Неортодоксальна теорія й.А. Шумпетера

Твори: "Теорія економічного розвитку" (1912), "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) та незавершене за життя автора фундаментальне дослідження "Історія економічного аналізу" (1954), "Економічні цикли" (1939) . Неординарність теоретичних підходів ученого спричинила те, що кожна з провідних шкіл економічної науки знаходить у творчості Й. Шумпетера співзвучні їй ідеї, проте жодна з них не може зарахувати вченого до лав своїх представників.

Шумпетеру належить започаткування вивчення економічної динаміки на противагу статичному неокласичному аналізу. Інновації, нововведення, підприємництво у теорії Й. Шумпетера відіграють провідну роль.

Центральне питання для Й. Шумпетера — яким чином капіталізм здатний постійно видаляти застарілі елементи й оновлювати економічні структури через так зване "творче руйнування", яке раніше вивчалося тільки дослідниками економічного циклу. Вихідним положенням економічної системи визнається стан рівноваги. Джерелом розвитку слугують внутрішні процеси, нові комбінації виробничих ресурсів, що приводять до впровадження інновацій.

Прибуток є винагородою за нововведення.

Основні сфери економічних досліджень Й.Шумпетера:

Теорія економічної динаміки;

Інноваційно-еволюційна теорія розвитку;

Проблеми функціонування економічних систем;

Проблеми історії економічних вчень.

Ідейно-теоретичні витоки та сутність неолібералізму

Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929— 1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб´єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. 

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898—1984). Саме Л. Роббінсу належить хрестоматійне неокласичне визначення предмета економічної теорії: людська поведінка як відношення між заданими цілями й обмеженими ресурсами, що мають альтернативні можливості використання. Показово, що це формулювання з´явилося у роботі "Нарис про природу й значення економічної науки" (1932) в період розпалу світової економічної кризи 1929—1933 pp. Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень.

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896—1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Основна праця вченого — книга "Суспільний порядок" (1945). До школи французького неолібералізму належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб´єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб´єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя. Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона. Л. фон Мізес, головні праці вченого — "Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз" (1936, 1954), Людська діяльність: трактат з економічної теорії" (1949), "Основи економічної науки" (1962). Наукову скарбницю Ф. фон Хайєка становлять 18 книг, серед яких "Чиста теорія капіталу" (1941), "Використання знання у суспільстві" (1945), "Контрреволюція науки" (1952), "Структура сприйняття" та "Конституція свободи" (обидві — 1960); роботи пізнього періоду — трилогія "Право, законодавство і свобода" (у трьох томах, 1973—1979), дві збірки лекцій і статей "Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей" (1967—1978), "Безробіття і грошова політика, "Уряд як генератор "ділового циклу" (1979), до якої включена його Нобелівська лекція, "Згубна самовпевненість" (1988) та інші, а також десятки статей.

Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. XX ст. вивчали проблеми суспільного ладу та економічної політики, продовжували теоретичні пошуки під час Другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Друга група сформувалася навколо В. Ойкена та юриста Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті, започаткувавши одноіменну школу. Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства. В. Ойкена праці: "Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині"(1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925), "Теоретичні дослідження капіталу" (1934) та невелика брошура "Для чого потрібна політекономія?" (1938) ,"Основи національної економії"(1940),  "Основні принципи економічної політики" видана у 1954 p., після смерті автора. Л. Ерхард - "Добробут для всіх" (1956).