20 Течії дисидентського руху на у.

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп­резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УIT) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив пись­менник М. Руденко. До складу групи входили О. Берд­ник, IT. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандйба, М. Ма-ринович та ін., усього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро­вим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлю­вати українське суспільство з Декларацією Прав Лю­дини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно - і лінгвоциду та насильницької руси­фікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці пред­ставників закордонної преси, вільного обміну інфор­мацією та ідеями.

Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпо­чати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Ук­раїнської Гельсінської групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть­бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов­лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант­ських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна части­на цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку нале­жали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чо_ човіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на­роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної про­грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук­раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз­му Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

23. Просвіта пробуджує свідомість

незважаючи на відмінні умови діяльності товариства „Просвіта” в різні історичні періоди, мета та завдання цієї громадської організації залишалися незмінними. Завжди товариство брало на себе організацію різноманітних форм пробудження й активізації національної свідомості народу. Форми та методи діяльності залишаються майже незмінними: лекції, бесіди, диспути, вечори, знаменні дати, концерти та ін. Однак, нинішні обставини, умови і можливості вимагають нових підходів і рішень, відповідних часові форм та методів просвітянської діяльності. Багато з попередньо діючих функцій товариства повинно перейти до компетенції державних органів та структур. На основі проведених досліджень та порівняння висновків із вимогами сьогодення варто розробити нову програму дій „Просвіти”, яка б прискорила утвердження серед українців почуття високого патріотизму, поваги до рідної мови та культури, потреби самовідданої праці, почуття гордості за свою державу. Ці питання можуть бути темами для нових наукових пошуків та досліджень.

Детальний аналіз джерельної бази історіографічних праць, архівних та мемуарних матеріалів дав можливість прийти до таких висновків:

просвітянський рух – це процес гуртування та діяльності громад з метою масового поширення серед українського населення освітніх та культурних цінностей і пробудження національної свідомості;

національна самосвідомість включає в себе осмислення народом власної гідності, національних традицій, свого невід’ємного права бути суб’єктом історії власного розвитку та господарем національних багатств на землі своїх пращурів;

товариство "Просвіта" на Лівобережжі, спираючись на досвід просвітницького руху в Галичині, виникло як продовжувач прогресивних традицій і визначило свою діяльність у напрямку підняття національно-патріотичного, загальноосвітнього та культурного рівня українства;

у дореволюційний період заснування та діяльність товариства “Просвіта” на Лівобережжі відбувалися в нелегких умовах, коли чиновники та зрусифіковане міщанство чинили опір;

товариство „Просвіта” стало школою виховання національної свідомості українців;

"Просвіта" на Лівобережній Україні як громадська організація періодично змінювала та вдосконалювала форми своєї діяльності залежно від вимог часу та соціально-політичних обставин. У процесі роботи товариство вирішувало ряд питань щодо організації бібліотек і читалень, розгортання видавничої, лекційної, шкільної та драматичної гурткової діяльності;

період національно-демократичної революції на Лівобережній Україні був найбільш сприятливим для діяльності „Просвіти”. Товариство вперше було визнано і знайшло підтримку офіційної влади;

у роки Другої світової війни на Лівобережжі товариство “Просвіта” було відроджено та знаходилося під впливом ОУН;

особливо виразно культурно-просвітницька на ниві українства діяльність товариства „Просвіта” виявилася на сучасному етапі;

тільки через систему національного виховання можна забезпечити формування людини-громадянина з високою національною гідністю, національним характером, менталітетом.