54. Контроль парламентів над діяльністю урядів в парламентарних країнах.

Контроль парламенту за діяльністю виконавчої влади і інших найвищих органів держави. Форми такого контролю різні в президентських республіках(а також в дуалістичних монархіях) і в парламентарних республіках і монархіях. Проте парламент завжди, будучи найвищим органом народного представництва, має контрольні функції.

Контроль парламенту може мати політичний характер(наприклад, вираження недовіри міністрові) і юридичний(діяльність створених парламентом расследовательских комісій).

Используются следующие формы контроля за деятельностью исполнительной власти, особенно правительства, министров, подчиненных им структур, хотя контроль парламента может осуществляться и в отношении других органов:

1. Вопросы, к. правительству #00, министрам, другим высшим органам государства и должностным лицам на пленарном заседании парламента #01. В соответствии с регламентами парламентов обычно раз в неделю установлен «час вопросов» к правительству и министрам, который может длиться 40 минут, а в палате лордов — 20 минут. Вопросы, как правило, подаются заранее в письменной форме и оглашаются на заседаниях палат. Различаются устные и письменные вопросы #02. Вопрос должен относиться к фактам и не содержать обвинений. После ответа министра воз можно выступление депутата, задавшего вопрос #03 Обсуждение ответа не предусмотрено, и решение по нему не принимается. Для подачи вопросов могут существовать ограничения. Так, в Германии один депутат может задать не более двух вопросов в неделю. Вопросы, требования, просьбы могут быть обращены к министру и не на пленарном заседании, а при посещении депутатом министра или в порядке переписки с ним депутата. В президентской республике, дуалистической монархии эта форма контроля обычно не используется, хотя бывают исключения #04.

2. Дебати із заздалегідь визначених питань і загальної політики уряду. Їх тему, як правило, пропонує опозиція, але такі пропозиції можуть виходити і від уряду, прагнучого забезпечити собі підтримку в громадській думці. Можливо початок дебатів і за пропозицією певного числа депутатів(наприклад, 20 в Єгипті). Дебати не переслідують мети винесення ухвали з оцінкою діяльності уряду.

3. Інтерпеляція, яка використовується тільки в парламентарних республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку якого-небудь важливого, суспільно значимого питання на пленарному засіданні, за якою йде пояснення міністра(глави уряду), обговорення і ухвалення рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, вираження недовіри, осуд дій можуть спричинити відставку міністра або уряди, або, навпаки, останнє може, діючи через главу держави, розпустити парламент з призначенням дати нових виборів. В порівнянні з питанням подання інтерпеляцій істотно ускладнене. Зазвичай потрібно велике число підписів, встановлені жорсткі терміни їх подання і обговорення і так далі

4. Постановка питання про вотум недовіри або внесення резолюції осуду уряду(вирішується голосуванням). Внесення резолюції про недовіру, як і інтерпеляцію, ускладнене і підкоряється суворим правилам. Зазвичай це питання ставить опозиція, що намагається « звалити» уряд. Проте і уряд часто прибігає до такої міри, зв'язуючи вимогу ухвалити який-небудь закон з вираженням довіри уряду і погрожуючи інакше своєю відставкою. Відставка не завжди бажана в даний момент для частини членів опозиції, оскільки пов'язана з новими виборами до парламенту, а депутати не завжди упевнені, що зможуть знову потрапити в нього. Бувають і інші причини, у зв'язку з якими вираження недовіри уряду в цей період небажано для опозиції(наприклад, невпевненість у своїй перемозі на виборах при розпуску парламенту) або практично неможливо(розкол серед депутатів опозиції). Тому така міра є дієвим засобом тиску уряду на депутатів і нерідко успішно їм застосовується. Вотум недовіри практично неможливий в дуалістичній монархії і президентській республіці, де уряд формується главою держави за власним розсудом. У одних напівпрезидентських республіках така міра неможлива, в інших можлива, але вона завжди украй ускладнена. При вотумі недовіри навіть одному міністрові відповідальність може бути колективною; у відставку йде увесь уряд(наприклад, в Данії).

5. Доповіді і звіти уряду і міністрів про свою діяльність на пленарних засіданнях палат. Дієвість цього заходу залежить від форми правління. У парламентарних республіках і монархіях при незадовільній оцінці роботи виконавчої влади встає питання про відставку уряду і міністрів, але, оскільки уряд спирається на парламентську більшість, цього, як правило, не буває, та і звіти практично не заслуховують « своїм» же парламентом(правда, формою таких звітів можуть стати дебати по політиці уряду). При інших формах правління доповіді і звіти перетворюються, по суті, в інформацію, іноді на такі засідання, особливо в деяких постсоціалістичних країнах, запрошуються не лише парламентарі, але і представники інших державних органів, що надає тому, що відбувається відому парадність.

6. Парламентські слухання. Ця форма активно використовується в президентських і напівпрезидентських республіках і украй рідкісна — в парламентарних державах. Особливо ефективні парламентські слухання в США. Вони організовуються якою-небудь постійною комісією парламенту і мають на меті притягнути увагу громадськості, державних органів до питань великої значущості. На слухання запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, учені, експерти, інші особи. Які-небудь рішення, що зобов'язують, на слуханнях не приймаються.

7. Парламентські розслідування. Для цієї мети парламент або його палати створюють спеціальні комісії, які мають доступ до усіх документів, включаючи секретні; усі посадовці і громадяни повинні являтися за викликом цих комісій і свідчити, відмова загрожує звинуваченням в неповазі до парламенту і покаранням. У Італії, Японії парламентські розслідування іноді закінчувалися відставкою прем'єр-міністрів, а потім і судом. У США в 1974 р. вони привели до першої в історії США відставки президента Р.Никсона.

8. Діяльність парламентських комісарів і інших органів при парламенті. Вище вже згадувалося про рахункові палати, завданням яких є перевірка виконання бюджету, що приймається парламентом, і інших фінансових законів, про уповноважених з прав людини, про генеральних контролерів. У ряді країн існують комісари по контролю за законністю у збройних силах, по екології, по рівності мов та ін. Вони не мають розпорядливих повноважень, але роблять щорічні доповіді парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у відповідній області, можуть звернутися в органи юстиції з вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовцями, а в деяких країнах і самі можуть порушувати такі справи. Іноді вони зобов'язані стежити також за дотриманням етики поведінки посадовцями.

9. Скликання спеціальних засідань парламенту для контролю за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях(при введенні надзвичайного стану, використанні у Франції президентом виняткових повноважень, застосуванні федеральної інтервенції у Бразилії).

10. Імпічмент по відношенню до вищих посадовців, коли парламент(нижня палата) пред'являє звинувачення і в порядку квазісудового процесу верхня палата вирішує питання про звільнення від посади. У деяких країнах парламент тільки формулює звинувачення, а справа розглядає спеціальний суд.

11. Контроль за делегованим законодавством — актами виконавчої влади, що виданими за дорученням парламенту і мають силу закону. Такі акти представляються до парламенту і іноді підлягають твердженню їм у встановлений термін(інакше вони втрачають силу). У Німеччині, наприклад, вони представляються у відповідну постійну комісію, яка докладає про них на пленарному засіданні парламенту.