77. Злука (об’єднання) українських земель (22 січня 1919 р.) та її значення.

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНР в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНР і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі. .

84. Початок 2-ї Світової війни. Західна Україна під владою сталінського режиму.

З початку 20-х років 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн. Українців опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу.  Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж яким дісталися нові землі не хотіли рахуватися з інтересами українців. Після Першої світової війни згідно з Ризьким мирним  договором 1921р. Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя та Галичина були включені до Польщі. Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 рр. захопила частину українських земель була Румунія, яка загарбала Буковину. Закарпаття було приєднане до Чехословаччини згідно з Тріанонським мирним договором. Становище українців у складі цих різних країн було досить неоднакове. Проте українці, будучи розділені між різними державами, завжди генетично відчували себе єдиним народом та прагнули до возз’єднання. Саме тому вони боролися за визволення з-під панування іноземних держав шляхом створення різноманітних політичних партій та громадських організацій, які часто були нелегальними. Вони ставили у своїх програмах різні цілі: одні прагнули до об’єднання з РадянськоюУкраїною, а інші ставили на меті створення незалежної самостійної Української держави.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області. 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість були створені райони за зразком УРСР. На початок лютого 1940 року на Західній Україні були організовані 83 міськради, 199 рад, 89 селищних і 4944 сільських Рад. Наказом Наркомюсту УРСР від 26 грудня 1939 року в Західній Україні були створені обласні управління НКЮ, обласні і народні суди. У вересні-жовтні 1940 року завершився процес формування колегій адвокатів, органів державного нотаріату, міліції, прокуратури. Формування органів радянської влади відбувалося у повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР. Окрім того, на більшість утворених посад відряджалися тимчасово або на постійну роботуспеціалісти з УРСР, як правило, члени більшовицької партії. Уніфікація державного ладу і системи управління в новостворених областях здійснювалися жорсткими адміністративними методами. До того ж не враховувалися певні відмінності в економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі. Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей стосовно економічного, політичного, культурного і духовного життя. Все це призвело до того, що “перше знайомство з радянською системою” мало для західних українців переважно негативні наслідки.

Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що вдосконалювався на Надніпрянщині протягом двох десятиліть. Почали розгортатися масові репресії та терор, жертвами якого стали як окремі особи, так і цілі групи населення. Хвилі репресій, які спочатку охопили “класово-ворожі елементи” – державних чиновників румунської адміністрації, представників політичних партій і українських, румунських, польських, єврейських організацій. Згодом сталінські репресії впали на бессарабських комуністів. Також арешту підлягали власники підприємств, чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважали противниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941рр. Були ув’язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвами радянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисяч українців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 рр. Тільки в тюрмах “визволеної” Галичини були замучені 50 тис. політ. в’язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів.

Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дудно, Львова, Золочева, Жовкни, Калуша, Комарного та інших міст Волині й Галичини були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в’язнів. Також вивозили їх і масово розстрілювали у ближніх лісах, наприклад, у сумнозвісному Дем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, де виявлено сотні останків жертв НКВС. У в’язниці Луцька, за повідомленням у німецьких донесеннях і свідчень очевидців, “23 червня росіяни по-звірячому вбили 1000-1200 українських в’язнів – членів ОУН”. “Близько 200 українців (чоловіки, жінки, діти) вбито у в’язницях в Рудках і Комарному” та ін. Загальна кількість жертв сталінського режиму у той період становила близько 50 тис. осіб.