16. Діяльність як спосіб існування соціального

Поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з'ясовано в німецькій класичній філософії. Іммапуїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз'ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Глибоко і ґрунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного віту культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прапгули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К'єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-зиакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальїгу дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяльність - засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність. Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загально-наукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність - не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа - особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду - атрибуту соціальної системи.

17. Діалектико-матеріалістичний зміст філософії марксизму

У початковий період своєї діяльності К. Маркс і Ф.Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії - ідеалістами-діалектиками.У розробці діалектичного й історичного матеріалізму брав участь Ф.Енгельс. У 1844 році вони вперше зустрілися в Парижі і з того часу спільно готували й видавали свої праці ("Святе сімейство", "Німецька ідеологія", "Злиденність філософії"), в яких заклали основи діалектико-матеріалістичного світогляду, історичного матеріалізму; обґрунтували положення про визначальний характер буття стосовно суспільної свідомості і таке ін. Закінчується цей період написанням програми пролетарської партії "Маніфесту комуністичної партії", в якому вони обґрунтували послідовний матеріалізм, діалектику, теорію класової боротьби і всесвітньо-історичну місію пролетаріату як творця нового суспільства.У наступних працях розвивали й поглиблювали своє вчення, критично переосмислили антропологічний матеріалізм Л .Фейєрбаха й ідеалістичну діалектику Г.Гегеля, поєднали матеріалізм з діалектикою, створивши, таким чином, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони відкрито заявили, що в їх філософії знайшли своє відображення корінні інтереси робітничого класу і всіх знедолених, і що вони завжди готові служити їм.Цей висновок випливав з того, що головною цінністю для Маркса була людина з її природними й соціальними характеристиками, яка має бути вільною, незважаючи на те, що вона є специфічною частиною природи. Для неї природа виступає її "продовженням", засобом, матеріалом для життєзабезпечення. Універсальність же людини визначається іншим, її суспільною природою.

"Суспільність" людини полягає в перетворенні природи, ЇЇ "олюдненні". Процес олюднення Маркс називав практикою. Саме через неї людина реалізує свій "універсалізм", протистоїть природі, надаючи їй людських рис. Практика завжди переходить із форми діяльності у форму буття і цим самим сприяє природній речовині набути дедалі нових властивостей. Природа як ціле стає частиною людської діяльності, а людина як колишня частина природи стає цілим.

Людина лише тоді може стати творцем історії, коли переборе відчуження, коли скасується приватна власність на засадах збереження й розвитку всього багатства культури. Такий комунізм рівноцінний завершеному гуманізму, бо він є дійсним вирішенням суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, між існуванням та сутністю, між уречевленням і само стверджуванням, між волею і необхідністю, між індивідом і родом.

З комунізму починається історія само творення людини, продовжується в суспільстві гуманізму, де домінують не виробничі, а дійсно людські відносини, де ідеалу служіння власності протистоїть ідеал вільної людини. Комунізм розглядається не як мета, а як засіб ліквідації тотального відчуження і повернення людини до самої себе.

Важливе місце в розвитку філософії марксизму відіграли й економічні твори Маркса, в яких були сформульовані основні положення діалектичного матеріалізму. З появою "Капіталу" матеріалістичне розуміння історії стало науковим фактом. У ньому він розробив і діалектичний метод. На відміну від Гегеля, Маркс розумів діалектику як логіку явищ і процесів, які існують об'єктивно. На його думку, ідеї такі ж тимчасові, як і об'єкти, які вони відображають. Він виділяє об'єктивну діалектику, доводить, що суб'єктивна діалектика може виступати як логіка і гносеологія. Це обумовлюється тим, що об'єктивна реальність і духовний світ підпорядковані одним і тим самим законам розвитку.