29. Проблеми людини у філософській антропології та персоналізмі

Філософська антропологія (від філософія і антропологія; філософія людини) в широкому сенсі - філософське вчення про природі й сутності людини; у вузькому - напрям (школа) у західноєвропейській філософії (переважно німецької) першої половини XX століття, що виходив з ідей філософії життя Дільтея, феноменології Гуссерля та інших, яка прагнула до створення цілісного вчення про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук - психології, біології, етології, соціології, а також релігії та ін. У людській природі Шелер нараховує два основних початку: це життєве начало, якийсь життєвий порив, і дух, що йде від Бога. По своєму життєвому початку людина є тварина, жива істота, але також і істота розумна, володіє духом - оскільки Бог його їм наділяє. Божественний дух перевершує людську природу, тому людина стає людиною тоді, коли він асимілює в себе дух Божественний, роблячи його своїм надбанням. Шелер вбачав сутність людини не в мисленні або воління, а в любові. Любов, згідно Шелер, - це акт духовного єднання, що супроводжується прозрінням вищої цінності об'єкта.

Надбання духу досягається завдяки людському слову. У словах виражається вся думка і вся культура. Таким чином, слово є певним символом, через який людина може пізнати Бога. Для самого себе людина завжди є центральною проблемою, але зрозумілий з точки зору взаємовідносини з Богом, людина може пізнати саму себе, пізнаючи в собі духовні Божественні прояви крізь символи. Символи - це і наука, і релігія, філософія і т. п. Крізь ці символи просвічує вища духовна Божественна реальність, тому таємниця світу і таємниця всього світобудови, а також таємниця Самого Бога приховані в людині. Тому філософська антропологія, за Шелер, повинна бути не розділом будь-якої філософської системи, а навпаки, вся філософія повинна виводитися з людини. Із знання про людину через знання символів можливо і пізнання всього всесвіту.

Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень споріднений з екзистенціалізмом, - персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскравого вияву набув у 30-х роках XX ст. у Франції. В ньому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ — виявом творчої активності вищої особистості.

Людина як частина роду і суспільства є індивід; про неї (біологічний або соціальний атом) нічого невідомо, вона лише елементарна частина, яка визначається співвідношенням з цілим.

Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з особистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.