Визначте сутність дисципліни «Історії України» та її завдання на сучасному етапі розвитку України.

Історія України — наша дорогоцінна спадщина, в якій акумульовано багатовіковий історичний досвід українського народу в усіх сферах життєдіяльності від доісторичних часів до сьогодення. Цей багатющий досвід епохальних звершень українського народу є великим надбанням не лише нашої країни, а й усього людства. Набуто його в героїчній і водночас надзвичайно трагічній боротьбі за демократію, свободу і незалежність, за соціальний прогрес.

І справді, історія наша далеко неоднозначна. Це історія народу, котрий споконвіків знали не лише в Європі, айв усьому світі; народу, який мав колись родючу, багату щедротами природи землю, що, немов магнітом, притягувала сусідів; народу, у якого були свої церква і військо, школи й академії, література І мистецтво, архітектура і музика, упродовж віків була державність.

Водночас, це історія народу, котрому самодержавці "всея Руси" зруйнували цю державність і поступово перетворили його на химерне плем'я, не певне ані свого походження, ані своєї самобутності; народу, який уже в новітні часи більшовицького тоталітаризму мільйонами видушувала кістлява рука сталінських голодоморів; народу, безіменними могилами кращих синів та дочок якого вкриті "неісходимі" простори Сибіру і Далекого Сходу, Казахстану і Крайньої Півночі; народу, у якого вкрали навіть власну історію і право на неї, навісивши ярлик "молодшого брата”.

Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва. Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Джерела вивчення та історіографія історії України

Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:

ї - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;

2. - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

3. - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX - поч. XX ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 pp.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI-IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX—XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV-XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI - XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 pp. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. XX ст.) - від „Руської трійці⁴⁴, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 pp.), визначним досягненням якої було створення Української держави - Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 pp.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.

Історіографія (від історія і грецького - пишу) - письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також - суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ - як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.

Історичні джерела - це залишки минулого, що пов'язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію, їх можна поділити на такі типи:

• писемні, літературні джерела - літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;

-археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;

• усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;

• лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

• етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

• фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.

Охарактеризуйте процес утворення та становлення східнослов'янської Руської держави та проаналізуйте теорії виникнення держави у східних слов‘ян.

З VIII ст. іноземні джерела починають вживати для позначення племен полян та сіверян назву «Русь». Походження цього тер міна до кінця не з'ясовано, але головних теорій дві: 1) варязька теорія вважає, що ця назва походить від шведського (норманського, варязького) племені, яке прийшло на східнослов’янську територію; 2) теорія місцевого походження цього терміна. Це знаходить підтвердження в топоніміці України (назвах місцевостей і річок, наприклад: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава, Осколу — Рось, на Волині — річка Роска тощо). Пізніше термін «Русь» вживався стосовно Київщини, Середнього Подніпров'я — земель полян, сіверян і древлян, тобто в етнічному плані він стосувався тих племен, які започаткували український народ.

Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю. Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2) природно-історичного процесу. Норманська теорія була вцсунута німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст., яка стверджує, що держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому до літопису «Повесть временньїх лет», в якому йде мова про запрошення до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія стверджує, що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні передумови. В процесі розвитку східнослов'янського суспільства союзи племен перетворюються в племінні княжіння (VIII ст.) Не можна заперечувати, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну роль, поклавши початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили східнослов'янську державу, (вона існувала й до їх приходу), а скоріш за все, каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.

У другій половині IX ст. у Східній Європі сформувалися три значні політичні утворення слов'янських племен, які арабські джерела називають Куявією, Славією та Арсанією. Куявія — це Київська Русь; Славія — північна частина східнослов'янських земель з центром у Ладозі; Артанія — нинішня Тамань.

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське, склавинське, полянське об'єднання); 3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави (Хозарський каганат, Візантія тощо); 4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 6) посиленням Києва, чому сприяло його географічне положення, економічне становище, політичне значення та попередня історична еволюція.

Історію Київської Русі можна розділити на такі основні періоди:

1. 882-978 pp. — утворення та становлення східнослов'янської держави з центром у Києві;

2. 978-1054 pp. — розквіт Київської Русі, зростання її політичної могутності, збільшення території, значні досягнення в сфері культури;

3. 1054-1360 pp. — поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення самостійних князівств.

У 862 р. варязький вождь (конунг) Рюрик стає князем у Новгороді, створивши базу подальшої варязької експансії. Після його смерті у 879 р. влада переходить до Олега (Хельга), який у 882 р. захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда і Діра і об'єднує основ ні східнослов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. У 907 р. він здійснив вдалий похід на Константинополь. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Константинополя й уклав досить вигідну угоду з Візантією. За договором 907 р. греки повинні були заплатити величезну контрибуцію — по 12 руських гривень за кожну уключину, 2 тис. руських човнів і додатково виділити спеціальні фонди для найважливіших руських міст (Києва, Чернігова. Переяслава та інших). З цих фондів візантійський уряд повинен був заплатити за їжу для купців цих міст за весь час їх перебування в Константинополі, а також за вантажити їх човни провізією для зворотного шляху на Русь. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. Договір 907 р. був доповнений договором 911 p., за яким врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами однієї країни проти громадян іншої. Передбачалося надання допомоги тим купцям, корабель яких зазнав аварії. Договір 907-911 pp. Олега з Візантією свідчить, що Русь виступає в ньому як держава, що не поступається перед Візантійською імперією, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні грекам.

Лінію на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Олега — князь Ігор (Інгвар) — 912-945 pp. Він приєднав територію уличів та тиверців між Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два походи на Візантію, проте не зовсім вдалі. У 944 р. він уклав нову угоду з Візантією, але менш вигідну, ніж та, що була укладена за Олега. Ігор змушений був зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Компенсувати втрати руська знать сподівалася посиленням збору податків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з населення, періодично об'їжджаючи країну (так зване «полюддя»). У листопаді князь з дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні поверталися назад. Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину з древлян, які, обурившись з цього приводу, вбили його.

Його вдова Ольга, яка стала княгинею (945-964 pp.), жорстоко помстилася за Ігоря, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову реформу: чітко встановлено розмір данини — «уроки», місце їх збору — «погости». Ольга прийняла християнство, майже 20 років мирно правила державою, приділяючи основну увагу внутрішнім справам. У добу

середньовіччя, коли скрізь панувала фізична сила, а кожен володар був, перш за все, воєначальником, Київський престол займала жінка, яка головним чином мудрістю, а не силою управляла своєю великою державою. При ній значно зміцніло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння земель. У результаті виникли нові замки, центри феодального землеволодіння. Найбільшим земле власником була сама княгиня Ольга: їй належали місто Виш-город біля Києва, село Ольжичі у районі Десни, кілька сіл біля Новгорода. Вона здійснила дві важливі дипломатичні місії в Візантію і Німеччину, зміцнюючи престиж Руської держави.

У 946 р. Ольга відвідала Константинополь. У складі її посольства було більше 100 осіб (у тому числі 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі). Ольга вела переговори з імператором Костянтином Багрянородним, обговорювались торгово-економічні стосунки, а також проблеми християнізації Русі.

Князювання Ольги — важливий етап у розвитку державності Русі, коли відбулося одержавлення племінних княжінь, перетворення земель племінних князів в державну територію Київської Русі.

Ольга передала владу своєму сину Святославу (964-972 pp.), який основну частину свого правління провів у походах. Він під корив в'ятичів, розгромив Хозарський каганат, включив у свої володіння землі Північного Кавказу. Сучасники порівнювали Святослава з барсом за швидкість руху його війська. Спочатку візантійці запросили Святослава для боротьби з болгарами, згідно зі своєю тактикою нацьковувати варварів на варварів. Святослав як розумний політик попросив субсидії для підготовки до болгарського походу. Йому надали 1500 фунтів золо та як завдаток. Святослав легко розбив болгарську армію, але, на здивування візантійців, не збирався покидати Болгарію і на віть хотів перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї, який був перехрестям торгових шляхів. Протягом 969-970 pp. київський князь завоював північно-східну Болгарію, вторгся у Фракію, яка належала Візантії. Але в 971 р. ситуація змінилася, імператор зміг зібрати велике військо і взяв в облогу фортецю Доростол, де знаходився Святослав. Тримісячні бої ослабили обидві сторони. Після переговорів Святослав змушений був відмовитись від завойованих земель і зобов'язався допомагати Візантії в боротьбі проти арабів. У договорі нічого не зазначалось про виплату Візантією данини. За це імператор не перешкоджав відходу руського війська зі зброєю і повинен був надати йому продовольство. Проте візантійці, побоюючись Святослава, попередили печенігів про повернення русичів з трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу, напали на невеликий загін Святослава і він загинув у нерівній битві. Куря, хан печенігів, наказав зробити з його черепа кубок, який покрили золотом та сріблом. На чаші був зроблений напис: «Чужого шукаючи, своє загубиш». Російський історик М. Карамзін порівнював Святослава з Олександром Македонським, називав його рівним героям Гомера. Святослав активно включився в міжнародні відносини, намагався відігравати в них значну роль, його ім'я гриміло по всій Європі. Але постійний відтік людей і матеріальних ресурсів ослабляв державу.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму*. У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов'ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально- економічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії — "норманськими" або "варязькими" князями. Норманська теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г.Байєр, Г.Міллер, А.Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті покликання варягів і варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш- тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових. В своєму подальшому двохсотрічному розвитку норманізм все більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину. Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М.Ломоносов, який вказав на наукову неспроможність норманської теорії. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи. До антинорманістів належали С.Гедеонов, І.Забелін та інші історики Росії. Антинорманістами була і більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров. Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить видатному вченому О.Шахматову. У своїх дослідженнях він довів, що найдавніший літопис — "Повість временних літ" — у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, не був першим твором з історії Русі, він — лише результат

тривалої попередньої роботи літописців. О.Шахматов виявив порівнянне пізніше походження й штучний характер розповіді про покликання варязьких князів і дійшов такого висновку. Сюжети "Повісті временних літ", які стали основою побудови норманської теорії, насправді є результатом творчості пізніших літописців, що виконували замовлення київських князів, котрі родинними узами були міцно зв'язані з Північною Європою і тому перебільшували роль варягів у долі Русі. До таких князей належав, наприклад, Мстислав Володимирович — син Володимира Мономаха. Однак повністю заперечувати вплив норманістів та варяг на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин. Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти норманізму. Б.Греков, Д.Лихачов, В.Мавродін, І.Рибін, С.Юшков, П.Толочко, М. Котляр, В.Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з покликанням варягів, а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу східних слов'ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов'ян нормани ніякої ролі не відігравали*., Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і Давня Русь. На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо. Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава. У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю**. "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією. У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава. Київська держава, Давня Русь. Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширяти свої території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залежність радимичів від хазар, яким

вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі в'ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи. Перший етап охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади. Наприкінці X — першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості. До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження української, російської та білоруської державності. Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М.Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській ("малоросійській") народності, і "єдинодержавної", яку уособлювала великоруська народність*. Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М.Грушевським, який часто заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, давньоруської народності з великоруською**. Проте у М.Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою".

7. Проблема етногенезу та розселення слов'ян

Етногенез (від грецького «етнос» — плем'я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром. Прип'яттю. Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури.

Найвідоміші археологічні культури праслов'ян

Назва	Період існування	Територія України
Т шинецько-комарівська	Близько XVI—X ст. до н. є.	Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська	Близько XIII—XII ст. до н. е.	Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька	Близько XII— XI ст. до н.	Північне Прикарпаття
Г оліградська( культура фракійського гальштату)	Близько X— VII ст. до н. е.	Північне Прикарпаття, Буковина. Західне Поділля
Чорноліська	Близько X— VII ст. до н. е	Лісостепова частина між Дніпром і Дністром
Висоцька	Близько X— VI ст. до н. е.	Невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром
Зарубинецька	III ст. до н. е.— II ст. н. е.	Лісові райони Верхньої Наддніпрянщини, ГІодесення та Поділля
Черняхівська	Ill—V ст. н. е.	Лісостепова й частково степова частини
Празько-корчацька	V—VII ст, н. е.	Північно-західна частина
Пеньківська	V—VII ст, н. е.	Середнє Подніпров'я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська	V—VII ст, н. е.	Невеликий простір північно-східної частини

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці. македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

Кам'яна доба — великий (найдовший період в історії людства) доісторичний період часу, впродовж якого люди широко використовували камінь для виготовлення знарядь праці, була відсутня технологія обробки метаїу, використовувалась також деревина, кістка, на пізнішому етапі з'явилась обробка глини, з якої робили посуд.

Кам'яні знаряддя виготовлялися з різних видів каменю. Так, кремінь і вапнякові сланці використовувалися для ріжучих інструментів і зброї, а з базальту і пісковику виготовлялися робочі інструменти, наприклад, камені для ручних млинів. Також отримали широке використання деревина, кістки, шкаралупа, оленячий ріг.

У даному періоді широке використання технологій вперше значно вплинуло на людську еволюцію. Ареал проживання людини розширився від саван Східної Африки до всіх куточків решти світу'. В кінці кам'яної доби відбулося одомашнення деяких диких тварин і почалася виплавка мідної руди для виробництва метаїу. Кам'яний вік відноситься до доісторичного періоду людського розвитку, тому що в цей час людство ще не навчилося писати (що характеризує традиційний початок історичного літочислення).

Розрізнення ранньої історії людства на три періоди археологічних культур: кам'яну добу, бронзову добу й залізну добу запропонував данський археолог Християн Юргенсен Томсен для полегшення класифікації археологічних знахідок. Найкраще запропонована Момсеном класифікація артефактів працює для археологічних знахідок Середземномор'я та Близького Сходу. В інших районах Землі, такий поділ може бути несправедливим, наприклад, у Африці на південь від Сахари бронзової доби не було, а заіізна доба почалася одразу ж після кам'яної.

У Середземномор'ї та на Близькому Сході кам'яна доба змінюється бронзовою добою через перехідну епоху — енеоліт. Кам'яна доба переважно збігається з епохою первіснообщинного ладу і охоплює період, починаючи з виокремлення людини з тваринного стану (біля 1 млн. 800 тис. років тому) і завершуючи епохою поширення перших металів (приблизно 8 тис. років тому на Стародавньому Сході та біля 6-7 тис. років тому в Європі).

Кам’яна доба ділиться на: давня кам'яна доба або паїеоліт перехідну епоху — мезоліт нова кам'яна доба або неоліт.

Приблизно 2 мільйони років тому, люди вперше почати будувати антропогенні структури в Східній Африці, що споруджувалися за допомогою найпростіших механізмів з каменів і гілок дерев. Близько 500 тис. років тому люди почали використовувати кам'яне колесо для зведення своїх споруд. Деякі зі споруд цього періоду були виявлені поблизу Ніцци у Франції. Місця проживання людини кам'яної доби були виявлені по всій земній кулі, в tomv числі:

Наметові структури всередині печери недаїеко від Грота Лазарет в Ніцці у Франції. Структури з дахом з дерева, знайдені в Дольні Вістоніцце в Чехословаччині віком близько 23 тис. років до н. е. Стіни були виготовлені з каменів і глини, упакованої у вигляді блоків.

У багатьох хатинах древніх людей в Східній Європі і Сибіру були знайдені кістки мамута, що передбачає проживання в них людей, що полювали на мамутів. Такі поселення виявлені в долині річки Дніпро в Україні, а також поблизу Чернігова, в Моравії, в Чехії і на півдні Польщі.

Залишки тварин у наметових структурах віком близько 15-10 тис. років до н. е. Мадленської археологічної культури були виявлені на плато Паран у Франції.

Могила епохи мезоліту на кілька поховань і дольмен із зашшками однієї людини були виявлені в Граві. Аналогічні структури епохи Неоліту були виявлені по всій Європі і Азії. У могилах були знайдені мідні та бронзові інструменти, що наочно демонструє проблему визначення точного періоду кам'яної доби.