Причини поразок радянських військ у перші місяці війни:

• Радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не вжило необхідних заходів для належної підготовки радянських військ до відсічі ворога; постійне зважання на тезу, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (заява ТАРС від 14 червня 1941 p., у якій версія про підготовку Німеччини до нападу на СРСР називалася провокаційною)

• Й. Сталін і Генеральний штаб припустився серйозних прорахунків у визначенні напрямку головного удару ворога. Радянське командування головним помилково вважало наступ на Україну, тоді як згідно з планом «Барбаросса» головний удар мала здійснити група армій «Центр»

• Значний військовий досвід німецького командування і бойових частин у веденні сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків • Невдале розташування радянських військ для ведення оборонних боїв — вони розміщувалися трьома ешелонами один за одним (57, 52 і 62 дивізії), у результаті чого військові з'єднання вступали в бій по черзі, і це давало можливість розбити їх частинами

• Радянські війська не готувалися до оборонних боїв. Війну передбачалося вести «малою кров'ю і на території ворога». Склади боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувалися занадто близько до кордонів і вже в перші дні опинились у руках ворога

• Оборонні споруди на новому кордоні на початку бойових дій не були збудовані. До того ж, вони були невдало розташовані (лінія Молотова). Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні

• Масові репресії в армії 1937—1938 pp. і в подальші роки призвели до винищення кращих кадрів Червоної армії (було знищено понад 37 тис. осіб командного складу всіх рівнів, був репресований весь командний склад КОВО). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду

Розгортання Руху Опору та його течії в Україні. Радянське підпілля і партизанських рух 1941-1942 рр.

Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні був надзвичайно жорстокий і водночас неефективним, бо замість покори й остраху він спричинив могутній рух Опору.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обстановці хаосу й безладдя, партизанські загони виникали і діяли стихійно, але вже восени 1941 р. партійні органи надали цьому рухові цілеспрямованість та організованість. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 р. на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп, які, правда, невдовзі були розпорошені: діяло лише близько 20 загонів. Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 р. Для керівництва партизанським рухом у травні 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року український штаб. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і забезпечення партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розвитку партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58.5 тис. і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, Я.Мельник, М.Наумов. Вони розпочали „рейкову війну”, руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснюючи тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Головні завдання політичної та військової стратегії ОУН і Української повстанської армії (УПА) на Волині та в Східній Галичині:

• Організація військових відділів ОУН на теренах Волині й Полісся, а потім у Східній Галичині

• Намагання якнайбільше поширити свій вплив на Волині, усунення із цієї території німецької адміністрації

• Створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА

• Підпорядкування всіх партизанських відділів, що діяли на Волині, керівництву ОУН (Бендери) (у тому числі відділів Тараса Бульби (Боровця), ОУН (Мельника)

• Усунення або знищення польського населення на Волині та в Східній Галичині як перешкода українських прагнень до незалежності

Оунівське підпілля 1941-1942 рр.

Український рух Опору не був однорідний з самого початку. Організація українських націоналістів (ОУН), яка було створена ще у 1929 р., у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну Україну вдалася до співпраці з Німеччиною – потенційним ворогом Польщі і СРСР. Хоч у 1940 р. ОУН розділилась на дві фракції – одна під проводом Андрія Мельника (ОУН-М), а друга – Степана Бандери (ОУН-Б), - обидві орієнтувалися на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об’єднання „Легіон українських націоналістів”, яке складалося з двох підрозділів – „Роланд” і „Нахтігаль” чисельністю близько 600 солдатів та командирів. ОУН-Б сподівалася, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 р. проголосили створення Української держави. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів.