Розділ № 23 Про що говорили Едіт Береш і Стефка.

- Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори,але й вони-нещасна помилка природи,атавізм,приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда-в чоловіках,у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа,хіба можна звинувачувати її? Вони,як діти:завжди тягнуться до нової іграшки,коли та близько лежить або новіша за ту,що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком,у якого відірване вушко(тією ж дитиною!),виколупане(тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому,що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк,що вже виріс,ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика-без вушка й без ока,тужить за ним. У той час,коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому давно заздалегідь зрозуміти цю просту істину?

Ні,поганих жінок на світі не існує-такими їх роблять чоловіки,позбавляючи найважливішого-віри в любов,у порядність,відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри,яка необхідна їй,як повітря,- вона перетворюється на потвору,чудовисько або…автомат,що йде по життю залізними кроками,навзаєм починає псувати подібних до себе.

- Що ж робити,коли настає ця зневіра?

- Залишатися собою,не мікрувати під цей загальний стандарт.

- Як?

- Говорити правду. Не грати з почуттями інших,не множити ланцюг болю,не мститися. Можливо,тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту. О,я знаю,що таке цей біль,знаю,що відчуває людина,коли їй у серце встромлено ніж…Але,повір:із часом ніж перетворюється на маленьку срібну голку. І ти просто констатуєш,що-вижила,вистояла,не зламалася,не стала потворою з розмазаною помадою й гучним грубим голосом.

А потім,через певний проміжок часу,ти дякуєш Богові,що наділив тебе цим Великим Болем і Великим Почуттям. І навіть не важливо,як усе склалося далі…

Але йдучи вперед-адже життя довге!- зрозумій:будь-чия душа не може належати смертному. Вона належить Богові. Не в релігійному сенсі-я боюся догматів,а в найвищому і найпростішому. Смертний,як і дитина,може віддати її за нову яскраву іграшку(і не треба звинувачувати його в цьому,адже всі ми - не святі),а Бог-збереже і не дасть їй перетворитися на непотріб. Я думала про це в умовах,які тобі важко уявити! Ці думки врятували мене,дали сили і…прощення.

- Але чому ми повинні так страждати?

- А це вже наша природна сутність! І нема на те ради…Баби-дурні! Ми бачимо тільки те,що хочемо бачити. І чуємо те,що хочемо чути,тому нічого й не розуміємо в цьому житті. Адже світ від початку створено під чоловіків. До речі,це мені казала Габріель Шанель на прізвисько Коко…

- Ви знали Коко Шанель?!!

- Знала,знала. Не роби таких здивованих очей. Чи ти гадаєш,що Едіт Береш не варта таких знайомств? Я нікому про це не розповідала…І вже не розповім. Тільки тобі. Але-що?

Незбагненна річ:я,сидячи тут,часто згадую,як уперше побачила цей фотель. І це мені здається найважливішим…бо він і досі зі мною. Життя,зрештою,зводиться до деталей. Мабуть,Габріель згадала б свої ножиці,які завжди носила із собою…

Я все думаю,чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм,який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги,коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями. Тільки тоді я ще нічого не знала про те,як складеться моя…Габріель розповідала мені про Артура Кепела - єдиного чоловіка в її житті,якого вона любила по-справжньому. О,це був рафінований аристократ-англієць,у якого вона закохалася з першого ж погляду на прийомі а палаці Руайо. Коли ця жінка-горда,різка й незалежна-говорила про нього,я бачила,що її очі наповнюються слізьми. Тоді вона казала: «До біса!»-і гнівно лущила щипцями панцир лангуста(ми сиділи в «Куполі»)…

Кепел не міг одружитися з модисткою! Він взяв леді з вищого світу-Діану Лестер,а через рік після весілля загинув у автокатастрофі. Потім у Коко були князі,лорди,герцоги,пери,поети,художники,офіцери та генерали… Але вона залишалася самотньою. Вона сказала мені те,що потім повторила в якомусь своєму інтерв’ю: «Жінка не може бути щасливою,якщо вона не любить. Але жінка,яку не кохають-це нуль і більш нічого! Молода вона чи стара-вона повинна відчувати любов. Жінка,яку не люблять-пропаща жінка. Вона може спокійно померти».-«Якщо вас люблять,чому ви-сама?»-запитала я. «Так. Герцог Вестмінстерський сватався до мене. І знаєте,що я йому відповіла?-Герцогинь багато,а Коко Шанель-одна!»

Проте я думаю,що секрет не в цьому. Недарма ж наприкінці життя вона поставила пам’ятник на могилі Артура Кепела й оселилася неподалік. Жодна жінка не народжується заради того,аби зробити кар’єру. Так мені здається. Хоча,можливо,я просто старомодна…Успіх,слава,гроші,прихильники-це може йти лише на доважок. Причому досить незначний,несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки-кине весь цей мотлох заради того,щоб,як кажуть, «знайти рай у курені». Який потім,на жаль,може виявитися химерним. Чоловік живе в пласкому світі,жінка-в багатовимірному. І невідомо,що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло,все має виправдання,все-навіть після великого краху-поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано,так непередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні,розтектися по ній,як вода,щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися,і тоді вода знову стає самотньою краплею й падає в океан життя. У цю безмежність,залишаючись наодинці зі своїми спогадами,невирішеними питаннями,які лишаються з жінкою до старості. Можливо,це звичайний маразм. (Стефці пригадався недавній вигук Лялі Броніславівни: «За що він мене не любив!..») Коли я це зрозуміла,перестала звинувачувати жінок у будь-чому.

- Чому життя таке несправедливе?

- Мати Божа,що за глобальні питання крутяться у твоїй ще досить молодій голівці? Кинь думати над цим. Воно дає нам різні випробування,і що не значніша людина,то менше цих випробувань. Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже,життя прекрасне!

- Тоді…чому ви тут? Чому вас ніхто не знає? Чому ви їсте цю кляту манну кашу на сніданок? А всі думають,що ви живете в Америці на власній віллі!

- Не сміши мене,дитинко! Крім манної каші,я ще п’ю чудову каву,яку ти приносиш,сиджу в своєму улюбленому фотелі й бачу цей чудовий ліс із вікна. Все моє-зі мною! Ти думаєш,я тут сама? Погано ж ти мене знаєш1 Якби ти мала уяву,то побачила б тут,біля мене,купу людей. Ще й яких! Шекспір,Данте,Пастернак,Булгаков,Маланюк,Сара Бернар, Габріель,Сартр, Кокто,Моді,Ахматова,Багряний-їх багато. І всі такі різні! Мені цікаво з ними. Часом ми сперечаємось…Помовчимо трохи…Я втомилася…

- Едіт,у вас колись був…срібний хрестик?..

- Був. Я завжди його носила. Батьківський хрестик…Але він уже давно не в мене. І я про це не шкодую.

- Чому?

- О,це довга історія. Хоча й коротка…Коли я відбувала покарання,якась добра жінка протягом усіх років надсилала мені посилки з найнеобхіднішим. Ми швидко марніли в тих умовах: втрачали зуби,волосся,нігті,підшкіряний жир на обличчі,як Марія Капніст…А я зберегла себе завдяки цим посилкам. Коли одна з моїх приятельок виходила на волю,я передала нею тій добрій жінці свій хрестик. Єдине,що в мене було на той час…Десь він зараз,мабуть,є. Речі живучіші за людей.

- Він зовсім поряд,Едіт…Тут,за три кімнати від вашої.

- Тобто? Що ти верзеш,дитино?

- Цей хрестик поряд. Він-на Леді Ніжиній. На Ользі Сніжко. Вона тут … Вона не краща за вас,Едіт! Тому…тому,що така ж гарна,як і ви. Але не така сильна,як ви…