Зв'язки з мадярами.
Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.
Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа- ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист- ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во- на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських таборах смерті.
Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви- рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро- ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра- їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях. Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос- новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1938 р. його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль- турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.
Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму- вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч- чини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної Ук- раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спе-кулянтам і опортуністам» займати керівні посади.
У вересні 1939 р. Бандера зажадав, щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви- явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль- ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось військових чи політичних переваг.
Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні, вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра- кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до- сягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями: прибіч- ників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями.
Ця схизма в лавах ОУН, без сумніву, завдала великої шкоди справі інтеграль- ного націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами укра- їнської незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націона- лізму й послабили його моральний авторитет.