Розділ 4 право власності у міжнародному приватному праві

4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

Поняття "власність" і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає ставлення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Сутність його полягає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких перешкод власнику в пануванні над річчю з боку невласника [8; 112; 149]. Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентуються і захищаються державою за допомогою норм права. Врегульовані 120 правовими нормами, економічні відносини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах. У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права власності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн. Речові права характеризуються двома основними ознаками: 1) вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав; 2) належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утримуватися від їх порушення. Право власності охоплює права: володіння, користування та розпорядження майном. Право володіння — надане законом право фактичного володіння річчю. Право користування — заснована на законі можливість експлуатації майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків. Право розпорядження — надана законом можливість на власний розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад продаж, дарування, знищення. Право власності виникає на основі норм права й за наявності певних юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права. Способи набуття права власності: 1. Первинні (право виникає вперше): • виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безгосподарних речей; • давність — факт тривалого володіння чужим майном. "Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває права власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом" (ч. І ст. 344 ЦКУ "Набувальна давність"). 121 2. Похідні (у порядку правонаступництва): • із волі власника, наприклад договір і одностороння угода; • всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція). Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в її основу покладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не належала — вітчизняному чи іноземному суб'єкту права власності. Захист права власності виявляється: • у захисті відносин власності за нормального, непорушеного стану; • у відновленні порушених відносин власності. Способи захисту відносин власності: 1) зобов'язально-правові: • позови із відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному господарству); • позови із відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержувач їх не віддає); 2) дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час порушення договірних зобов'язань. Існують такі види позовів для захисту прав власності: • у праві континентальної Європи — речово-правові; • у країнах загального права — спеціальні види позовів. У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують вінди-каційні та негаторні позови. Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Позивачем виступає власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в тимчасове користування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю. Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій. Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем виванта-жили купу цегли, і ви не можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем. Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується національний режим захисту права власності. 122 Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регулювання прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних угодах. Стосовно МПрП це такі міжнародні акти: • Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього плавання від 1 березня 1973 р.; • Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морських суден від 10 жовтня 1957 р.; • Конвенція про заснування Організації інтелектуальної власності від 14 липня 1967 р.; • Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1983 р. (Україна приєдналася до Конвенція 25 грудня 1991 р.)таін. Особливості обмеження відповідальності власників суден розглянуто у підрозділі 5.7 цієї монографії; зміст Конвенції "Про охорону права інтелектуальної власності" — у підрозділі 5.2. Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздатності та правоздатності власників можуть бути у різних країнах неоднаковими. Відомо, що питання дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому залежать від законодавства країни, де знаходиться майно. У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на рухоме і нерухоме. У державах романо-германської (континентальної) правової системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і питанню речового права загалом присвячено окремі розділи цивільних кодексів країн: у французькому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II "Про майно і різноманітні видозміни власності"; німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п'яти книг — книга III "Речове право"; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чотирьох книг — книга IV "Право власності"; в австрійському Цивільному кодексі 1811 р. із трьох частин — друга частина "Речове право"; у шведському Кодексі 1734 р. з дев'яти розділів — четвертий "Про нерухомість", значно оновлений в 1970 р. Отже, у країнах "родини континентального права" питанням прав власності приділяється багато уваги, і в них це право виступає як окремий правовий інститут [49; 53; 55; 56; 59]. Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості. Це право залишається переважно судовим, правом су- 123 дового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і приватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В деяких штатах діють цивільні кодекси, в 25 штатах — цивільно-процесуальні. У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість: 1) за природою — будинки, споруди, землю; 2) за призначенням: • речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку; • те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки; • незібраний урожай; • предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблення землі, рільничі знаряддя); • речі, поєднані із землею назавжди; • узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження суті речі) на нерухомі речі; • сервітути (право користування чужим майном) або земельні повинності (земельні сервітути); • позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості. Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними особами (ст. 516-529 Цивільного кодексу Франції). У Федеративній Республіці Німеччині визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є складовими земельної ділянки. Такі самі визначення поняття рухомого та нерухомого майна існують в Італії та Японії. Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські 124 будівлі та споруди; води; дерева, куші, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані із землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (ст. 204-205) і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах. У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта із землею. Тому нерухомістю вважають землю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення стосовно зазначених об'єктів. У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухомість застосовується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад річ у володінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють. Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові наслідки: неоднакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці види майна. Наприклад, у Німеччині обов'язковою є письмова форма, що вимагає офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За законодавством ніяке речове право на нерухоме майно не може виникнути і припинитися без занесення його до Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних формальностей. Особливим типом правової системи є система мусульманського права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень. Після розгляду інституту права власності у зарубіжних країнах перейдемо до аналізу цього інституту в праві України, зокрема в нових Цивільному та Господарському кодексах. 125