або вендів), мають одну мову і схожу зовнішність. Вони населяють землі між Віслою, Дністром та Дніпром. Проте дослідники (починаючи з М.Ломоносова) вважають, що слов'ян під іменем ставанів згадував ще Птолемей у II ст. Початком н. е. датуються перші відомості про предків склавинів — венедів. Історик I ст. Пліній Старший називав їх «індами» та зазначав, що вони — мешканці узбережжя Балтики. Його сучасник Тацит розповідав, що венеди живуть на схід від Вісли (яка розмежовує їх з германцями) і, на відміну від кочівників-сарматів, мають будинки і пересуваються не верхи, а пішки. Ім'я венедів двічі згадувалося на подорожніх римських картах IIIст. — Певтінгерові таблиці: на північ від Карпат та у Подунав'ї. Назва «венети» у перших століттях н. е. була поширена по всій Європі: у Британії, Франції, на узбережжі Адріатики і збереглася, зокрема, у назві Венеції.
6) У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто райнньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.
Південно-західна група племен (праукраїнці)
Білі Хорвати й лучани — в Галичині
Дуліби й волиняни — над горішнім Західнім Бугом.
Деревляни — в лісах по Горині, Прип'яті й Дніпру.
Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині.
Сіверяни й сівери — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра (частково праросіяни).
Уличі — між Дністром та Бугом.
Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.
Бужани — понад річкою Західний Буг
]Північна група племен (прановгородці)
Ільменські словени
Північно-західна група племен (прабілоруси)
Дреговичі
Кривичі (частково прановгородці).
Радимичі (частково південні праросіяни).
Північно-східна група племен (південні праросіяни)
В'ятичі
7) У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:[20]
русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;
більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
візантійський імператор Констянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».
На противагу антинорманісти стверджували:
назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг чітко називає русів слов'янським племенем;
археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».