2. Грошова реформа в Україні.

Проголошення в серпні 1991 р. України як незалежної дер­жави зумовило необхідність запровадження повноцінної національ­ної грошової одиниці (валюти). Такою грошовою одиницею стала гривня. Ця назва української грошової одиниці бере свій початок, як уже зазначалося, ще від доби Київської Русі. Гривнева купюра використовувалася також як грошова одиниця Української Народ­ної Республіки. Закон про її випуск було прийнято Центральною Радою 1 березня 1918 р. Отже, назва української валюти «гривня» має глибоке історичне коріння. Вона закріплена Конституцією Ук­раїни 1996 р. У 1992 р. в грошовий обіг в Україні було введено тимчасову валюту, розраховану на перехідний період, — український карбо­ванець, або купоно-карбованець. Саме ця грошова одиниця взяла на себе всі удари високої інфляції 1992—1995 рр., зумовленої еко­номічною кризою перехідного періоду. 25 серпня 1996 р. Указом Президента України було проголоше­но проведення в нашій державі грошової реформи. Головними зав­даннями реформи були:

• заміна тимчасової грошової одиниці — українського карбован­ця на національну валюту — гривню;

• зміна масштабу цін відповідно до обмінного курсу українсько­го карбованця та гривні;

• створення стабільної грошової системи та перетворення гро­шей на важливий стимулюючий чинник економічного та соціаль­ного розвитку держави.

Грошова реформа в Україні була проведена з 2 по 16 вересня 1996 р. на цивілізованих неконфіскаційних засадах з оптимальни­ми зручностями для населення. У перший день реформи за вста­новленим курсом (1 гривня обмінювалася на 100 000 крб.) було пе­рераховано у гривні ціни, тарифи, оклади заробітної плати, сти­пендії, пенсії, кошти на рахунках підприємств, установ та органі­зацій, а також вклади громадян. У період проведення грошової реформи жителі та гості Украї­ни могли вільно розпоряджатися наявними карбованцями — купу­вати товари, сплачувати всі види послуг, розміщувати на вклади в банки, здійснювати інші платежі, а також обмінювати карбованці на гривні. Протягом 15 днів реформи в готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і карбованці з поступовим вилу­ченням останніх. Після 16 вересня 1996 р. приймання карбованців в усі види платежів було припинено, і єдиним законним засобом платежу на території України з цього моменту стала гривня.

Білет №2

1. Виробничі ресурси: земля, капітал, здатність до підприємницької діяльності, інформація.

Виробничі (економічні) ресурси – це потенційні можливості елементів, які необхідні для функціонування виробництва. Слово «ресурс» (фр.) означає «усе, що може бути використане для господарювання». Фактор виробництва – це лише та частина виробничих ресурсів, яка бере участь у даному циклі виробництва й у певний проміжок часу. Іншими словами, виробничий потенціал лише тоді виступає як фактор виробництва, коли ресурси, що перебувають в органічній єдності, здатні забезпечити виробництво продукції. У сучасній економічній науці виділяють такі фактори виробництва: Матеріальні: земля, капітал; Людські: праця, підприємництво.

Економічне тлумачення цих понять дещо відрізняється від загальноприйнятого їх розуміння. Поняття «земля» як фактор виробництва охоплює не лише земельні ділянки як сільськогосподарські угіддя чи ділянки під будівництво, а й усі природні ресурси, які застосовуються у виробничому процесі: родовища корисних копалин, водоймища, ліси, природну сировину тощо.

Праця – це сукупність фізичних і духовних здібностей людей, які вони застосовують під час виробництва тих чи інших благ. Цей фактор характеризується такими показниками: Загальна кількість працездатного населення; Кількість зайнятих у різних сферах економічної діяльності; Рівень освіти; Кваліфікації робочої сили; Продуктивність праці тощо

Капітал, або інвестиційні ресурси - це сі засоби виробництва, виготовлені людиною. Це поняття охоплює будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання, інструменти, напівфабрикати, складські приміщення, транспортні засоби виробництва, що застосовуються для виробництва товарів і доведення їх до споживача. Підприємництво – особлива здатність поєднувати інші фактори виробництва в ефективну комбінацію. Воно діє в умовах не вирішення, визначає курс діяльності підприємства. В епоху науково-технічної революції важливим фактором виробництва стає інформація – це знання, інтелектуальний продукт, представлений здебільшого у формі результатів наукових досліджень, проектів. Важливо зазначити, що всі ці фактори виробництва комусь належать, і їх власники мають отримати доходи від їх використання в процесі виробництва. Власник праці розраховує на дохід у вигляді заробітної плати, власник капіталу – на дохід у вигляді відсотка на викладений капітал, власник земельних ресурсів – на ренту, а підприємець – на дохід у вигляді прибутку.

2. Об’єкти і суб’єкти власності.

Поняття власності знаходить свій прояв в її об'єктах і суб'єктах. Об'єкти власності можуть бути закріплені на все життя і навіть століття. При цьому залишають життя одні власники і народжуються інші, удоскона­люються об'єкти власності, що існують, і виникають нові. Власність - це не річ, а відносини з приводу привласнення речей (засобів і результатів виробництва). Об'єктами власності є предмети природи, різні майнові комплекси, тобто все те, чим володіє суб'єкт власності.

Найважливішими з них є земля, природні багатства, будинки і споруди і соціально-культурного призначення, включаючи житловий фонд, основні виробничі фонди (верстати, устаткування, заводські корпуси), матеріально-майнові цінності, які використовуються у виробничій сфері (матеріали, си­ровина, енергія), так і в побуті (гроші, валюта, цінні папери, дорогоцінності), об'єкти інтелектуальної власності (відкриття, винаходи), робоча сила як об’єкт особистої власності тощо. Об’єкти власності розділені між суб'єктами права власності. Суб'єкти власності, або власники - це люди чи групи людей, які володі­ють, розпоряджаються, користуються і привласнюють об'єкти власності. Немає власності без власника, без суб'єкта права власності. Власником може бути людина, сім'я, соціальна група (партія, профспілка, суспільство), трудовий колектив, населення території, певного району, народ країни, органи влади.

Власники підрозділяються на два види:

• фізична особа - людина як суб'єкт цивільних (майнових) прав і повинностей;

• юридична особа організація (об'єднання осіб), що є суб'єктом цивіль­них прав і повинностей. Це соціальне (колективне) утворення вступає в господарські зв'язки від свого імені як самостійна цілісна одиниця.

У власності виражається право суб'єкта на володіння (використання) об'єктом (річчю). Державі належать основні засоби виробництва в промис­ловості і сільському господарстві, будівництві, засоби транспорту і зв'язку, комунальні та інші господарства, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. Тобто, основна частина національного багатства є об'єктом суспільної власності. Суспіль на власність існує в кожній державі, але її об'єктами можуть бути тільки її матеріальні блага, що виступають матеріальною основою формування лінію найважливіших господарських пропорцій. В протилежному випадку економіка буде мати гіпертрофований характер, що не має перспективи розвитку. Головним носієм відносин власності виступає працівник як господар своєї держави, власник свого капіталу - виробничих фондів, робочої сили цінних паперів, житла, землі, технологій тощо. Система суб'єктів власнім ті включає в себе також народ суверенної держави, асоціацію працівників, асоціацію підприємців, асоціацію науковців, трудові колективи підприємств, трудові колективи підрозділів підприємств (бригада, ланка, сім'я), трудові колективи галузей народного господарства, регіонів, трудові колективи ко­оперативів, індивіди, суспільні організації, класи, соціальні групи. Власник є активною фігурою в процесі виробництва. Зростання його ролі в суспільстві - це шлях до підвищення ефективності виробництва, зростання добробуту трудящих.

Білет № 3