5. Розкол собору. Проголошення унії.

Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

5. Козацька модель державно-церковних відносин в Україні. Роль п. Конашевича-Сагайдачного, й. Борецького, б. Хмельницького, с. Коссіва в утвердженні даної моделі.

Козацька модель — їй була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як монопольної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка.

Петро Сагайдачний

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії.

З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію.

Це відбулося за ініціативи Петра Сагайдачного і означав без перебільшення порятунок православної церкви та її вірних від духовного та морального занепаду.

Богдан Хмельницький

Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького в середині XVII ст. проходила під двома гаслами: перше заклик л о боротися за "вольності", друге — до захисту православної віри.

Хмельницький мав підтримку від Єрусалимського патріарха Паїсія, який дав благословення на війну з Польщею. При підписанні Зборівського миру (1649 р.) в Декларації ласки говорилося про амністію шляхти, надання посад тільки православній шляхті, а єзуїти позбавлялися права на шкільні фундації в Києві та інших містах.

Митрополит Сільвестр Коссів

1631 року був запрошений Петром Могилою викладати у щойно засноване вище київське училище, яке згодом об’єдналося з Богоявленською братською школою.

У 1635 році обраний єпископом Могилівським, Мстиславським і Оршанським. Конфліктував з полоцьким і вітебським уніатським архієпископом Антонієм Селяві.

Після смерті святителя Петра Могили обраний на Київський митрополичий престол (1647), активно протидіючи спробам Московської патріархії перепідпорядкувати собі Київську митрополію.

Противник Брестської унії 1596, домагався рівних прав православного і католицького духовенства. Виступав проти закриття в 1634 православних шкіл. Разом з українським духовенством засуджував виступ Богдана Хмельницького проти поляків

6. Істотно іншою, хоч за часом майже співпадаючою, була модель державно-церковних відносин, що діяла в т.зв. Польській Україні(на Правобережжі) в 17 ст. і своєю реалізацією зобов’язана переважно митрополиту Київському Петру Могилі. Визначальними для неї були кілька факторів:

- відсутність Української держави;

- існування церкви за умов нетерпимої для православ’я католицької Речі Посполитої;

- кризовий стан православної церкви;

- державно підсилений масовий на православну церкву католицизму та уніатської церкви;

-слабкість, деморалізований стан представників національної еліти, неспроможний очолити національний та церковний рух.

Модель державно-церковних відносин, сформовану зусиллями головним чином П.Могили та його соратників, можна було назвати моделлю відродження ослабленої церкви в іновірній державі з дискримінаційними щодо православної церкви законами. По своєму сприятливими умовами для реалізації ідеї відродження були дистанційованність Київського православ’я від Варшави, близькість його до Запорізької Січі, суперечливість становища самих польських королів. Проте головною запорукою зміцнення позицій, авторитету православної церкви цього періоду, а, отже , й становища її в державі та суспільстві, була вивіреність могилянської програми здійснення можливого у вкрай несприятливих правових умовах.

Характерними ознаками реалізованої митрополитом П. Могилою моделі відродження православної церкви у Польській державі були: церковно-адміністративна, управлінська реформа церкви, що включала відновлення регулярного і активного соборного життя церкви, реформування церковно-кадрової політики, реконструкцію ієрархічної структури церкви, налагодження механізму церковної юрисдикції, створення церковного суду, подолання неканонічної практики зайняття церковних посад, здійснення богослужінь, обрядів, свят, упорядкування церковного життя; комплекс заходів щодо розвитку православного богослов’я, біблійної, богослужбової, полемічної літератури; створення на чолі з Києво-Могилянською академією; національно зорієнтованої мережі освітніх закладів, що поєднували світські й церковні завдання, відродження національних вітчизняних духовних святинь тощо.

Важливо відзначити, що ця програма національно – церковних пріоритетів здійснювалася за умов домінування у Польщі анти православних законів, про католицької більшості в сеймі, неподільної влади польсько-католицької адміністрації на місцях , повсюдного на Правобережній Україні лобіювання інтересів протиправославно налаштованої з’єднаної церкви. позитивній реалізації могилянської моделі відродження церкви в етатистській щодо православ’я державі безумовно сприяла і тактика компромісів, розумних поступок, вміле користування наявними міждержавними суперечностями, авторитетом Вселенського православ’я. Слід відзначити такою плідну відкритість глави православної церкви в Україні та його однодумців до чужого( у т.ч. католицького) позитивного досвіду, його використання у будівництві відносин церкви з державою.

Політичне приєднання у 1654р. значної частини українських земель до Московської держави поставило проблему включення Київської митрополії до складу Московського патріарху, оскільки московський цезаропапизм вимагав і централізації церкви. Проте значні відмінності Українського православ’я в обрядово-культовій сфері , організаційному житті Церкви і значна опозиція кліру до такого об’єднання, а також криза Російської православної церкви , викликана реформами Никона , більш як на 30 років відклали питання злиття церков . Лише активне втручання московської влади , несприятливі для розвитку Константинопольського патріархату політичні обставини і анти канонічний акт симонії (підкупу) допомогли Московському патріархату поглинути Київську митрополію.

7.Одним з виявів політики «третього Риму» щодо України була проведена в 1775-1875 і 1946 роках при підтримці світських властей і під гаслом «повернення до віри батьків» насильницька ліквідація Росією Греко-Католицької Церкви, яка багато зробила для національного розвою українства, збереження українського елемента в богослужбовій практиці, утвердження Українського Східного обряду.

Нищення Російським Православ’ям Української Церкви, як православної, так і греко-католицької, відбувалося на засадах великоросійської державницької ідеї: ніякої України не існує, це — внутрішня справа Росії і в неї ніхто не має права втручатися. Цим самим Російська Православна Церква вивела українську релігійну проблему із сфери міжнародного впливу, полишивши українське християнство сам-на-сам із своїм підступним ворогом.

Діставши у спадок багато чого від візантійського квієнтизму «непротивлення злу» і невміння розмежувати світську владу від влади духовної, православні ієрархи в Україні, які були вихідцями переважно з іноетносу, відігравали неабияку роль у денаціоналізації Українського Православ’я, нищенні української культури. Саме вони в особі С.Яворського, Ф. Прокоповича та інших колишніх українських архієреїв і духовних провідників були теоретиками перетворення Православ’я в знаряддя уніфікації і централізації політики московського самодержавства, творцями ідеології російського цезаропапізму, російської синодальної системи.

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Одним із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681—1736).

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру. На підтримку Петра І, обгрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець — освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу. Таким чином, у політичній думці України XVI—XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

8. Найбільш активно в культурній сфері серед християнських церков діють УПЦ МП та УГКЦ.

Як свідчать грецькі історики, 1684 року (за часів лівобережного гетьмана Iвана Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Київську Митрополію (тобто отримати право рукоположення Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не завадило таємно висвятити в Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.

1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але вже за рік (1687) саме за це його було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.

1689 р. встановлено заборону Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. Наступного 1690 р. Московський собор піддав анафемі «киевские новые книги», тобто книжки Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоанікія Галятовського,Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Єпіфанія Славинецького та інших, написані тодішньою українською літературною мовою. 1693 р. впроваджено нову заборону Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Зважаючи на історичний хід подій та становище України в ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

Синодальний період відносин держави і православної церкви” зазначається, що за часів правління Петра I у Росії, які в інших європейських державах,маєпрояв тенденція до утвердження суверенітету світської влади та підпорядкування церкви державі.

Синодальний період характеризується відходом від канонічного устрою церковної влади та включенням її до державного апарату. Скасовується патріаршество і замість нього утворюється колегіальний орган на чолі з державним чиновником – обер-прокурором, тому акти Синоду мали цілком державно-нормативний характер. При цьому процес секуляризації протягом синодального періоду торкнувся не тільки сфери церковного устрою, але й оподатковування, церковного землеволодіння тощо.

Активну участь у розробці церковної реформи Петра узяв виходець з України архієпископ Феофан Прокопович. Теоретично обґрунтувавши нову тріаду “Бог – держава – самодержець”, він ставив на меті легітимізацію влади самодержця не тільки за допомогою божественного, але й природного, тобто незалежного від церкви права.

Характер відносин держави і церкви, що склався в результаті реформ Петра І, в цілому за його спадкоємців зберігся. У XIX ст. царська влада вбачала своє покликання в церковних справах не у відродженні ролі і значення церкви в суспільному управлінні, а в охороні православ’я від зазіхань з боку іновірців, про що свідчать інститут злочинів проти православ’я в російському кримінальному праві і захист православних за межами Росії. Лише останній російський імператор Микола II спробував повернутися до традиції “симфонії” у відносинах держави і церкви і навіть декларував це прагнення. Тим часом, у синодальний період ідея “симфонії влад” продовжувала існувати у вченні православної церкви й у працях з церковного права.

9.

Після Поділу Речі Посполитої 1772 року галицькі землі опинилися у складі Австро-угорської імперії. В цій імперії опинилася перемиська, більша частина львівської (990 парафії), частина галицької та каменецької єпархій (загалом — 3432 парафії).

1774 року імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «уніатської» на «греко-католицьку», яка зберігається за Церквою і до сьогодення. Греко-католицькі священики були зрівняні у правах з римо-католицькими, а їх синам отримали права бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія відкрила «Барбареум» — першу греко-католицька духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 — Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові.

У 1808 році у Львові була створена греко-католицька Галицька митрополія. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 році у Львові й очолена єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860—1863 рр.), висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини.

В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях.

Під владою Російської імперії

1793—1795 року, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу проти унійної Київської метрополії, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. 1795 року був затриманий під домашнім арештом митрополит Теодосій Ростоцький, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 на Синоді у Полоцьку Церква було примушено до об'єднання з Московським патріархатом.

Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка «До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч».

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 

 За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних)^[4], Наша програма (до духовенства)^[5], Правдива віра (до вірних на Буковині)^[6],Християнська родина (до духовенства та вірних)^[7], До моїх любих гуцулів (гуцульським говором)^[8], На грані двох віків (до духовенства та вірних)^[9].

Період єпископства у Станіславові тривав недовго - всього чотирнадцять місяців. Тим не менше владика Андрей за цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій та ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом 

Екуменічна та унійна діяльність Митрополита Шептицького

Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. Створив апостольський вікаріатдля вірних греко-католицької церкви у Боснії, а

У 1907 Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 — для українських поселенців у Канаді (Вінніпезька митрополія УГКЦ). У 1910 брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з'їздів (1907—1927), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

У 1901 заснував монастир Студійського правила,

У міжвоєнний період Митрополит Андрей продовжував роботу з розбудови УГКЦ. За ініціативою Шептицького було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з'єднання ім. МитрополитаРутського (1939). Продовжуючи унійну діяльність, відновив роботу Голандського унійного апостолату, у Бельгії — східну гілку орденубенедиктинців, започаткував унійний рух в Англії.

Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22 грудня 1939 висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого.

Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об'єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.