Розкрийте здобутки і прорахунки у політиці уряду п.Скоропадського

Без перебільшення можна ствер­джувати, що жодна інша влада всього періоду українських виз­вольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зо­внішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що ви­никли на теренах імперії Романових. Здійс­нювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Но­вий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи. Характерною рисою кадрової політики ге­тьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній під­готовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвар­дійських сил, ні лідерів більшості українських політич­них партій. Провідні держави світу замість реальної до­помоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення за­лежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опо­зиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві вер­ховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти ге­тьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Боротьба зунр проти польської агресії

з самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних політичних та  міжнародних умовах. Польський заколот 1 листопада 1918 р. означав початок  кровопролитної польсько-української війни, яка тривала спочатку з перемінним  успіхом. У ніч з 19 на 20 листопада під польським тиском війська ЗУНР залишили  Львів. Державний секретаріат переїхав до м. Тернополя. Для вигнання інтервентів за межі української етнічної території уряд ЗУНР  приступив до організації регулярної Галицької армії - УГА. До весни 1919 р. вона  нараховувала понад 100 тис. чоловік. Проте Польща збільшувала свої сили значно  швидше. Вирішальне значення мала військово-економічна і дипломатична підтримка  Польщі державами Антанти. Сподівання українців на безсторонність і справедливість країн Антанти, її  підтримку в справедливому задоволенні прагнень українства Галичини, бажання  припинити кровопролитний конфлікт з поляками були важливим чинником відходу  українських військ зі Львова і ряду інших міст. Але ці надії виявилися марними.  Польща не збиралася відмовлятись від своїх претензій на Галичину, польські  війська вели себе брутально. Якщо українську владу у Львові було встановлено без  жодного і пострілу, то прихід польських військ супроводжувався кровопролиттям,  бандитизмом,погромами. У першій половині 1919 р. відбувались бої військ ЗУНР з польськими. УГА здобула  низку перемог. В районі м. Чортків 25 тис. українських вояків примусили  відступити 100-тис. польську армію. Успішно діяли українські загони на Волині,  загрожуючи от-от перервати залізничне сполучення єдиного острівця польського  урядування - м. Львова з Польщею. Становище різко змінилося навесні 1919 p.  після прибуття з Франції декількох польських дивізій під командуванням генерала  Галлера. Навчені й озброєні державами Антанти, зокрема Францією, дивізії  розпочали великомасштабний наступ на ЗУНР. Попри відчайдушний опір УГА,  українських партизанських загонів в середині липня польські війська окупували  Галичину, Західну Волинь, змусивши УГА та уряд ЗУНР відступити за р. Збруч. Було  ліквідовано структуру української державності, будь-який опір польській  адміністрації придушувався. Керівники Антанти і США схвалили рішення, згідно з  яким польському урядові надавалася свобода дій, аж до застосування збройних сил  у Східній Галичині.