41. Особливості імпресіоністичного світосприйняття у творчості провідних французьких живописців.

Французький імпресіонізм історично ведуть від художньої виставки навесні 1874 року, що відкрилася в майстерні фотографа Надара. А вже 25 квітня 1874 р.маловідомий нині репортер Леруа надрукував в гумористичному виданні «Шаріварі» статтю з назвою «Виставка імпресіоністів». Осудлива назва Леруа набула популярності, а пізніше стала історичною.

Назва «імпресіонізм» досить беззмістовна на відміну від назв «Барбізонська школа» чи «Школа Фонтенбло», де хоча б є позначка географічного розташування художнього угруповання. Ще менше ясності з кількома художниками, які формально не входили в коло перших імпресіоністів, хоча їх технічні прийоми і засоби цілком «імпресіоністичні» — ( Вістлер ,Едуар Мане, Ежен Буден тощо.) До того ж технічні засоби імпресіоністів були відомі задовго до 19 століття і їх (частково, обмежено) використовували ще Тиціан і Веласкес, не пориваючи з панівними ідеями своєї доби.

Французький імпресіонізм не підіймав філософських проблем і навіть не намагався проникати під кольорову поверхню буденності. Натомість імпресіонізм зосереджується на поверхневості, плинності миті, настрою, освітленні чи куту зору.

Як і мистецтво ренесансу ( Відродження ), імпресіонізм будується на особливостях і навичках сприйняття перспективи. Разом з тим ренесансне бачення підривається доведеною суб'єктивністю і відносністю людського сприйняття, що робить колір і форму автономними складовими образу. Для імпресіонізму не так важливо, що зображено на малюнку, але важливо як зображено.

Їх картини представляли лише позитивні сторони життя, не порушували суспільних проблем, оминали й такі проблеми як голод, хвороби, смерть. Це призвело пізніше до розколу серед самих імпресіоністів.

Замість того з'явилося бачення буденності і сучасності. Художники часто малювали людей у русі, під час забави чи відпочинку, представляли вигляд даного місця при даному освітленні, мотивом їх робіт була також природа. Бралися сюжети флірту, танців, перебувань в кафе і театрі,прогулянок на човнах, на пляжах і в садах. Якщо судити за картинами імпресіоністів, то життя — це черга маленьких свят, вечірок, приємних часів за містом чи в приятельському оточенні( низка картин Ренуара, Мане і Клода Моне). Імпресіоністи одні з перших почали малювати на повітрі, не допрацьовуючи своїх робіт у майстерні.

42. Північне Відродження. Розбіжності та точки зіткнення з Ренесансом Італії. Творчість провідних майстрів живопису Німеччини та Нідерландів.

Півні́чне Відро́дження — культурний рух та мистецька епоха у північноєвропейських країнах в останнє десятиріччя XV століття та першу чверть XVI століття. Поступилося місцем культурі маньєризму і бароко. Свою назву течія отримала через спільні з італійським Відродженням тенденції. Північне Відродження набуло найбільшого поширення в таких країнах як Німеччина, Нідерланди, Франція та Англія.

Відмінності від італійського відродження

• Сильний вплив готичної культури з дедалі більшою тенденцією до світськості.

• Заглиблення у внутрішній світ людини.

• Сильний вплив реформації.

• Ретельне, реалістичне відображення у творах мистецтва навколишнього світу.

Відомі представники живопису Нідерландів вдало запроваджували нові технології - саме нідерландці, брати ван Ейки вважаються головними засновниками живопису олійними фарбами в Західній Європі.

Відродження в Нідерландах мало досить демократичний, народний характер. А митці не затуляли очей перед протиріччями доби, її жорстокістю до людей, її ганебними чи потворними рисами. Готичні наслідки в мистецтві були доповнені і розвинені в бік більшого узагальнення, ускладнення характеристик, увагою до пейзажу і інтер'єру - як оточенню людини. Мистецтво Нідерландів стане могутньою базою для розквіту фламанського бароко і голландського реалізму в 17 столітті.

• Ян ван Ейк ( 1390—1441)

• Робер Кампен( 1378—1444)

• Рогір ван дер Вейден ( 1400-1464)

• Гуго ван дер Гус( 1425 —1482)

• Ганс Мемлінг( 1435-1494)

• Гертген тот Сінт Янс( бл. 1465 — до 1495)

• Квентін Массейс ( 1466-1530)

• Бернар ван Орлей ( 1492-1542)

• Йоахим Патінір (бл. 1480 - 1524)

• Лука Лейденський( 1494—1533))

• Пітер Брейгель старший( бл. 1525-1569)

• Ян ван Скорель ( 1495-1562)

• Мабюз( Ян Госсарт, 1478-1532)

• Адріан Ізенбрант(бл.1490-1551)

• Ян Провост( бл.1465-1529 )

Світські і реалістичні елементи спочатку накопичуваливсь в релігійних образаж, бо німецьке мистецтво 15 століття майже цілком було релігійним. 

Найяскравішим представником мистецтва німецького Відродження був Альбрехт Дюрер (1471—1528) - видатний живописець, гравер, вчений. У його живописних полотнах проявляється справжня велич епохи Відродження. У цей період створено відомі автопортрети Альбрехта Дюрера - «Автопортрет з пейзажем »(1498), «Автопортрет в образі Христа» (1500)та ін.

Однак справжній успіх митцеві принесли гравюри. У гравюрах Дюрера міфологічні сюжети переплітаються з мотивами середньовічних фантазій і сатири. Найвідоміша серія гравюр створена ним на теми Апокаліпсесу ( 1498 ). В останні роки життя Альбрехт Дюрер створив декілька чудових портретів. Серед них - « Портрет імператора Максиміліана » ( 1519 р. ). Він також продовжував писати картини на релігійну тематику. Одним з останніх полотен митця став диптих «Чотири апостоли» (1526), на якому зображено Іоанна, Петра, Павла та євангеліста Марка.

43. Планування уроків різних типів з урахуванням виду художньої діяльності та вікових особливостей учнів на прикладі вивчення анімалістичного жанру.

44. Планування уроків різних типів з урахуванням виду художньої діяльності та вікових особливостей учнів на прикладі вивчення пейзажного жанру.

45. Поняття «жанр» у мистецтві. Жанри живопису та їхня характеристика.

Жанр (від фр. genre — «манера, різновид») у мистецтвознавстві — рід твору, що характеризується сукупністю формальних і змістовних особливостей.

У кожній області художньої діяльності жанрова диференціація особлива залежно від специфіки виду мистецтва: такий жанровий ряд, як «побутовий жанр — портрет — пейзаж — натюрморт»

Живо́пис — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом.

Найбільш поширені твори живопису, виконані на пласких або майже пласких поверхнях, таких як натягнуте на раму полотно, папір, поверхні стін і т. д. До живопису відносять і виконані фарбами зображення на декоративному та церемоніальному посуді, поверхня якого може мати складну форму.

Пейза́ж (фр. Paysage, від країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, в якому об'єктом зображення є природа. Пейзажем називають також окремий твір цього жанру. Як самостійний різновид образотворчого мистецтва пейзаж виник у китайському мистецтві,китайському живопису.

Натюрмо́рт (фр. Nature morte — дослівно — мертва природа) — різновид малярства, що зображає застиглі, нерухомі (morte) предмети — букети квітів, композиції овочів, фруктів, посуду, килимів, меблів тощо.

Портре́т (фр. portrait) — мальоване, скульптурне або фотографічне зображення людини або групи людей. Відповідний жанр образотворчого мистецтва. Багато портретів створено і в гравюрі.

Побутовий жанр - розділ образотворчого мистецтва, різновид живопису, що зосереджений на відтворенні сцен повсякденного, буденного життя, зазвичай сучасного художника. Побутовий жанр має також відтворення у скульптурі, графіці, фото.

Ню (фр. nu — «оголений», нім. akt — «акт») — художній жанр в скульптурі, живопису, фотографії та кінематографі, що зображає оголене людське тіло чи якісь його частини та їх інтерпретації. Протягом багатьох століть він є одним з основних жанрів в мистецтві.

Веду́та (італ. veduta, «вид, виднокол») — жанр європейського живопису доби Ренесансу, що являє собою картину, малюнок або гравюру із зображенням міського пейзажу, нерідко із застосуванням стафажу.

Марина (фр. merine, італ. marina від лат. marinus — морський) — різновид образотворчого мистецтва, що спеціалізується на зображенні подій на морі-баталій, спортивних змагань, природних явищ тощо. Марина-різновид пейзажу. Як самостійний жанр стала відома в Голландії 17 століття, хоча поодинокі зразки марин створювали і раніше

46. Порівняльна характеристика розвитку світового мистецтва: Європа – Азія.

47. Порівняльна характеристика розвитку світового мистецтва: Північна – Південна Америка.

48. Природа, сутність та походження моралі.

Питання про природу, суть і розвиток моралі розглядається по-різному: з позицій релігійної догматики, натуралізму, з позицій матеріалізму формулюються соціально-історичні концепції. У релігійних концепціях мораль обґрунтовується як дана самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, тобто поширюється на всіх людей без винятку і всі рівні перед її вимогами, усі мають їх дотримуватися. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Релігійні концепції виносять джерела моралі за межі суспільства і недооцінюють значення особи у становленні моральної свідомості.   Ще в стародавності виникло натуралістичне пояснення вимог моралі: учення Геракліта про мораль як закон єдиного логоса, уявлення піфагорійців про небесну гармонію, теорія Конфуція про небесний світ та ін. Ще в античності Геракліт писав, що люди в масі своїй не розуміють єдиного закону логоса, початкової спорідненості з ним і не дотримуються його вимог. А це приводить до того, що люди перебувають в полоні різних забобонів. Концепції натуралізму, моралі в етиці одержують поширення в епоху Відродження (Джордано Бруно, Бернадіно Телезіо) і в період XVII — XVIII ст.: теорії природної моралі і права, розумного егоїзму, утилітаризму та ін. У XIX ст. ідеї натуралізму формулюються Чарльзом Дарвіном, Полем Лафаргом, Карлом Каутським, Гербертом Спенсером, Петром Кропоткіним, Зігмундом Фрейдом, Карлом Юнгом та іншими соціологами, які розглядали етику як фазу біологічної еволюції світу в біологічній природі людини. Англійський природознавець Чарльз Дарвін вважав, що постійні вправи вдосконалювали стадний інстинкт. Це і привело до появи у вищих тварин морального чуття. Значення моралі полягає в забезпеченні біологічно доцільної діяльності, а органічний світ включається в сферу моральних відносин. Суть моралі вбачається, в кінцевому результаті, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду).   Спрощується і спотворюється процес виникнення і розвитку моралі у теоріях суспільного договору. Більш виваженим і глибоким видається соціально-історичний підхід до виникнення людини і моралі. Аристотель, Карл Маркс, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер та інші обґрунтовували соціальну природу моралі, її джерела шукали у розвитку суспільного життя. На думку прихильників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. її виникнення пов'язується з необхідністю підтримання суспільного (людського), на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної за характером діяльності в колективну взаємодію для виживання людини в суворих умовах життя. Російський теоретик анархізму Петро Кропоткін розглядав принцип товариськості або закон взаємодопомоги в тваринному світі як вихідний початок появи моральних норм, почуття обов'язку, співчуття, поваги до одноплемінника і навіть самопожертвування. Взаємодопомога в процесі еволюції переходить в поняття справедливість, що виступає основним змістом етики. У сучасній етиці подібної позиції дотримується Карл Лоренц, розглядаючи моральні норми як просте продовження і ускладнення тваринних інстинктів. Основні з них: боротьба за збереження і продовження роду дає початок у людській практиці доброчесності, любові, турботі, жалості, відповідальності, боротьба за існування, охорону території мешкання виявляється в конкурентності і агресивних основах людини. У результаті людство повинно зізнатися, що природа натуральна, біологічна і треба навчитися приборкувати агресивність, спробувати знизити її вплив на життя. Раціональний спосіб подолання агресивності — любов, творчість і гумор, що дозволяє орієнтувати життєдіяльність позитивно.   Багато в чому до еволюціонізму тяжіють і погляди професора Гуелфського університету (Канада) Макса Рьюз, який, відмічаючи, що деякі вчені пропонують вилучити етичні проблеми з філософії і біологізувати їх, намагається довести, що мораль породжена біологією для того, щоб забезпечити соціальне існування людей. Звичайно, без еволюційних процесів в біології не виникла б соціальна форма руху матерії і її еволюція. Але суспільне життя є принципово, якісно інша форма руху матерії, що не є сумою більш низьких форм. А функціонування свідомості, в тому числі і суспільної, не зводиться до біохімічних процесів у мозку суспільної людини, не вичерпується ними. Різновидністю концепцій натуралізму з питань походження моралі є соціологізаторський підхід в етиці. Прихильники соціологізації етики вказують на відмінність між людською культурою і тваринним світом, але підкреслюють загальну основу виникнення — ген як елементарну інформаційну одиницю, що є засобом (охоронцем і передавачем) інформації, способом біологічного і соціального успадкування на молекулярному рівні індивідуального і колективного досвіду живого. Відомий англійський письменник — генетик Роберт Докінз вважає, що гени егоїстичні. Уся еволюція живого пов'язана з боротьбою за існування вже па молекулярному рівні і виживають не завжди сильні і гідні, а, як правило, найхитріші, що зуміли пристосувати успадкований досвід для боротьби з ближніми. Виживають здебільшого ті, у яких виявляється максимальна любов до себе самого. Ген-егоїст навіть допускає форми поведінки, дещо пов'язані з альтруїзмом і в цей момент вигідний. Де вигідно і треба, ген-егоїст буде (і здатний) любити іншого. З таких позицій природа альтруїзму — це лише проекція егоїстичної поведінки. Походження моралі випливає з природи людини як природної істоти, її потреб і інтересів, незмінної біолого-психологічної суті індивіда. Початок рекомендації антропологічного напрямку проголошений ще в V ст. до н. е. грецьким філософом Протагором: «Людина є міра всіх речей». Представники антропологічного напрямку в етиці Фома Аквінський, Девід Юм, французькі матеріалісти, Людвіг Фейербах та інші. У сучасних умовах антропологічна етика висвітлюється в працях екзистенціалістів, неофрейдистів та інші.   У межах антропологізму в етичних вченнях можна розглядати і концепцію утилітаризму, її основним поняттям є користь індивіда (вигода, особистий інтерес тощо). Джерелом моралі є природа людини, а зміст морального вибору оцінюється шляхом арифметичного підрахунку вигод і втрат за результатами вчинку. В історії етики її представляли софісти в V — IV ст. до н. е., філософи Ієремія Бентам, Джон Стів Мілль, вчення прагматизму та ін. Відвертий індивідуалізм і підкорення поведінки особи принципу матеріальної користі і егоїстичного розрахунку, заперечення провідної ролі духовних інтересів у діяльності людини роблять утилітаризм непривабливим для значної частини громадськості, яка не сприймає гендлярський підхід у визначенні духовних цінностей. В сучасності відвертий утилітаризм зустрічається рідко, зазнав істотних змін. 

49. Становлення української естетичної думки.

50. Стиль барокко як втілення ідеї багатовимірності всесвіту. Характерні риси та географія поширення. Архітектура. Скульптура. Живопис.

Баро́ко (від порт. barroco і далі ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живопису, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі кінця 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансем, йому спадкує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалася справжня поширення європейськоїцивілізації на інші континенти.

Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.

Культура бароко позначена тяжінням до:

• Прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;

• Відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;

• Алегоризм;

• Різкий контраст;

• Тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності;

• Вираження просвітницької тематики;

Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (1475—1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).

Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), Бартоломей Растреллі (Росія), в літературі: Феліпе Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), Михайло Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоґанн Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель.

Стиль барокко в живописи характеризуется динамизмом композиций, «плоскостью» и пышностью форм, аристократичностью и незаурядностью сюжетов. Самые характерные черты барокко — броская цветистость и динамичность; яркий пример — творчество Рубенса и Караваджо.

Для архитектуры барокко (Л. Бернини, Ф. Борромини в Италии, Б. Ф. Растрелли в России, Ян Кристоф Глаубиц в Речи Посполитой) характерны пространственный размах, слитность, текучесть сложных, обычно криволинейных форм. Часто встречаются развернутые масштабные колоннады, изобилие скульптуры на фасадах и в интерьерах, волюты, большое число раскреповок, лучковые фасады с раскреповкой в середине, рустованные колонны ипилястры. Купола приобретают сложные формы, часто они многоярусны, как у собора Св. Петра в Риме. Характерные детали барокко — теламон (атлант),кариатида, маскарон.

51. Структура й особливості основних етапів комбінованого уроку: засвоєння нових знань, формування умінь і застосування їх на практиці при вивченні портретного жанру в 6-му класі.

52. Структура й особливості основних етапів уроку засвоєння нових знань, формування умінь та навичок образотворчої діяльності і застосування їх на практиці на прикладі уроку в 6-му класі за темою «Натюрморт у живописі».

53. Структура й характеристика основних етапів комбінованого уроку засвоєння нових знань, формування умінь та навичок і творче застосування їх на практиці на прикладі уроку в 6-му класі за темою: «Листівка з елементами натюрморту».

54. Структура й характеристика основних етапів уроку формування вмінь та навичок на прикладі уроку в 6-му класі за темою: «Натюрморт».

55. Структура моральних вимог. Елементарні правила, моральні норми, моральні принципи, моральні ідеали.

Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності. Моральні вимоги, хоч би в якій формі вони виявлялися, мають імперативний, зобов'язуючий характер. Проте на самовимогу особистості, тобто на її моральний обов'язок, вони перетворюються непросто. Розкрити складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в її моральний обов'язок, можна лише за допомогою системи категорій етики.

Моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взір­цем поведінки, що відбиває усталені потреби людсько­го співжиття і відносин та має обов'язковий характер. Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідо­мості, ще й просто певний середній випадок або показ­ник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість. Цікаво в цьому відношенні, що мовне джерело да­ного поняття, латинське norma походить від дієслова nosco — пізнаю, впізнаю, розпізнаю й первісне позна­чає ніщо інше як косинець, котрий докладають до ліній та площин саме з метою їх випрямлення і виправлення. Від цього елементарного уявлення сучасне поняття норми успадковує вказівку на деяку повторюваність істотного, що її потрібно розпізнати в даній конкрет­ній ситуації й прийняти до керівництва. Норма мораль­на під цим кутом зору теж постає своєрідним «косин­цем», якого ми докладаємо до примхливої реальності людських стосунків, де так само існують свої істотні повторюваності, що потребують додержання. Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу мо­жуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін.). 

Поряд із моральними нормами важливе місце в людській сві­домості посідають принципи моралі Якщо норми, не­залежно від ступеня їхньої загальності, в будь-якому разі стосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, діяльності та стосунків, то принципи вже характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, постають складовими її морального характеру. Наяв­ність подібних принципів — як-от справедливості, пра­целюбності, гуманізму, патріотизму тощо — надає поведінці особи завбачуваності, суто моральної раціо­нальності. Так, скажімо, якщо ми знаємо, що хтось працелюбний, що це є невід'ємною рисою його харак­теру, — ми можемо передбачати його поведінку й реакції за найрізноманітніших обставин, а не тільки в певній конкретній ситуації діяння, як це має місце при виконанні окремої моральної норми. Наскільки важливо мати позитивні моральні прин­ципи, настільки ж важливо й те, щоб вони не перетво­рювалися на знаряддя морального тиску на інших людей. На відміну від норм, принципам моралі не властива категорична обов'язковість, і прищеплювати їх іншим можна тільки силою власного прикладу, проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу. Вольове нав'язування принципів не має відношення до моралі й найчастіше служить лише самоствердженню тих, хто цим займається. Як говорив у цьому зв'язку видатний російський філософ Г. С. Батищев (1932— 1990), найзгубніше для моралі — це людина, озброєна принци­пами. Останні мають бути для нас не зброєю, а невід'єм­ною часткою власного нашого душевного світу — саме так вони можуть реалізувати свою моральну дієвість.

Витоки морального ідеалу покладені в архетипічному образі "батька", "захисника" і одночасно "першовзірця" — уособлен­ня життєвої сили роду. Ставлення до нього засноване на по­нятті "табу" (заборони), а тому поєднує бажання і страх. Носія­ми ідеалу стосунків виступають також грізні боги племінних релігій, що вимагають неухильного дотримання даних ними "вічних" законів. У такий спосіб об´єктивується і персоніфі­кується ідея свідомої організації життя в самоцінності остан­ньої. Функцію ідеалу перебирає на себе влада, оперта на силу і примус. Але в такий спосіб заявляє про себе самоцінність ро­зумної суспільної організації специфічно людських стосунків. На цій же підставі правителі прирівнюються до богів або ба­чаться земними богами. Вони"— уособлення принципу поряд­ку. Його забезпечує держава, реалізуючи потреби виживання спільноти та задовольняючи потребу кожного, зокрема, у са­мозбереженні.

Отже, ідеал бачиться не лише перспективою творення сто­сунків, але і їх реальністю. Він відображає висхідний рух люд­ства до розумного упорядкування життєвої енергетики та чут­тєвої природи людини згідно зі законами людяності. Орієнтація на моральний ідеал задає спрямування на творення справжньої моральності стосунків, а отже, свідчить про прагнення особи і людства свідомо рухатися до самоудосконалення згідно з ідеєю та образом досконалості.

56. Структура та характеристика комбінованого уроку з дидактичними цілями: засвоєння нових знань, формування умінь та навичок образотворчої діяльності і застосування їх на практиці на прикладі уроку в 6-му класі за темою: «Архітектура – кам’яний літопис людства».

57. Творчий потенціал естетичного виховання.

Естети́чне вихова́ння — це процес формування цілісного сприйняття і правильного розуміння прекрасного у мистецтві та дійсності; здатність до творчого самовиявлення притаманна людині.

Однак ця здатність вимагає свідомого, цілеспрямованого, планомірного і систематичного розвитку.

Основою, на якій здійснюється естетичне виховання є певний рівень художньо-естетичної культури особистості, її здатності до естетичного освоєння дійсності. Цей рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, оцінок, смаків, потреб та ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті людських взаєминах. Формування у школярів певної системи художніх уявлень, поглядів, які зможуть допомогти їм виробити в собі дійові критерії естетичних цінностей, готовність та уміння вносити елементи прекрасного у своє життя, починається із сприймання оточуючого.

Завданням естетичного виховання е не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих музичних творів, а й організація людських почуттів, духовного росту особистості, регуляція і корекція поведінки.

Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності. Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Система естетичного виховання будується з урахуванням принципу творчої самодіяльності учнів. Це виявляється у здатності школярів переносити вироблені творчі навички на виконання будь-якої справи.

Нові завдання в галузі виховання у загальноосвітній школі суверенної України докорінним чином змінили і установки в естетичному вихованні. Від завдань бачити, відчувати, розуміти прекрасне вони перетворились на більш складні і пов'язані зі здатністю творити його у навколишній дійсності, праці, мистецтві, у повсякденному житті. Ця здатність є важливою ознакою нашого часу і забезпечується завдяки реалізації принципу естезації усього дитячого життя.

Ці принципи забезпечують реалізацію системи естетичного виховання і сприяють формуванню естетичної культури підростаючого покоління.

Джерелами естетичного виховання є художня література, музика, образотворче, театральне мистецтво, кіно, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учителів та учнів, взаємини між учнями і вчителями.