5. Перші козацько-селянські повстання наприкінці XVI – на початку XVII ст.

У цей період прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 – 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 – 1638 рр.) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Починати це питання необхідно із з’ясування причин цих повстань. До них треба віднести: посилення кріпосницького та національного гніту; енергійну експансію шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині. Воно охопило Поділля, Волинь, Київщину. Слідом за селянами і козаками піднялися мешканці ряду міст, реєстрові козаки. Очолив повстання Криштоф Косинський – шляхтич родом з Підляшшя. За бойові заслуги в числі інших козацьких ватажків він одержав від сейму маєтність Рокитне над річкою Рокитною. У 1591 р. Косинський став гетьманом реєстровців. Того ж року білоцерківський староста князь Януш Острозький – сумнозвісний утискувач козаків і селян – відібрав у Косинського його маєток. Почуваючи себе ображеним, Косинський став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву – резиденцію і замок Я. Острозького. Так розпочалося це широко відоме народне повстання.

Косинський здобув Білу Церкву, Переяслав, Трипілля, захопив велике число гармат, порох, військовий риштунок. Повстання розгорталося. Повстанські загони оточили навіть Київ та Київський замок. На початку 1593 р. феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні військові сили шляхти. На чолі війська став київський воєвода К. Острозький. Біля містечка П'ятки (тепер село Чуднівського району Житомирської області) протягом тижня повстанці хоробро оборонялись, завдали великих втрат шляхетським військам, але 23 січня 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися у Подніпров'ї. Проте Косинського було підступно схоплено слугами Вишневецького і вбито.

Втративши гетьмана, повстанці зазнали поразки. Сотні селян були замордовані. Пани почали збільшувати у своїх маєтках панщину, натуральні та грошові повинності посполитих. Усі ці події спричинили повстання під проводом Северина Наливайка. Весною 1593 р. він набрав загін селян, козаків, міщан близько 2500 чоловік і почав похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину. На початку 1595 р. від шляхти була звільнена значна частина Брацлавського, Подільського, східна частина Волинського воєводств. Наприкінці 1595 р.– на початку 1596 р. селянсько-козацьке повстання охопило нові райони та перекинулось у Білорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщі. Проти повстанців було кинуто коронне військо С. Жолкєвського.

В травні 1596 р. старшини-прибічники Лободи схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і видали їх польським шляхтичам. Після нелюдських катувань у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних місцях, щоб настрахати народні маси. Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Однією з причин цього можна вважати розкол козацтва та виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об’єднувала селян та незаможних козаків та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів із владою. З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 – 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 – 1622 рр.).

У 1625 р. почалася нова хвиля козацько-селянських повстань, яка була зумовлена умовами миру після завершення Хотинської війни у 1621 р. Частина учасників війни, змушена повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів самовільно «покозачилися». Проти повстанців було відправлено 30-тис. військо С. Конецпольського. Йому протистояло 20-тис. військо на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Куруквого озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги.

Слід зазначити, що такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано М. Дорошенку, а потім укладено компромісну мирну угоду. За Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, реєстр збільшено до 6 тис., щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Проте козакам заборонялося втручатися у релігійні справи, здійснювати морські походи та вести зовнішню політику.

У березні 1630 р. почалося нове повстання, яке очолив Тарас Федорович (Трясило). Повстання швидко охопило Полтавщину та значну частину Лівобережжя. Зазнавши значних втрат, коронний гетьман С. Конецпольський був змушений почати переговори. Була укладена компромісна угода, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшення реєстру до 8 тис.

Новим масштабним виступом стало селянсько-козацьке повстання 1637 – 1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. Проте і це повстання завершилося поразкою.

Підсумовуючи сказане, треба зазначити, що основними причинами поразки козацько-селянських повстань були: локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, розкол між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Незважаючи на поразку, ці повстання сприяли накопиченню досвіду боротьби, послужили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорили процес формування національної самосвідомості.